Оприлюднене кілька днів тому «Останнє слово» опального російського олігарха Міхаїла Ходорковського містить у собі цілий вузол політичних і морально-етичних повідомлень, які вичерпно описують і вдало діагностують стан російської держави та суспільства. Якщо відкинути всі перипетії його долі в путінській Росії з її обов’язковим патосом і трагічністю, з розкладом системи правосуддя і нестерпною тотальністю владної вертикалі, можна припустити, що й наша влада – з її маніякальною пристрастю до копіювання російських зразків політичної поведінки – раптом захоче й собі влаштувати показовий і такий самий «справедливий» процес над кимось із українського олігархічного середовища.
І скільки я не намагався уявити в ролі ув’язненого олігарха як не Віктора Пінчука з Ринатом Ахметовим, то Ігоря Коломойського з Олександром Ярославським, у мене нічого не виходило. Тобто, ні, я зумів уявити Ахметова в пролетарській робі за виготовленням партії валянок або Пінчука у процесі підмітання бетонної підлоги тюремного бараку, схудлого від постійного недоїдання Коломойського або Суркіса у смішній шапці-вушанці, Фірташа, що клянчить недопалки в наглядачів, або Таруту за грою в тюремні карти… Уявити те, що давно не раз уявляли сотні тисяч, а може, й мільйони моїх співгромадян – не штука. Справжня проблема в тому, що я, хоч убийте, не здатен уявити, що хтось із них спроможний, навіть відсидівши вісім років за ґратами, на внутрішню реорганізацію, глибинне переосмислення та – не побоюся цього словосполучення – моральне переродження.
Важко уявити, що хтось із них візьме та й кине в обличчя влади, яку одного чудового дня вони всі колективно нам нав’язали, наприклад, таку фразу: «Я совсем не идеальный человек, но я — человек идеи. Мне, как и любому, тяжело жить в тюрьме, и не хочется здесь умереть. Но если потребуется — у меня не будет колебаний. Моя Вера стоит моей жизни. Думаю, я это доказал».
Мені це уявити важко, але я би дуже хотів, щоб кожен з них прочитав текст Ходорковського, сів і подумав: чи насправді те, що вони вже не перший рік спільними зусиллями будують або на що дають мовчазну згоду в обмін на недоторканість свого бізнесу, відповідає – ні, не їхнім політичним ідеалам – просто здоровому глузду? Чи насправді вони зацікавлені в побудові аутичної та ізольованої державної машини на зразок російської? Чи справді вважають, що їхній бізнес настільки надійно застрахований, що й трава їм не рости? Чи насправді історія вибачить їм їхнє активне сприяння чи пасивне потурання тому, що в цей момент відбувається між державою і суспільством?
Хочеться розлого цитувати Ходорковського й уявляти при цьому їх, наших товстосумів, яким життя подарувало право впливати на долі мільйонів людей: «…государство, презирающее своих граждан, государство, доверяющее только бюрократам и спецслужбам, — это больное государство». Про кого це Ходорковський каже? Чи лише про сучасну Росію? Чи часом також не про нас і нашу чиновницько-поліційну державу, яка ще якимось дивом стримується, щоб остаточно не спустити своїх псів на суспільство і поховати його в повній апатії на кшталт російської?
Ходорковський пише про «новий застій». А чи не те саме відбувається в нас, де ідея «стабільності» паралізує будь-яку можливість модернізації країни, де мало не в кожній фразі про реформи криється потяг до «ручного управління» і ще більшого державного визиску? Олігарх говорить про «закон, який буде вищий від чиновника» у залі судового засідання. І це важке знання він отримав багаторічним сидінням на зоні. Так і хочеться сказати: «Дорогі українські олігархи, Ходорковський сидить за всіх вас. А якщо помре, то також і за ваші гріхи. Сидить для того, щоб ви на його досвіді переконались, що беззаконня, якому ви нині потураєте, легко може обернутися проти вас. І якщо сьогодні не навчитися на його досвіді, то завтра буде пізно». Але чи почують мене олігархи? Чи взагалі читали вони цей полум’яний спіч колишнього нафтового магната Росії?
Ба більше, Ходорковський говорить не лише про речі політичні, він не цурається також речей морально-патетичних. І – на відміну від усіх інших політиканів, які закликають до моральності в політиці – йому віриш, коли він промовляє, описуючи ідеальне бачення своєї батьківщини: «Где поддержка оппозиционных партий перестанет быть поводом для репрессий. Где спецслужбы будут защищать народ и закон, а не бюрократию от народа и от закона. Где права человека не станут больше зависеть от настроения царя. Доброго или злого. Где, наоборот, власть будет действительно зависеть от граждан, а суд — только от права и от Бога. Если хотите — называйте это совестью. Я верю, так – будет».
Ходорковський вірить у те, що заперечує кожен новий день його перебування за ґратами та кожне судове рішення, яке вбиває в ньому олігарха, але народжує громадянина. Що ж потрібно, щоб і наш потенційний український Ходорковський перетворився на громадянина вже сьогодні? Невже сісти за ґрати?