Частина православних українців невдоволена намаганнями Президента створити єдину помісну, тобто національну церкву. Між нами кажучи, це й справді не обов’язок Віктора Ющенка.
Колись єдина християнська церква розділилася навпіл. Не будемо дискутувати, погано це чи добре. Але трапилось це дуже давно. Це сталося навіть не в 11 столітті, коли християни інституційно розділилися на католиків та православних, а набагато раніше, адже на цей самий поділ працювали всі попередні століття існування християнства.
Тема об'єднання церков грандіозна і дуже складна. Відверто кажучи, я не знаю жодної християнської конфесії, яка автентично могла б вирішити цю проблему, зважаючи на історію не власне християнства, а тих чи інших християнських інститутів. Що стосується різниці в календарі, то це справа рук людських. Сонце обертається навколо нашої планети, як це було в уявленні тогочасної людини, і відповідним чином виникають різні календарні системи на різних ділянках світу. Це цілком природно і це породжує не збіг, а розмежування цих самих абсолютних для християнина свят. Тому, щоб вирішити цю проблему, давайте почекаємо ще одне тисячоліття.
Наближається 400-річчя так званої 30-річної війни - 1618-1648 років, що змушує нас ще раз замислитися над цією проблемою. Насправді, ця війна почалася трохи раніше, і трохи пізніше, на років 50-70, вона закінчилася. В її основі був конфлікт поміж протестантством та романсько-католицьким принципом. В останні десятиріччя у планетарний обіг увійшов конфлікт поміж християнською цивілізацією, якщо вона насправді все ще залишається християнською, та ісламом. Це, звичайно, може додати християнству тих чи інших спроб до поєднання чи возз'єднання, хоч для вирішення задач такого глобального характеру потрібні якісь інші стратегічні напрями людського розвитку. Поки що ми їх не бачимо.
У темі поділу церков та конфесій, насамперед, слід говорити про визначальну політичну складову цих конфліктів. Частина нашого населення православного обряду незадоволена намаганням Президента до створення єдиної національної церкви. Між нами кажучи, це справді не обов'язок Президента. З іншого боку, обов'язком засобів масової комунікації є пояснити громадянами, що десь 1690-го року сюди, в Україну, на повну силу прийшла Московська церква. І з цього часу українську церкву дистанціювали від Вселенського патріарха і вона потрапила під патронат фанатичного Патріарха Іоакіма Савєлова. Коли по його смерті в російській церкві певні сили вирішили оголосити його святим, то там одразу ж знайшлися інші сили, які сказали - давайте пошукаємо якогось іншого святого.
У 1991-му році почався інший процес, який ані президенти, ані нинішні патріархи не здатні прискорити, чи, тим більше, завершити. Ми бачимо, наскільки все це глибоко, до речі, не стільки світоглядно, скільки у глибинах нашого егоїзму. І якщо це відбувається, скажімо, ось тут, на нашій ділянці, на наших очах, то яким чином ми можемо втрутився в цей самий роз'єднавчий процес поміж Візантією та Римом, який почався навіть не на порозі 11 століття, а значно раніше. Отже, належить почекати. І чекаючи, слід бути просто християнином і залишатися при центральному сюжеті християнства. Як казали російські стригольники, єретики 14-го століття: «Віриш у Бога, то подивись на небо і веди себе відповідним чином».
Що стосується конфлікту між православними та католиками, зокрема у 17 столітті в Україні, то в цьому питанні не треба перебільшувати. Цей конфлікт не був таким глибоким та нещадним, як це зобразила пізніша романтична народницька література від Гоголя та Шевченка і далі. Все було трохи простіше. Насправді це був дуже жорсткий політичний конфлікт. При бажанні протиборчі сторони могли домовитись на певних умовах політичного порозуміння. Але оскільки політики додавали до цього політичного конфлікту ще й конфлікт конфесійний, то нам, століття по тому, видається, що конфесійна його складова була чи не найголовнішою.
Зрозуміло, що тоді недобре вели себе католицькі ієрархи. Тут, в Україні, справді була експансія римської церкви. Але передовсім належить говорити про недобру політику тієї доби. Тому Україна тієї доби, принаймні козацька її частина, а тим більше елітарна Україна, повернулася в сторону сусідньої східної країні, де було те ж саме православ'я. Вже через кільканадцять років в особі Дорошенка вона повернулася до ісламської Туреччини. В 19 столітті Пантелеймон Куліш взагалі говорив: «Ось якби ми зрештою знайшли спільну мову з культурниками ісламу, одночасно шануючи іслам».
Між нами кажучи, автентичні християни, автентичні католики завжди знайдуть поміж собою спільну мову. Але поряд можуть з'явитися політики, які посварять всіх, включаючи католиків. Я думаю, що якби російська церква не втручалася в політичні колізії тут, в Україні, то вона б цілком забезпечила тут свою спокійну присутність. Адже не втручається римська курія у справи сучасної Баварії, а тим більше Франції.