Гаяне Авакян – журналістка. Народилася і жила у Бахмуті, розповідала про життя східних регіонів. Так було до 24 лютого. Опісля жінка на собі відчула все те, про що писала. З найнеобхіднішими речами, за руку з маленьким сином вирушила у дорогу – спершу у Львів, а тоді – Київ.
У межах проекту «Свої» 24 каналу Гаяне Авакян розповіла про евакуацію у перший день повномасштабної війни, життя далеко від дому, розмови з переселенцями і людьми у гарячих точках, а також слова, якими пояснює про війну маленькому сину. ZAXID.NET робить передрук інтерв’ю.
Гаяне Авакян родом з міста, яке останні тижні не зникає з новин. Яке відчайдушно намагаються захопити росіяни, щоб показати самим собі хоча б якийсь успіх, через яке завдяки надзвичайним українським захисникам ворог ламає і ламає зуби. Бахмут.
Довідка. До лютого 2016 року Бахмут був Артемівськом. Історичну назву місту повернули у межах декомунізації.
3 місяці окупації у 2014-му, 8 років прифронтового життя та розвиток Бахмута
Чим ви займалися у Бахмуті до повномасштабної війни?
Останні 5 років я займалася розвитком регіональної журналістики в агенції медійного росту «Або». Ми разом з командою запускали локальні сайти в різних регіонах України. Я відповідала за Схід – невеликі міста Донеччини та Луганщини. На жаль, населені пункти, в яких ми запускалися, залишаються або прифронтовими, або окупованими. Це – Волноваха, Мар’їнка, Нью-Йорк, Торецьк, Сватове, Троїцьке, Попасна та інші.
Крім того, ми розвиваємо власний медіапродукт. Це онлайн-журнал про життя на Сході – «Свої». Наша команда – журналісти з Донецької й Луганської областей. Ми розповідаємо історії людей та міст. До повномасштабної війни ми писали про те, як жили в умовах російської агресії з 2014 року, як регіон розвивався попри все.
Бахмут знає, що таке війна, ще з 2014 року. Як це було тоді? Чи залишалися ви у місті?
У 2014 році я була редакторкою місцевого сайту. Я залишалася в місті, попри окупацію. Але тоді ми ще не розуміли всю загрозу, зокрема й для журналістів, місцевих жителів. Наше місто було окуповане приблизно 3 місяці, над ним теж був російський прапор. Але, на щастя, нас звільнили. Ми залишилися у прифронтовій зоні. До найближчого міста – Горлівки – було 30 кілометрів.
Фактично Бахмут став місцем, куди люди з Горлівки, Донецька приїжджали через КПВВ, щоб отримати українські послуги, зняти в банкоматах гривні. Вони бачили, що відбувається на окупованих територіях і в нашому місті.
Я знаю, що багато прифронтових містечок стали вітриною для людей, які виїжджали з окупації. Інколи їх називали «туристами». Але ці люди переживали те, що пережила і переживає тепер велика частина України. Тепер всі розуміють, що таке російська окупація, окупаційна влада, колаборанти. Ми бачимо набагато яскравіше, яка це руйнівна сила. На жаль.
У 2014 році ми вели свою хроніку окупації. Були дуже раді, коли влітку місто стало вільним, над ним знову замайорів український прапор. Ми були щасливі, що можемо знову називати речі своїми іменами. Наприклад, бойовиків бойовиками, а не ополченцями.
Тоді наше місто залишалося прифронтовим, до нас виходили українські військові, які пережили Дебальцівський котел взимку 2015 року, до того – хлопці з Іловайська.
Бахмут 8 років тому двічі обстрілювали з артилерії. Були загиблі й постраждалі. Руйнування були не такі, як у селищах поблизу, але місто тоді відчуло на собі ті прильоти, які тепер сотнями сиплються на Бахмут.
Як Бахмут змінився за останні 8 років? Чи помітним був розвиток міста?
Наше місто завжди було досить комфортним і компактним. Там було класно жити, виховувати дітей.
Останні 4 роки перед повномасштабним вторгненням Бахмут активно розвивався – і інфраструктурно, і в питаннях доступності, і середнього й малого бізнесу, нових закладів, соціальних програм.
