Українське політичне життя, особливо на його крайньому правому фланзі, завжди було оповите маревом таємничості та становило собою симбіоз старої гебешної субстанції з молодим і запальним патріотизмом. Щоразу, коли з цього середовища на поверхню вилазили віслюкові вуха, суспільством прокочувалося, як самозрозуміле: ви ж знаєте, всі ультраправі та ультраліві угруповання – проекти спецслужб. Так, дійсно, майже у всіх країнах світу спецслужби намагаються через своїх агентів контролювати сили на полярних флангах. Але у випадку України є один нюанс – спецслужби в цій державі, за поодинокими винятками, майже ніколи не були українськими.
Чекісти під прикриттям СБУ
Якщо звернутися до новітньої української історії, то відразу стане очевидним, що, починаючи з моменту становлення державних структур незалежної України, українська спецслужба – це перейменоване КДБ. Це той самий кадровий штат, який ще вчора головними ворогами вважав українських націоналістів. А оскільки таких у радянський час були одиниці, то головне вістря протидії спрямовувалося проти всього українського. Навіть найбільш безневинного: співання колядок, ходіння з вертепами могло закінчитися для його учасників багатолітньою тюрмою. А ще в КДБ існували різноманітні управління боротьби з релігією, проводилася «робота» з творчою інтелігенцією та вибудовувалися всеохопні мережі сексотів та добровільних помічників. Особливою категорією були так звані офіцери діючого резерву.
Їх під виглядом звичайних працівників вводили до складу трудових колективів, об’єднань та інститутів, звідки вони з «чистою» легендою могли навіть їздити на міжнародні конференції в ролі академічних учених. Оскільки української спецслужби так і не було створено, а особовий склад практично не змінювався, то старі гебешні зубри готували собі подібних на заміну. Не факт, що не передавали молодь по естафеті своїм друзякам у Москві. Де, зрозуміло, ніхто й ніколи не відхрещувався від чекістських методів роботи. Дійшло до того, що в часи правління Віктора Януковича офіцери російської ФСБ взяли під контроль СБУ, нагло витуривши звідти американських радників.
СБУ за часів керівництва Валерія Хорошковського, Ігоря Калініна та особливо Олександра Якименка майже відверто працювала на інтереси Росії. Саме в цей час в Україні вибудовувалася мережа структур, які мали забезпечити поглинання її Росією. Таке враження, що росіяни просто змусили недалекого і боязливого Януковича призначити керівниками силових міністерств не просто проросійських офіцерів, але навіть громадян Росії.
Проблема добробатів
Після Революції гідності скомпрометована верхівка втекла, а основний склад залишився. Єдине, де відбулися кардинальні зміни – це Збройні сили України, бо станом на початок війни вони були небоєздатними. І тут довелося провести кардинальні зміни. Правда, зміни знову не заторкнули старого генералітету. Але головною зміною стала поява добровольчих батальйонів.
Насправді в тому водовороті мало хто знав, що далі буде з добробатами. З одного боку, вони мужньо воювали, а з іншого – їхні дії були спонтанними й анархічними. Крім того, влада і надалі боялася тих, хто пройшов через бойові дії і демобілізувався. Тому, нехай пробачать герої АТО, найменш стійких з них олігархи та феодали поспішили перекупити для своїх приватних армій.
До всього додалася проблема з окремими формуваннями, оскільки в них згуртувалися відверті неонацисти. Історія з «Азовом» є дуже показовою в цьому ключі. Сигналом для української влади мала б стати заява США про те, що Америка категорично виступає проти передавання її зброї «Азову». Мотивацією такої позиції послужили расистські та неонацистські переконання бійців цього формування.
