Передноворічний час – час на епічні історії, на різдвяні казки і саги. На оповіді про Добро і Зло, Правду і Кривду, злу мачуху й дідову доньку. Невідомо, чи то просто новорічне, чи, може, під впливом критики фахових істориків, чи під враженням від останньої частини трилогії «Гобіт», адепти галицької ідентичності вирішили змінити тактику. Тепер справжні галичани не заморочують собі голову пошуком пристойних історичних обґрунтувань своєї ідеї. Натомість пропонують легку і, головне, чорно-білу версію «історії». Остання стаття відомого публіциста Володимира Павліва сигналізує читачам про початок історії-казки, яка змінює нудну і нецікаву історію-науку.
Можливо (не будемо відкидати і таку напівфантастичну версію), галицькі «батьки нації» вирішили творчо переосмислити доробок Ернеста Ренана про те, що для народу не так важливо пам’ятати, як уміти забувати. І вирішили не лише «забути» незручні моменти, а просто написали свою нову історію. Такі собі «Галицькі хроніки».
Повернімося до тексту пана Володимира. Аналізувати його повністю не видається ані реальним (це як аналізувати останнє звернення Путіна до федеральних зборів зі всіма скрєпами, Херсонесом, побєдамідєда тощо), ані доцільним. У тексті й так багато історичних перлин, тому зупинимося, власне, на тих, які стосуються проблеми «етногенезу сучасного галичанина».
Отже, різні народи – ельфи-поляки, гноми-євреї та люди-русини населяли тодішнє Середзем’я, благословенну Східну Галичину. Жили вони, слід визнати, не зовсім душа-в-душу, але «в більшій чи меншій гармонії». Гармонійно минув сільськогосподарський страйк 1902 року, коли русини відмовилися працювати на польських поміщиків, а ті натомість вдалися до послуг наймитів-поляків з Мазурії (це, до речі, за межами Галичини, але поміщики чомусь не вважали їх чужаками, на відміну від бунтівних селян). Так само гармонійно українці вимагали відкрити для себе університет, протистояння довкола якого призвело до масових бійок із застосуванням зброї та до вбивства студента Адама Коцка. Польська адміністрація гармонійно провела чергові вибори з підкупом, тиском і застосуванням сили, після чого Мирослав Січинський не менш гармонійно застрелив намісника Потоцького у його ж кабінеті. Загалом, якщо не читати книжок і не слухати фахівців, ці випадки можна сміливо назвати поодинокими винятками, які підтверджують правило: народ Галичини жив у мирі та гармонії. Не було бідних і багатих, гнобителів та пригноблених… Майже як на Донбасі ще рік тому «мирно уживалися десятки національностей» (головне – публічно треба було визнавати себе совком і говорити російською).
Народи Середзем’я мали додаткову до національної ідентичність. З толерантністю і пацифізмом справжніх гобітів вони називали себе «місцеві» або «тутейші». Знали, що вони поляки, але, щоб нікого не образити, не говорили про це русинам і євреям. А ті так само толерантно мовчали у відповідь.
Ця «більша чи менша гармонія» раптово (бо ж нічого не віщувало біди!) перервалася з початком Першої світової війни. На додаток до навали диких орків зі Сходу (Мордор ніхто не скасовував навіть у галицькому Середзем’ї), добрі гобіти-галичани раптом поділилися на поляків, українців і євреїв. «Представники колишньої спільноти почали воювати одні проти одних». Геніальне переосмислення історії, яке елегантно перекладає всю провину і відповідальність на диких варварів, чужинців і зайд. Тут автори «галицької саги» дають фору навіть авторам «Володаря перснів» і «Хронік Нарнії», в яких навіть позитивні персонажі допускалися помилок. В Галичині все інакше. Бо галичани дивилися блокбастер «Оселя зла» (Міла Йовович у головній ролі) і знають, як воно, коли страшний вірус косить ряди порядних американців та перетворює їх на зомбі. Галичани пережили подібний катаклізм двічі: у 1914 і 1939 роках їх змінювало буквально на очах.