Можу сказати, що динаміка була дуже хороша. Якби нам не завадили, все б продовжувало рости, було б набагато краще. Особливо якщо порівнювати з тим, що щодня бачимо у зведеннях, фото й відео. Росія знищує все, що люди створювали для українського сходу всі ці роки.
За кілька десятків кілометрів від вас були окуповані території, де періодично відбувалися обстріли. Як ви відчували цю близькість фронту?
Ми відчували її, коли отримували повідомлення про те, що наші захисники, які боронили Схід, поверталися додому у трунах.
Разом з колегами ми робили віртуальний музей-меморіал загиблих земляків. Я дуже вдячна Єлизаветі Гончаровій, яка була ініціаторкою проекту. Це було важливо, тому що часто переселенцям зі Сходу закидали, що вони поїхали й не захищають свою землю. Мовляв, боронять Україну здебільшого люди зі Львова. Це було зовсім не так.
Я відчувала війну ще й через своїх сусідів. Ми жили в будинку біля військової частини. Дуже багато наших сусідів були військовими. Хлопці, яких я щодня бачила в формі, які служили в бригадах, які захищали нашу землю.
Ця військова частина була символом українського спротиву ще у 2014 році, тому що бойовики 5 разів штурмували її. Тоді це була ще танкова база, потім танки вивезли звідти. Але доки вони там залишалися, то були для бойовиків ласим шматочком. Вони приїжджали з Горлівки зі спецпризначенцями. З автоматами штурмували, намагалися захопити. Це зазвичай відбувалося у проміжку з 3 до 5 ночі. Коли ми вранці вставали і бачили, що над військовою частиною досі український прапор, то дуже раділи.
Тоді військова частина була в облозі, військові не виходили звідти. Волонтери однієї громадської організації через паркан перекидали їм необхідні речі, теплі шкарпетки, їжу. Коли після деокупації ми про це дізналися, то були дуже зворушеними. Їм була потрібна у такий складний час підтримка місцевих.
Кількість проукраїнськи і проросійськи налаштованих людей: якою вона була у 2014 році і тепер, чи відбулися зміни у настроях місцевого населення?
Я не люблю узагальнювати і робити висновки зі своєї бульбашки. На жаль, не можу сказати, що все місто було проукраїнськи налаштоване. Але так відбувається і зараз, як на Сході, так і на Півдні. Є люди, які підтримують Росію. Вважаю, їм не вистачило сміливості усвідомити, яке горе приносить ця країна нам усім.
Єдине, що об’єктивно можна сказати – це результати виборів і підтримки проросійських партій відповідно. Це те, що мене завжди обурювало, дивувало. Люди, які голосували за ОПЗЖ й інші проросійські партії, це люди, які привели війну вдруге до нашого дому. Це люди, які підтримували цю риторику. Їхня кількість – це кількість бюлетенів, кинутих за ОПЗЖ.
Виборці голосували за людей, яких навіть не знали. Бахмут обрав народним депутатом Федора Христенка, який потім жодного разу не з’явився у нашому місті. Українські партії мало уваги приділяли електорату на Сході. Були слабкі ланки – місцеві партії. Вони не оцінювали жителів східних областей як свій електорат. У цьому плані Україна програвала.
Якщо говорити про розвиток й усвідомлення себе як українців, то відбувся прорив. Зараз головне – повернути території і перестати жити в постійній загрозі.
«23 лютого мала зібрані речі і план евакуації»
Повернімося до великої війни. Як для вас розпочалося 24 лютого, як дізналися про повномасштабне вторгнення?
Насправді тривога наростала протягом тижня. Спочатку ми побачили визнання незаконних республік Росією. Крім того, були попередження про повномасштабне вторгнення, які ми розцінювали серйозно. Ми розуміли, що визнанням все не обмежиться. Це не замороження конфлікту, це був лише початок.
23 лютого ввечері я вже мала зібрані речі, я склала найнеобхідніше, визначила план, куди я можу евакуюватися. А вже 24 лютого о 5 ранку мені зателефонувала колега з Бахмута і сказала: все, він почав війну, міста обстрілюють. Я просто взяла свої речі й викликала таксі.
Ми з родиною сіли і поїхали до Дніпра. Коли вийшли там на вокзалі, вже почали говорити про евакуацію з Луганщини. Бо окупація цього регіону відбувалася дуже блискавично. Зрозуміло було, що буде евакуація з Донецької області.
