Українська мова на тлі російсько-української війни вчергове отримала шанс торувати собі шлях до визнання. Але, вочевидь, цей шлях такий самий важезний, як і інші шляхи цієї новітньої війни. Для представників різноманітних націй було б дивиною, чому українська мова у за всіма критеріями моноетнічній державі, понад три чверті населення якої складають етнічні українці і понад дві треті цього населення визнає українську мову рідною мовою, пробивається на світ Божий неначе ніжний паросток через асфальт.
Чесно зізнаймося собі, якою здебільшого мовою ми чуємо коментарі за кадром на таких милих нашому серцю відео, де трощать, спалюють рашистську військову техніку і мочать самих рашистів, тобто там, де наші вояки, автори цих відео не приховують своїх емоцій і не вдаються до напускного артистизму? Якщо ми ретельно порахуємо відсоток вживання кожної з двох відомих нам мов на цих відео, то… А може краще не будемо цього робити? Насправді, краще не будемо…
Це відео, записане херсонським партизаном, просто рве на шматки. Рве своєю непідробною щирістю, мужністю, рішучістю, незламністю, патріотизмом, вірою в перемогу над рашистською навалою. Завжди себе лапав на тому, що українські патріотичні ідеї, висловлені не українською мовою, чомусь розчулюють більше. І це стосується не лише російської мови. Ось фрагмент оповідання Олега Лисяка «Моє середмістя» про Львів 1930-х років, тобто часів міжвоєнної польської окупації. Один з героїв оповідання, мужній український патріот не лише не може вимовити українського твердого звуку «л», замість нього вимовляючи польський дифтонг «уе», але й взагалі, якщо й зрідка говорить українською, то наче «в лапках».
«Сташко повернувся недавно з тюрми. Кажуть, що його били, вибили два зуби. Його мати, мала засушена Григорова з-під 17-го, вже кілька днів бігала з вісткою, що Сяхо вийде з криміналу.
А ось і Сяхо. Він стоїть на розі коло шинку Ліхта і «ріже балак» з якимсь незнайомим. Його міцна постать боксера з «України» трохи пригорбилася, але його голос такий самий, як завжди, як кілька місяців тому, коли його скованого вели вулицею, а він лаявся з поліцаями. Тепер він гукав до мене:
– Сервус, Уесю! (Сяхо не міг ніяк вимовити «Лесю») Як сє маш? Крий граби, фраєр! Цо слихаць «на світі»?
Сяхо говорить ці останні слова справді наче в лапках. Він по-українськи говорить рідко і, власне пригадую, що я чув його українську мову лише тоді, коли він стояв на розправі в судовій залі на Баторого і зізнавав перед судом, який засудив його за «приналежність до підривної організації». Пам'ятаю добре, як він голосно і виразно вимовляв, дивлячись у вічі судді в чорній мантії:
– Я називаюся Евстахій Чемеринський... Прошу? Ні, не Чемериньскі, але «Чемеринський».
Але тепер Сяхо, коли бере мене за рукав і тягне під виступ муру коло шинку, сміється голосно і стиха промовляє:
– Алє мі далі, брацє, ці шмацяже, ментаче. України мі з лепети вибіялі. Тово мі вибійо! – Сяхо робить відповідний рух. – Нє, Уесю?
Ні, ніхто не виб’є їм «з лепети» України, ні цей, ні інший окупант».
Вкотре читаю ці рядки і вкотре якесь тепло з грудей здіймається вгору під шию, і в карку щось починає штиркати. У чому ж загадка такого сприйняття українських патріотичних ідей, висловлених не українською мовою? Коли я розмірковував над цією справді складною загадкою, перше, що спало мені на думку, це те, що контраст краще відтіняє ті протилежності, які зливаються у ньому: біле у близькому сусідстві з чорним стає білішим, а чорне – чорнішим.
Напевно, діамант у лайні сяятиме більш яскраво, аніж у золотій оправі. Ті хто бачили, як французька королева Марія Антуанетта у в’язничній камері перед стратою на ешафоті церувала свої панчохи, були вражені її монаршою величчю більше, аніж тоді, коли вона урочисто сиділа в короні на королівському троні. Різкий контраст протилежностей реально створює дива. Вочевидь, так само і українська патріотична ідея в обрамленні польської чи російської мови, тобто висловлена не рідною, а можливо, ворожою мовою, теж сяє яскравіше за рахунок контрасту. І справді, що за дивина, коли українська ідея висловлена українською мовою? А от коли вона висловлюється чужою мовою, то це вже мимоволі змушує дивуватися й захоплюватися.
Відповідь на важке запитання ніби знайдено, але ще щось недодумане муляло мене, і я згадав працю Володимира Винниченка «Відродження нації» про Українську революцію 1917-1918 років, яку читав багато років тому. Буквально навмання розгорнув сторінку – і ось воно: «Ці люди… не всі вміли говорити чистою українською мовою. Їхня душа, їхня свідомість, як і їхня мова, були покалічені царизмом. Але тим більше власне ці люди горіли, власне вони були пройняті націоналізмом, бо вони найбільше відчували свою покаліченість і найбільше за це горіли ненавистю до тих, хто їх зробив такими. У цьому і є корінь того явища, яке потім помічалося увесь час протягом української революції, що власне неофіти, власне ті, хто не вмів навіть говорити як слід українською, вони були найбільш крайніми, запальними непримиренними націоналістами».
