Точно не найвідомішим текстом видатного італійського мислителя, письменника і фахового історика Умберто Еко (1932-2016, Umberto Eco) є праця Construire il nemico e altri scritti occasionali (Bompiani, 2011). Однак через рік після її появи працю переклали англійською (Inventing the Enemy). Також є її польське видання (Wymyślanie wrogόw i inne teksty okolicznościowe, 2011). Українською, як і багато інших текстів Умберто Еко, цієї праці ще не видали. Може, згодом. Можливо, ще не час. Імовірно, вона не знайде тут читача. У будь-якому разі, «Вигадування ворогів…» – це збірка есеїв, де, між іншим, автор перераховує багато цікавих сюжетів, що дають уявлення про світогляд і мислення людей у минулі епохи.
Ось дещо про мощі святих із цієї праці: «У базиліці святого Антонія в Падуї зберігаються язик і пальці цього святого…», «Ребро святої Катерини знаходиться… в Бельгії, стопа – в костелі святих Івана і Павла у Венеції. Палець і голова (відокремлені від решти тіла 1381 року за волею папи Урбана VI) є в базиліці святого Домініка у Сієні», «У Константинополі… шати Богородиці, сандалі Христа… кров Христа… трон Соломона… мощі дітей, замордованих за наказом Ірода, лайно віслюка, на якому Ісус в’їхав до Єрусалиму». Читання такого викликає дивні відчуття. Хоча запропоновані фрагменти – навіть не вершина айсберга.
Подібне є і в праці «Осінь Середньовіччя» історика Йогана Гейзинґи. Особливо вражає сюжет про похорон святої Єлизавети у Тюрингії. Коли «побожні» люди, що зібралися на похороні, шматували одяг святої, намагалися увірвати собі її волосся, нігті, шматочки вух чи соски грудей. Цікаве дійство також відбувалося в Умбрії близько 1000-го року. Там люди хотіли вбити пустельника Ромуальда і так зупинити його перехід до іншої місцевості. Усе тому, що кожен хотів мати «свого» святого. Відтак, якщо святий був, його не хотіли відпускати, ділитися ним з іншими. Такі речі характерні для світогляду простолюду і нижчих ланок духовенства в давнину. Крайній вияв ця система уявлень знаходила в тому, що при різних монастирях могли співіснувати, умовно, 15 рук одного святого, 24 пальці іншого, 2 голови ще іншого… Йоган Гейзинґа характеризував описане так: «У всьому, що стосувалося реліквій, релігійність Середньовіччя не боялась… профанації».
Зараз агіографія не найпопулярніша лектура, але їй є чим здивувати читача. Людині, вихованій на засадах раціонального мислення, таке сприймати складно і контакт із цією тематикою навіює думку, що не надто привабливою перспективою було колись стати святим. По-перше, важко триматися купи. По-друге, усе, що з тобою і пам’яттю про тебе робили, виглядало настільки жахливим, що не поступалося важкому і позбавленому елементарних благ життю. Дивним, навіть огидним, видається таке «пошанування» святих.
Дещо зі сказаного про культ святих у давнину актуальне і для сьогодення, коли мова про політику пам’яті. Тут теж часто виникає думка, що видатних діячів не вшановують, а знущаються над ними. Водночас ще й над українцями, які змушені це все спостерігати. Відтак споглядання великої кількості монументів, що маркують простір населених пунктів, залишає гнітюче враження. У перші роки незалежності в Україні часто продовжували ставити пам’ятники Володимиру Леніну, хоча й підписували їх «Іван Франко», «Тарас Шевченко», «Степан Бандера»… Рідко пам’ятник був схожий на людину, пам’ять про яку і чиї досягнення він вшановував. Зазвичай це надалі були вожді, лідери пролетаріату, борці зі всіма можливими проявами зла.