Ви допускали, що війна буде настільки масштабною, що не обмежиться лише загостренням на Сході?
Насправді єдине, що мене тоді вразило, це масштаб. Я думала, що вторгнення буде на східному фронті. І ніяк не могла подумати, що це буде одразу з трьох напрямків, що буде окупація і Півдня, і Півночі. Я зрозуміла, що це вже не АТО, не ООС, а велика війна.
Дорога до Львова та життя на новому місці
Якою була ваша дорога? Чи знали, куди їдете?
Повертаючись до вокзалу в Дніпрі: ми зайшли на рецепцію, запитали, чи буде евакуаційний потяг. Нам розгублено відповіли, що нічого поки невідомо. Однак вже тоді людей на вокзалі було багато.
Мій маршрут пролягав через Тернопіль до Львова. Перші місяці війни я провела у селі під Львовом. Нас прийняли дуже класні люди. Ми до цього їх не знали, але вони розділили з нами весь біль, який ми тоді відчували.
Проживали ми на дачі. Загалом там розмістили 3-4 родини переселенців, тобто 10-12 людей у різний час там було. Ми спали на підлозі, бо не всім вистачало місця. З нами були діти й 5 котів.
Чи продовжували ви свою журналістську діяльність у Львові?
Звісно, спершу ми всі були розгублені. Але те, що я розуміла одразу і попереджала про це своїх колег, це те, що як тільки почнеться щось, треба збирати речі і виїжджати. Більшість моїх колег, як і я, виїхали у перші дні вторгнення.
Поки ми евакуювалися, нас підстрахували колеги, які були в більш безпечних регіонах. Вони допомагали вести трансляцію про те, що відбувалося на Сході, допомагали писати, як і куди виїхати. Розповідали, що відбувається у Харкові, Львові й інших містах, які почали приймати переселенців.
Я на собі відчувала весь той стрес, коли ти з однією валізою маєш покинути свій дім. Ми багато писали про це раніше, але поки ти це не відчуєш, то не зрозумієш, як воно, наскільки це важко психологічно.
І коли ми виїхали, якийсь час були у ступорі. Але нам знадобилося декілька днів, щоб повноцінно відновити роботу сайту.
Коли Луганщину майже окупували, ми почали думати, як ми можемо допомогти аудиторії, про що взагалі маємо писати. Тому що люди перейшли на короткі повідомлення у телеграм-каналах, які не завжди відповідали дійсності. Тоді ми для себе визначили: ми виїхали, а тепер нам треба допомогти прийняти таке ж рішення якомога більшій кількості людей.
Бо потім, коли ми писали жахливі історії постраждалих, які залишалися у прифронтових містах, єдина фраза, яка їх всіх об’єднувала, була такою: «Я залишався, бо думав, що усе буде, як у 2014 році». Їм потрібна була допомога для того, щоб усвідомити те, що все набагато гірше і складніше.
Маршрути евакуації та досвід інших людей потрібні були їм, щоб зрозуміти, що їх не кинуть ночувати на вокзалі, що знайдуть прихисток, що є дуже потужний волонтерський рух, який з усім допоможе.
Ми кілька місяців показували історію евакуації, обрали таку місію для себе.
«Кожен сам оцінює ризики і приймає рішення»: про важливість евакуації
Навіть досі багато людей залишаються у дуже небезпечних місцях, живуть під постійними обстрілами. Що б ви їм порадили: як наважитися на евакуацію?
Кожен приймає рішення для себе, що для нього найважливіше. Щодо мене, то я визначила пріоритетом зберегти життя своє та родини. Я дуже боялася, щоб мій син не переживав голод, холод, обстріли.
Я розумію, що один з аргументів цих людей, що в Україні зараз скрізь небезпечно. Я відчувала це на собі, коли жила під Львовом і бачила, як ракети падали на місто і в небо здіймалися димові стовпи. Так само за два квартали біля мого офісу в Києві зруйновані бізнес-центр, житловий будинок, було потрапляння у дитячий майданчик. Гинуть люди. Я все розумію.