Ось чому і Сяхо Чемеринський, і херсонські партизани, і ті наші російськомовні вояки-патріоти, які сьогодні важать своїм життям заради перемоги України, тобто ті, хто не вміє «навіть говорити як слід українською», і є найбільш крайніми і непримиренними націоналістами. Заглушена і зґвалтована українська душа прокидається від тяжкого сну. Люди розуміють, що були національно і мовно знівеченими і знову навертаються в українство. Навернення в українство – важка й конче потрібна робота, без якої не виживе українська нація.
Насправді приємно здивував наш футбольний геній, найбільш відомий у світі українець Андрій Шевченко цим роликом, де він закликає спортсменів усього світу бойкотувати спортсменів країни-агресорки. Чоловік, який ніколи в житті не говорив українською, та ще й на початку Помаранчевої революції агітував за Януковича (такі речі не забуваються), виявляється чудово говорить рідною мовою, бо його орфоепія виказує справжнього українця, і в ньому просто кричить українська генетика. Тепер розумієш, наскільки його російська мова була поганою, штучною, спотвореною (маю на увазі власне орфоепію, а не лексику), і наскільки його українська – гарна, милозвучна, природна.
Навернення до рідної мови – зовсім не наш сучасний ексклюзив, варто згадати євреїв, які дві тисячі років не говорили івритом. У XVIII столітті і на початку XIX-го панівною мовою у Чехії була німецька. І навіть твори, спрямовані на відродження чеської нації, були написані німецькою. А у часи, коли створили Італію і залишилося «створити італійців» (друга половина XIX століття), державною мовою в країні оголосили тосканський діалект італійської, хоча його розуміли лише у Флоренції. Дві третини депутатів парламенту, включно з італійським королем, спілкувалися французькою. Навіть талановиті оратори під час офіційних промов постійно робили паузи, перекладаючи в голові фрази штучною, як тоді вважали, італійською.
Коли нормани завоювали Англію 1066 року, знищити саксонську мову для нормансько-французької меншості було занадто важким завданням. Таким чином в країні формувалася новоанглійська мова, яка поступово входила в державне життя. Уперше цією мовою був виданий королівський маніфест 1258 року, а вперше промова англійською від імені короля була виголошена лише 1363 року, тобто через три століття після норманського завоювання. Але й після цього французька мова ще довго функціонувала в державному житті Англії. Якщо навіть англійська чи італійська мови так важко торували собі шлях до визнання, то що вже казати про нас.
Якщо в Італії дві третини парламентарів спілкувалися між собою французькою, то в нас, будьмо відвертими, це 80-90% тих, для кого українська наразі не рідна, а лише вимушена офіційна. Окрім парламенту, це саме стосується президента, уряду та усіх інших наших чільних чиновників. Якщо українська мова залишатиметься лише обов’язковою офіційною, тобто функціонуватиме в урядових документах, заявах, промовах, коментарях на телекамеру і т. п., а в побуті, у живому житті більшість тих, хто керує країною, її ігноруватиме, то справжня Україна ніколи не відродиться.
Йоган Ґотфрід Гердер писав: «Якщо мова існує лише в книжках, де її вивчають за правилами, якщо нею користуються не в живому спілкуванні, а лише в науці, лише у певних випадках…», то вона, звісно, не виживе, не розвиватиметься. «Лише в бурхливому змінному житті, в царстві великого могутнього творення… мова житиме».
І принагідно варто згадати не лише про навернення до української мови та ідеї етнічних українців, а й тих, хто ними не є. «Боротьба за політичну самостійність України не відноситься виключно лише до українців, а взагалі до всіх, хто замешкує Україну без огляду на те, чи це автохтон-українець, чи колоніст: великорос, поляк, єврей чи німець. Спільний інтерес зукраїнщить їх, змусить їх усіх стати українськими патріотами», – писав на початку минулого століття Юліан Бачинський.
Теж достеменно знаємо, що більшість тих, хто наразі керує нашою державою, не є «автохтонами-українцями», а власне «колоністами». Бачинський переконує нас, що спільний інтерес, власне інтерес перемоги над рашистською навалою і розвиток демократичної України «зукраїнщить» їх. Сподіваємося, що так воно й станеться, бо для цих людей іншого виходу немає, навіть якщо б вони й не хотіли цього.
Інформагенції повідомляють: З 1 липня 2022 року у Кривому Розі у кожному районі міста створили мовні клуби «Спілкуйся українською». «Так історично склалося, що ми, криворіжці, звикли переважно розмовляти російською мовою, але зараз мова – це також наша зброя», – заявив очільник Дніпропетровської обласної військової адміністрації Олександр Вілкул. Якщо вже цей! Але – хіба хочеш? Мусиш! Бо нині російська мова просто тотожна смерті, а українська - життю. Здається, це повинні зрозуміти усі.