Насправді не так часто на вулицях наших міст можна зустріти по-справжньому дорослих чоловіків з по-справжньому скромним букетом квітів у руках. В основному, в будні дні в них в руках немає нічого, якщо не рахувати газети, ключів і чорного пакету Гуччі. Але восьме березня – не просто день святково-вихідний. І це – факт, який викликає нерозуміння іноземних чоловіків і щиру мегазаздрість іноземних жінок, особливо працівниць дипломатичних установ на території України.
Для країни, де день народження національного поета – не літературна чи культурна подія, а висока політика, змагання «хто з нас більший патріот» – для психічної рівноваги її населення вкрай необхідна невелика краплина абсурду у вигляді «міжнародного жіночого дня». І якщо день народження поета – це жорстко продуманий ритуал: від покладання вінків і декламації перших строф «Заповіту», святкового концерту, бібліотечних читань, хорових співів професіоналів і аматорів, то день кращої половини людства нічого спільного з рутиною немає. Навпаки, це суцільна імпровізація з елементами тихої шизофренії, яка починається з того, що в цей весняний день падає сніг, який лопатами з дороги відкидають жінки. Вони, жінки, в таку рань і холод продають на базарі квіти чоловікам, протягом дня наливають в барі, приймають замовлення в ресторанах і забігайлівках у величезної кількості чоловіків, які активно п’ють «за вас», жінок. Ввечері на тролейбусах відвозять їх додому, щасливих і злегка потомлених енергійним святкуванням. Рештки їх скромних букетів залишаються в барі, ресторані, на вулиці, чи вагоні трамваю.
Хоча в країні, де в календарі вже два роки є день сержанта, міжнародного чи просто національного «чоловічого дня», навіть «дня батька», немає і досі. Тому чоловічій половині людства доводиться святкувати «три в одному»: за них, за себе і за…, це в кого як. Тому, беручи в руки вінок, букет, вазон, просто тюльпан, плюс шоколадка, торт (чи ексклюзивний варіант - себе), парфуми, колготки і «вишуканий алкогольний напій» - гірша половина людства у міру своїх власних сил і фантазій намагається достойно привітати кращу половину. Особливу активність і фінансову щедрість проявляють саме ті, хто якраз і немає цієї законної половини. Ті, в кого вона є, ведуть себе, як учасники мистецького конкурсу «Податки очима дітей». Треба – намалюємо, подаруємо, заспіваємо. А потім… вип’ємо, розправимо свої кості, втягнемо мозоль, погляд стане орлиним, і ми скажемо їй все. Вона сидить за сусідньою партою, їде поруч в трамваї, працює поруч у зацофаній конторі або в кіоску, де ми купуємо газети.
Напевно, 8 березня придумали чоловіки для самих себе, з егоїстичних міркувань. Забудьте маячню про масонів, Гамана, соціал-демократів в придачу до Клари Цеткін і Рози Люксембург. Цілий рік ми, чоловіки, нічого не робимо, щоб життя нашої кращої половини було, хоч на мить, подібним на рекламний ролик шоколаду «Корона», а потім, достатньо купити метровий оберемок троянд і все – ми отримали прощення, на весь наступний рік. І знову нічого не робимо.
Ви далі самотні? Приносите їй пляшку солодкого вина, яке потім і вип’єте, і чекаєте на чисте і не закомплексоване кохання. Зі сльозами, криками і …так, щоб не забути. Так просто – один день в році. Так просто – пропивати свої слабкості й жалітись. Вони вибачать, зрозуміють і накриють на стіл. Можуть залишити на ніч (якщо пощастить). Потрібно тільки не забути забігти на базар, в той ряд, де квіти. Все інше вони зроблять самі.
Але з іншого боку: тихо так підійдіть до жінки, навіть до тієї, яка замітає наші запльовані двори, стоїть цілий день за прилавком відкритого базару і в сніг, і в дощ, до жінки, яка своїми руками тримає важкого лома і розбиває ним лід перед нашим під’їздом, підійдіть і дайте їй квітку. Все. Нічого загадкового, простенькі підсніжники. Не знаю, чи будуть горіти в неї очі, але думаю, що вона почуватиметься краще. Вона відчує себе жінкою. Це її день.
А ми, ми вже забули, як це дарувати, а не забирати в когось щастя. Хоча б хвилини радості, хоча б у цей день.