Але ще раз скажу: кожен оцінює ризики сам. Я не порадниця для них. Однак можу фіксувати злочини Росії та показувати досвід людей, які виїхали. Ти не можеш залізти в голову іншій людині і вкласти в неї своє розуміння цієї війни. Я з цим змирилася вже. Я просто сподіваюся, що наш заклик частина людей та й почує.
Гаяне поділилася історією, яку почула від жителів Бахмута, з якими спілкувалася для публікації на сайті. Це історія сім’ї, яка вижила під час авіаудару по будинку. Внаслідок атаки там вистояла лише середина будівлі, перших двох під’їздів і останнього не було.
Ця родина ховалася у підвалі одного з під’їздів. На дім скинули дві авіабомби. Коли Гаяне питала чоловіка й жінку, чому вони залишалися там, то крім аргументу про те, що сподівалися, що все буде добре, вони говорили, що були в інформаційному вакуумі. Єдина інформація, якою вони володіли, це були звуки війни, які ставали то ближчим, то віддалялися. І вони оцінювали свої шанси на виживання лише через ці звуки війни. А евакуювалися тільки тоді, коли їхня квартира була повністю зруйнована. Вони дивом вижили, отримали контузію, яку навіть не помітили.
Коли вони виїхали до Луцька, то зрозуміли, що дарма весь цей час жили в таких умовах – у підвалі, без світла й газу. Вони міцно трималися за все нажите. Це трагедія багатьох людей, які залишаються у гарячих точках.
«Батьки втекли від війни в Карабасі, Росія змусила їх вдруге залишити рідний дім»
Бахмут зазнав жахливих руйнувань. Чи не постраждав ваш дім внаслідок обстрілів?
Батьківський будинок у Бахмуті розташований у центрі, біля місцевого стадіону. Ці місця часто потрапляли у хроніки, їх обстрілювали.
Те, що я знаю, що у будинку повністю зруйнований дах, там повилітали вікна. Сусіди розповідали, що коли заходили всередину, то бачили воду по коліна. Стіни ще стоять. Але руйнування у цьому районі страшні.
Мені дуже шкода моїх батьків, бо вони приїхали до Бахмута під час війни в Карабасі. Вони перші біженці у нашій родині. Протягом 30 років робили все, щоб збудувати будинок і щасливо в ньому жити.
За кілька місяців Росія зруйнувала не тільки все, що вони будували протягом життя, але й місто, в якому їм було комфортно, де вони жили й виховували дітей. Я бачу, що вони це переживають набагато важче, ніж я. Бо їхнє життя знищили.
Але все ж я рада, що вони зі мною, що послухали мене і виїхали. Разом ми у відносній безпеці в Києві.
Переїзд до Києва та розмови зі сином про війну
Коли ви переїхали до Києва і чому?
Я вирішила перебратися до Києва, тому що тут моя робота, мої колеги. Якщо раніше я працювала дистанційно і лише інколи приїжджала у київський офіс, то згодом вирішила, що будуватиму життя з нуля вже у столиці. Виїжджати за кордон я не хотіла.
Син, щоправда, продовжує вчитися дистанційно у бахмутській школі. Весь його клас роз’їхався по різних містах, але навчаються і далі разом. Хоча самої школи вже немає, її зруйнували. Але головне – це люди, і вони залишаються.
Як ви говорите зі сином про війну? Як він сприйняв те, що довелося поїхати з дому?
Він дуже болісно сприйняв ранок 24 лютого. У мене навіть є фото, де він стоїть біля нашого під’їзду, поки ми чекаємо на таксі, дуже заплаканий.
Коли ми були вже у Львові, я намагалася якнайбільше відволікати його від цієї теми. Допомагало навчання. Крім того, ми постійно влаштовували, коли був час і не було обстрілів, щось цікаве на вихідних. Ми виїжджали до Львова, щоб його трохи розважити, щоб мінімізувати вплив того, про що ми весь день удома говорили.
Я для себе вирішила, що говоритиму сину про війну правду, щоб він розумів причини та наслідки. Щоб чітко знав, хто відібрав у нього дім, хто зруйнував його місто, хто продовжує обстрілювати Україну, чому йому потрібно спускатися в укриття, коли летять дрони або ракети.
