Найкращий спосіб уникнути війни – належно підготуватися до неї. Україна та Польща – дві держави, які в минулому не раз ставали жертвами російського імперіалізму. Але між обома країнами існує серйозна відмінність у якості правлячих політичних еліт. Звідси кардинально відмінна реакція на зовнішньополітичні небезпеки і загрози, яку демонструє Київ і Варшава в нинішньому столітті.
За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру, у 2022 році Польща увійшла у список ТОП-20 країн світу, які виділяють найбільше коштів на армію. Ідеться про воєнний бюджет в обсязі 13,7 млрд доларів. Ще торік Польща за рівнем видатків на сферу оборони наблизилася до Туреччини. Цього ж року військовий бюджет Польщі зріс до рекордних 20,5 млрд доларів. Деякі аналітики говорять, що реальна цифра може бути ще вищою. До 2035 року Варшава планує витратити на озброєння близько 100 млрд доларів.
Польща почала збільшувати свій оборонний бюджет ще до початку великої російської агресії проти України 24 лютого 2022 року. Бюджет Міністерства національної оборони Польщі у 2020 році становив 49 млрд злотих – трохи більше як 2,2% ВВП. У 2023 році кошторис міністерства сягнув понад 97 млрд злотих – 4% ВВП. У планах підняти цей показник до 5%. Зараз країна створює найбільшу сухопутну армію в Європі. Польща розмістила замовлення на купівлю 1000 танків K2 в Південній Кореї і 250 танків Abrams у США. Також поляки посилять артилерію 600 самохідними артилерійськими установками та 288 реактивними артилерійськими системами з Південної Кореї. Окрім того, куплять 18 пускових установок HIMARS з 9000 ракетами та 32 літаки F-35. Чисельність професійної армії має зрости до 250 тис. солдатів.
Навіть будучи членом НАТО, Польща інвестує великі кошти у сферу оброни і форсованими темпами збільшує фінансування збройних сил. Це на перший погляд виглядає дещо дивно. Хтось може подумати: навіщо полякам витрачати мільярди доларів на армію, якщо вони перебувають під захистом 5-ї статті НАТО. Та й активні військові дії зараз тривають на великій відстані від кордонів Польщі. Але в цьому й полягає принципова відмінність польських і українських політичних еліт. Хоча реальна військова загроза для Варшави зараз виглядає доволі гіпотетичною, польські політичні еліти все роблять правильно. Вони слідують давній істині: хочеш миру – готуйся до війни. А ще поляки мають значно кращу історичну пам’ять і менше ілюзій про Росію.
Якби польські національні еліти мислили так само, як українські до російської агресії, ми зараз не були б свідками масового переозброєння польської армії і нарощення її військової могутності. Однак історичний досвід і розуміння небезпеки, яку становить Росія, змушує поляків діяти на випередження. «Ми повинні мати настільки сильну армію, щоб вона мала достатню силу стримування, і її ніколи не потрібно було використовувати», – пояснив польський прем’єр Матеуш Моравецький посилення військової потуги його країни.
Якість політичних еліт визначається, зокрема, здатністю прогнозувати майбутнє і бачити реальні загрози національній безпеці. Українські політичні еліти в цьому плані дуже поступаються польським. Повільне звільнення від колоніальної спадщини і висока ураженість корупцією завжди деструктивно впливали на ефективність роботи української влади. Обмежене фінансування української армії і неналежна увага до її технологічного забезпечення – це наслідок низької якості саме політичного керівництва країни.
У 2013 році витрати України на оборону становили лише 15,3 млрд гривень (близько 2 млрд доларів). Після російської агресії 2014 року видатки на армію постійно зростали. У 2014 році вони сягнули 20 млрд гривень, у 2015-му – 50 млрд, у 2016-му – 67,8 млрд гривень. Але темп збільшення обсягів фінансування сектору оборони не відповідав викликам національній безпеці. Він був надто повільним як для держави, яка вже втратила частину території й опинилися фактично наодинці перед небезпечним ворогом.
Щось, звісно, робилося, але нова техніка надходила у військо вкрай повільно. Виготовлення власних новітніх розробок зброї теж не форсували. Підприємства ВПК то працювали, то простоювали. Експорт зброї за кордон був у пріоритеті перед насиченням власної армії сучасною військовою технікою. Питання виробництва боєприпасів так і не вирішувалося. Нові ракетні комплекси великої дальності начебто розроблялися, але надто неспішно і повільно. Складалося враження, що українські політичні еліти навіть після подій 2014 року не зовсім адекватно сприймали військову загрозу, яка йде з боку Росії. Жили у власному світі, який спотворював реальність, створював ілюзію відносної захищеності. Або ж вважали, що в України є багато часу до нового етапу російської агресії, тому не надто поспішали з форсованим посиленням ЗСУ. Сповільненість та інерційність мислення політичних еліт дорого коштували Україні.
У 2019 році на українське Міноборони заклали близько 100 млрд гривень, що, згідно з прогнозованим валютним курсом, становило близько 3,4 млрд доларів США. Коли голосувався державний бюджет на 2022 рік, над Україною вже почали збиратися грозові хмари. Світ забив на сполох і попереджав про небезпечну концентрацію російських військ біля українського кордону. Ризики повномасштабної війни росли з кожним днем. Та тривожна атмосфера не змусила українські політичні еліти радикально збільшити фінансування ЗСУ. У пріоритеті виявилися інші напрямки, зокрема «велике будівництво». У підсумку в бюджет-2022 заклали 133 млрд гривень на оборону (близько 4,65 млрд доларів). Для порівняння, у бюджеті 2021 року на Міноборони і ЗСУ спрямували 116 млрд гривень. Чи адекватним є ріст видатків на армію лише на 17 млрд гривень, з огляду на небезпечні геополітичні реалії кінця 2021 року?
Врешті-решт тільки повномасштабна війна змусила українську владу різко збільшити фінансування власної армії. Цифри зростання вражають. У 2022 році бюджет оборони довелося збільшити у дев’ять разів від початкової суми. У 2023-му 43% усіх видатків державного бюджету України спрямовано на армію та безпеку. В абсолютних обсягах це становить 1 трлн 141 млрд гривень або 18,2% ВВП. За один рік витрати на сектор оборони в Україні зросли у 10 разів. Водночас з 2014-го по 2022-й видатки на армію збільшилися лише у 6,5 раза.
Легковажність українського політичного класу надто дорого коштувала країні. Не будучи членом НАТО чи іншого оборонного блоку, маючи великий історичний досвід знищення Росією української державності й української нації, ми реагували надто мляво на зовнішню загрозу. Надто розслаблено спостерігали за тим, як у Москві набирає силу нова диктатура. Як Росія розправляється з Ічкерією, створює точки напруги в інших республіках колишнього СРСР. Як суне свої брудні лапи у Грузію.
Не потрібно бути видатним інтелектуалом чи аналітиком, щоб спрогнозувати реальну можливість російського вторгнення в Україну. Та чомусь для переважної більшості українських політиків ця загроза видавалася примарною, міфічною і далекою. Українська влада до 2014 року взагалі не готувалася до війни, а займалася тотальним роззброєнням. Частина політиків забули про географічне розташування України, займалися внутрішніми чварами або накопиченням багатств, а інша частина була не проти віддати державу у жертву «рускому міру». Навіть нова реальність, яка настала після 2014 року, не змусила політичні еліти різко порозумнішати. Знадобилася велика війна, щоб протверезити уми політичного українського бомонду. На жаль, за все потрібно платити. Україна платить високу ціну за низьку якість політичних еліт, які занадто довго легковажили питаннями національної безпеки.