Віднедавна тенденція змінилась. Пам’ятники вже різноманітніші, але появу кожного нового супроводжує конфлікт, що поляризує суспільство і свідчить про прогалини в політиці пам’яті. Те, що мало би бути надихаючим і виховним, асоціюється з невизначеністю, часто незрозуміле для населення. Дивно, адже це про світогляд, національні почування, ідентичність, цінності. Про сприйняття минулого і вибір вектора майбутнього. Пам’ятник – не шматок холодної кам’яної брили чи купа ржавого металу. Це акцентування уваги громадськості на величі особистості чи безцінній спадщині, гідному для наслідування прикладі, внеску в історію. Це про жертовність і героїзм, але й про людяність, відданість цивілізаційним цінностям і власним принципам. Підхід до цього питання має бути виваженим і професійним. Як і в освіті чи війську, у світоглядних питаннях недопустима слабинка.
На щастя, є гарні і гідні для наслідування приклади. Як з Василем Іваницьким, який фінансував цікаві й концептуальні пам’ятники Тарасу Шевченку в кількох містах. Водночас значна частина історій з пам’ятниками в незалежній Україні часто про іронію, трагікомічне, кітч. Поява в один рік в одному місті двох різних пам’ятників для пошанування однієї й тієї ж події. Тривала суперечка, де і як ставити пам’ятник видатному діячеві (який мав би постати ще після проголошення незалежності, а не декілька десятиліть по тому), а все для того, щоб на відкриття приїхав високопосадовець і не міг правильно назвати особу, яку вшановують. Очевидно, ні суспільної та політичної єдності, ні гідного вшанування подій і чину їхніх учасників у наведеному вище не видно. Історій таких багато.
На ці процеси і війна не вплинула. Як наслідок, навіть у наші дні трапляються новини про нові пам’ятники, умовно, Тарасу Шевченку. Найгірше, що пам’ятники максимально потворні і люто примітивні. Вони виглядають як знущання і над тим, кому такий монумент поставили, і над тими, для кого його поставили. Національний пророк зі спухлим обличчям і непропорційними частинами тіла. У товстому кожусі й високій шапці, але за трибуною і на постаменті у кращих традиціях пам’ятників Леніну. Усе так «майстерно» оформлено, що важко зрозуміти – старий спитий дід перед тобою чи хтось із «параду генсеків».
Наскільки взагалі доцільно в часі війни ставити пам’ятник, умовно, Тарасу Шевченку – питання окреме. Воно логічне, а заодно й риторичне. Причому і не єдине таке. Хтось же мав цей пам’ятник робити, його мали схвалити, з бюджету (кошти платників податків) виділили гроші для його появи. Це не згадуючи церемонії відкриття пам’ятника з освяченням, промовами і типовими для такого заходу ритуалами. Що набула громада (місцева передусім), коли в часі війни з диким ворогом отримала новий пам’ятник Тарасу Шевченку? Не применшуючи заслуг і генія Кобзаря, але, як зараз модно казати, «не на часі».
У новорічному привітанні президент України Володимир Зеленський казав, що неважливо, як названа вулиця – головне, щоб вона була освітлена й заасфальтована. Також він говорив, що немає різниці, біля якого пам’ятника чекаєш кохану дівчину. Проте не варто ці слова сприймати буквально і ставити абиякі пам’ятники. Кожен монумент і назва вулиці, як і спадщина людини, пам’ять якої в цей спосіб вшановують, є надбанням і цивілізаційним маркером. Це мала би бути історія про велич, гідність. Споглядання публічних монументів мало б викликати гордість, а ще краще – інтерес до життя й діяльності увічненого діяча. Також це точно не мало би бути знущання над цим персонажем, над українцями загалом.
На практиці, на жаль, буває по-різному. Дуже часто виходить так, що історії з пам’ятниками «запухлим» дідам з радянськими рисами, яких нам намагаються видати за національних лідерів, настільки абсурдні, що нагадують історії про шматування святих, описані на початку цього тексту.