Патріоти з діючого резерву
Проте в цій статті нас більше цікавить апатичне ставлення українців та української влади до появи і діяльності ультраправих політичних та парамілітарних угруповань під час та особливо після Революції гідності. Лідерство серед цих формувань однозначно належить «Правому сектору» (далі – ПС). Ноги цієї структури так само ростуть зі спецслужб. Найімовірніше зв’язок виник завдяки особистим зв’язкам Дмитра Яроша та колишнього керівника СБУ Валентина Наливайченка. Відомі кадри, коли Дмитро Ярош вишикував свій підрозділ перед Наливайченком і відрапортував про боєготовність підрозділу. Сам Наливайченко, як невдовзі з’ясувалося, навчався з 1991 по 1994 рік в Інституті КДБ ім. Андропова в Москві. Тепер це Академія зовнішньої розвідки Росії.
Вишкіл Наливайченко проходив під кураторством майбутнього керівника Адміністрації президента Путіна – Сергія Іванова. А далі пішли в хід майже дитячі легенди, що Інститут Наливайченко не закінчив і вирушив будувати неньку Україну. Але так добре вирушив, що згодом опинився на посаді керівника української спецслужби. Наступне, що звертає на себе увагу, – це розкрутка російськими пропагандистськими медіа мало кому відомої в Україні майданної структури під назвою «Правий сектор». Організація, якою залякали Схід України та цілу Росію, на повірку виявилася нечисленною, але дуже медійною.
Цікавим сюжетом стала таємна зустріч лідера ПС Дмитра Яроша із тоді ще президентом Віктором Януковичем. У голові не вкладається, щоб революційний лідер в ніч найбільшого напруження вирушив у гості до втілення абсолютного зла, проговорив там кілька годин і цілим та неушкодженим повернувся на барикади. Після цієї розмови Віктор Янукович став похапцем пакуватися і втік. Чи не тому довелося Януковичу втікати, що лідер революційного ПС заявив, що більше не зможе стримувати революційну масу? Що більше не гарантує безпеки з боку Майдану боягузливому Януковичу?
Проте навіть це не затьмарило славу Дмитра Яроша та його дітища, а країною прокотилася хвиля захоплення анекдотами про «візитку Яроша», які ж і продукувала російська пропаганда. Технологія спрацювала. Українці, попри те, що на щодень не бачили ніякого «Правого сектору», щиро повірили в російську «істерику» та «страх» перед цією героїчною організацією. А далі почалися гіркі будні. Країною розповзлася «франшиза» під назвою «Правий сектор». Пригадаймо, які локальні війни з використанням гранатометів за контроль над контрабандою на західному кордоні (Закарпаття) влаштовував ПС. Західні медіа з подачі російських почали тоді навіть говорити про розпад України. А скільки корисних для російської пропаганди заяв зробив сам провідник? Ну просто-таки безцінний кадр.
А якщо до цього грона додати так званого Артема Скоропадського, а насправді москвича Артема Бичкова, який раптово став речником ПС, та його особливу медійну присутність, то обриси гігантської «консерви» вималюються у всій красі. Чого варті тільки заяви цього засланого козачка про «режим внутрішньої окупації» України і завдання ПС звільнити її. Або ж інтерв’ю польській газеті з нібито претензіями України на польський Перемишль. Фактів підігрування росіянам в інформаційній війні проти України – греблю гати. А реакції з боку СБУ та відповідних державних структур, як не було, так і нема. Закономірно постає запитання «чому?».
Використати і викинути
Пояснень може бути кілька. По-перше, причиною може бути звичайна політична кон’юнктура. Вона полягає в тому, що ніхто з політичного керівництва не хоче зв’язуватися з цими та подібними структурами. Оголошення їм війни обов’язково викличе масовану атаку зі звинуваченнями у боротьбі зі справжніми патріотами, які проливають за Україну кров. А це загрожує державним і політичним діячам втратою кар’єри. По-друге, ніхто не хоче огульно звинувачувати «Правий сектор» або «Національні дружини» в антиукраїнськості, бо це було б неправдою. Впевнений, що в їхніх лавах багато щирих патріотів. По-третє, майже кожен з високих очільників думає, що зможе поставити ці сили під власний контроль та використати їх. Саме цим можна пояснити бездіяльність українських державних органів, щоб припинити свавілля під шапкою українського ультранаціоналізму.