Він це все добре усвідомлює. Звісно, у дітей є страх, коли вони чують вибухи. Я просто намагаюся пояснити йому свої і його емоції, щоб він усвідомлено підходив до цього. А також, щоб коли він виросте, то щоб розумів, хто це робив й ідентифікував себе так, щоб ця історія в його житті вже не могла повторитися. Я дуже сподіваюся, що Україна переможе, а наші діти виростуть іншими, з усвідомленням всього, що сталося.
Плани повернутися у Бахмут та відчуття «вдома» за тисячу кілометрів від нього
Чи плануєте повертатися в Бахмут, коли там буде безпечніше?
Я дуже рада, що місто не окупували. Коли я виїжджала, у мене було відчуття, що наступ буде дуже стрімкий, а місто захоплять одразу. Але оборонці Луганської області дуже великої ціною затримали ворога.
Зараз Бахмут вже стримує російську армію, щоб вона не пішла далі. Великою ціною – і життів військових, і мирних, і наших будинків, зруйнованих спогадів.
Але я не можу зараз планувати далі, ніж на завтра. Тому нічого поки не говорю про повернення саме в Бахмут після війни. Будемо дивитися по ситуації. Я дуже сподіваюся, що місто не окупують. Не хочу, щоб над ним був російський прапор, щоб там повилізали колаборанти. Рада, що місто тримається.
За останній час єдиною хорошою новиною для мене було те, що мені дозволили поїхати на Схід працювати. Я дуже хотіла повернутися. Бо бачила репортажі військових журналістів звідти, коли вони проходили повз мій будинок, коли розповідали трагедію мого міста або інших міст, в яких я постійно бувала.
Наприклад, Святогірськ, Лиман, які у годині їзди від Бахмута. Або Маріуполь, в якому я була рік тому і який вразив мене своєю сучасністю. Тому що тому, як розвивався Маріуполь і які гроші в нього вкладали, можна було тільки позаздрити. Я запускала сайти у центрі України. Коли я приїжджала у ці міста, то взагалі не можна було порівняти з тим, як розвивалися міста на Сході.
У мене на руках вже є квитки. Мені дозволили попрацювати там, поїхати і на власні очі побачити тих людей, про яких ми з вами говоримо, які залишаються. Почути від них про їхню мотивацію. Подивитися, в яких умовах вони живуть, які мають проблеми.
Я сподіваюся, що ця моя радість від того, що я повертаюся на Схід, допоможе мені адекватно там попрацювати, попри те, що я там побачу. Бо одна справа бачити все на відео, а інша – наживо. Думаю, реакція буде зовсім іншою.
До слова, після запису нашого інтерв’ю Гаяне вдалося побувати на Донеччині, зокрема у Святогірську та Лимані.
Чи з’явилося у вас хоча б частково відчуття дому у Львові і Києві?
Воно з’являється з дрібниць. Наприклад, я змогла вивезти з Бахмута кілька своїх книжок, іграшки сина. Потім мама до нас приїхала, то відчуття дому з’являлося, коли вона починала готувати те саме, що готувала вдома.
Людина має відчувати дім як місце безпеки. Я зараз, коли йду з офісу, то кажу, що йду додому. Хоч, звісно, це не так.
Був такий момент, коли ми їздили до моїх друзів у Кропивницький вже з Києва. Тоді я сину сказала, що ми зараз їдемо, а в неділю повертатимемося додому. То він мені відповів: якщо у Бахмут, то я поїду, якщо в Київ – то не хочу. Для нього Київ поки не став домом. У цих умовах я йому пояснюю: колись ти повернешся, але не зараз.
Плани відкрити пляшку шампанського з Бахмута після перемоги
Що зробите після перемоги?
Я відкрию пляшку Артемівського шампанського. Знаю, що багато хто з Бахмута тримає пляшку шампанського на день перемоги. Це буде перше, що я зроблю.
Довідка. «Артвайнері» (раніше – Артемівський завод шампанських вин) – одне з найбільших підприємств України і Східної Європи з виробництва ігристих вин класичним пляшковим методом. Розташоване в Бахмуті.
Бахмут вже не буде таким, як раніше. Після нашої перемоги його доведеться відбудовувати. Але він ніколи вже не стане Артемівськом чи ще чимось, пов’язаним з Росією. Поки там дуже гучно, місто щодня здригається від обстрілів і болю. Та це тимчасово. Як і присутність ворога на нашій землі.