Пропустимо такі «дрібниці», як русофілів, котрих підтримувала австрійська адміністрація і котрі довгий час були мейнстрімом руського політичного життя. Нехай це з'ясовують історики. Нас же чекає завершальна частина трилогії – радянська. Володимир Павлів пише: «В радянські часи ці проблеми стали неактуальними, оскільки наголошування на своїй національності вважалося виявами націоналізму, то більшість людей воліли себе ідентифікувати як «ми всєсовєцкіє». Лише дилетанти і закінчені скептики можуть говорити, що «ми всєсовєцкіє» є таким самим прикладом мімікрії, як і «тутейші», коли маленька людина не вважала за доцільне вступати в ідеологічні дебати з державною машиною, вгадуючи наперед результати своєї «національної маніфестації». Для зручності можна навіть забути про графу «національність» у паспорті громадянина СРСР, бо й не таке «забували». І якщо вже спрощувати, то на повну: «тутейші» – добрі гобіти. А совок є совок, і нічим, крім орка, бути не може.
Про галицьких русинів, які (о жорстока доле!) склали основу для формування сучасних галичан, мовиться у «хроніках» більше за інших «прабатьків». Вони воювали по різні боки фронту у Першій світовій війні (а поляки?), частина русинів не захотіла ставати українцями (яка? чому? що з ними сталося?). І вже зовсім айнштайнівське відкриття в історії: «1939 року, коли розпочалася Друга світова війна, тисячі колишніх русинів пішли на фронт і потрапили в полон як польські солдати. А вже з полону виходили як українці». Вірус із «Оселі зла», як не крути. Хоча всім фанатам Толкіна відомо, що люди, на відміну від ельфів і гномів, більше піддаються впливу чарів та злих думок. От поляки (ельфи) і євреї (гноми) теж потрапляли в полон, але чомусь не ставали, як русини, українцями. Дива та й годі.
Легкому й елегантному стилю викладу Володимир Павлів не зраджує і тоді, коли від «історії галичан» переходить до опису сучасних подій на Донбасі: «Абстрагуймось від російських найманців у цьому питанні». Навіть Лавров не сказав би краще! Здатність абстрагуватися у потрібний момент незмінно допомагає авторам правильних історій. Радянська школа, наприклад, абстрагувалася від «незначних непорозумінь» між козаками і гречкосіями. Сучасні історики часто відсторонюються від історії сучасних національних меншин. Тож нічого принципово нового в історії з «історією галичан» нема. Просто масштаби – казкові.
Висновки, які галичани мали б сприйняти «на ура» після історичного «одкровення від Володимира», звучать так: «Україна у версії "від Сяну до Дону" потрібна нині тільки двом категоріям українців – олігархам і націоналістам. За цю "ідею фікс" перші платять державними грішми, другі – власними й чужими життями. Але всі інші (тобто всі ми) залишаються заручниками, які змушені теж платити свою ціну – і недоотриманими з бюджету грішми, і браком перспектив, і змарнованими "по мобілізації" життями чи здоров’ям». Така ось нецікава кінцівка захопливої саги. А де повернення короля? Де одруження русинки і поляка (або польки й русина, чи єврейки і поляка…)? Де їхні спільні діти – галичани?
Нелогічно виходить. Як «сумувати» за Галичиною, тобто тужити собі тихенько на уявний світлий образ, – ось вам епос, історія, позитивні емоції. А як зайшла мова про сучасність – «недоотримані з бюджету гроші». Так не працює. От «націоналісти», які, за словами Павліва, платять своїми і чужими життями, тримають марку до кінця. Тому для них працюють волонтери, їм допомагають мільйони. Хоча, якщо взяти до уваги, що уявлена Галичина – це країна гобітів, то, може, справді краще вже про бюджетні гроші. Але чомусь ніхто у наш час не хоче бути гобітом, навіть якщо тобі пропонують презентацію книжки у дорогому готелі зі шведськими столами для всіх охочих.
P.S. Навіть якщо взяти за основу не чорно-білий світ «Володаря перснів», а хоча б «Гру престолів» (але без драконів, любі галичани!), то це виглядало б більш реалістично, ніж новітнє націотворення. Хоча й з драконами було б не зле.
Низький уклін авторам «галицької історії» за те, що не почали від білих хорватів. Ця Атлантида ще чекає своїх піар-менеджерів.