Ця гра призвела до того, що в Україні окремі олігархи сформували свої приватні армії. Навіть більше. Експертам доводиться констатувати: українські силові відомства виплекали власні ультраправі підрозділи. За цією інформацією, «Національний корпус» та його «Національні дружини» контролюються міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим. А відповідно в ультраправої «С14» ноги ростуть з СБУ. Історія «Нацкорпусу» містить низку загадкових моментів, оскільки формування виникло на базі згадуваного вже «Азову». Запитання виникають не тільки щодо ідеології партії з акцентом на расову чистоту, але й щодо дуже проблемних батьків-засновників руху.
З наближенням виборів роль і значення всіх ультраправих формувань значно зросли. Усе це сталося через те, що міністр Аваков нібито зробив ставку на кандидатуру Юлії Тимошенко і тому вирішив «захистити вибір українців від фальсифікацій». Для цього, з доброго дива, Центральна виборча комісія допустила «нацдружинників» в ролі спостерігачів на виборчих дільницях. Щоб додати пікантності ситуації, скажу, що вони прийдуть на дільниці не тільки у своїх одностроях, але їх, можливо, стрункими рядами поведе сам очільник – Сергій Коротких.
Історія Кортких є надзвичайно цікавою і водночас тривіальною. Неонацист з Білорусі, який встиг повчитися в школі КДБ, але, як і Наливайченка (той був відрахований з Інституту КДБ, бо не склав іспиту зі спортивного орієнтування), Коротких відрахували зі школи за зв’язки з радикальними організаціями. А далі людиною мантилало від білоруської філії «Русского национального единства» до «Национал-социалистического единства» в Москві. Коротких встиг «відзначитися» в багатьох інцидентах в Білорусі і Москві і щоразу виходив сухим із води. І це вже про щось та й свідчить.
Раптом, у травні 2014 року Коротких опиняється в батальйоні «Азов» і воює за Україну. І вже в грудні того ж року Сергій Кортких отримав з рук президента України Петра Порошенка паспорт громадянина України. Ця історія про чергову «консерву», напевно, так і залишилася б непоміченою, якби «Національний корпус» не вирішив сказати Порошенкові «правду» про корупцію в Укроборонпромі. І тоді понеслось. Стали відомі факти біографії Коротких. Блогери й політичні експерти нарешті розгледіли неонацистські переконання в лідерів «Національного корпусу» та «Національних дружин». Заговорили про загрози і виклики. І знову виникає запитання, а чому вони та влада мовчали дотепер?
Ні МВС, ні СБУ, ні «лідерам суспільної думки» зовсім не було діла до фактів побиття ультраправими лівих активістів, розгону акцій ЛГБТ, кривавих розправ над ромами і взагалі атмосфери терору, яку ті абсолютно безкарно влаштовували своїм ідеологічним супротивникам. Коли за відвідання альтернативної виставки проламували голову, коли не допускали презентацій «неправильних» книжок або «шкідливих» перформансів. І раптом влада прозріла. Правда, прозріла лише тоді, коли члени «Нацкорпусу» стали ганятися по мітингах за Петром Порошенком. Тільки тоді президентська влада зауважила загрозу суспільству, що виходить з боку ультраправих угруповань.
Але знову ж таки, це прозріння виявилося тільки частковим. Бо наближеній до СБУ «С14», а отже лояльній до президента Порошенка, нічого боятися. Їх спокійно можуть використати в день виборів для створення хаосу, якщо стане відомо, що чинний президент не перемагає. І тоді виходить, що «нацдружинники» Авакова та члени з «С14» Грицака/Порошенка готові в день виборів пустити «під ніж» Україну.
З усього сказаного вимальовується досить сумна перспектива – українська державно-політична еліта для того, щоб зберегти владу або дорватися до неї, ладна пожертвувати миром і спокоєм у державі. А для серйозного протистояння вони, очевидно, надійно запаслися «консервами». Саме тому ці вибори будуть одними з найважливіших та найбільш відповідальних в історії сучасної України.