Слова лідерки партії «Голос» Кіри Рудик про те, що для її політичної сили головним ворогом є Петро Порошенко, а не Володимир Зеленський, здивували багатьох. Особливо враховуючи заяви «Голосу» про перехід в опозицію. Та цього разу не про актуальні політичні розклади, де все печально до нудоти. Міркування про інших політиків у площині «друг-ворог», а не як про власне політичних опонентів, дуже показове для загальної ситуації в нашому суспільстві.
Суспільстві, де пересічна дискусія зазвичай зводиться до формули «дурак – сам дурак». Мінімум аргументів, максимум емоцій. Небажання опонента визнати нашу правоту сприймаємо як образу. Обґрунтовані зауваження чи критику трактуємо як зневагу. Навіть якщо одна зі сторін намагається наводити ґрунтовні докази на користь своєї позиції, майже завжди опонент буде відстоювати, що його опонент «сам дурак». Або ж перейде на особистості, остаточно показавши нездатність до дискусії.
Насправді проблема не є унікально українською. Рівень дискусій невпинно падає всюди, де ця якість була. На гребені хвиль популярності дедалі частіше ті політики, які не дискутують з опонентами, а таврують їх. Ті, хто малює дуже просту картину світу. Хто чітко вказує, де вороги і як їх побороти. Людям це подобається. Готові відповіді куди більш жадані в сучасному світі, ніж потреба шукати їх самотужки. Та все ж наша ситуація має свою специфіку.
Чого вартують лише популярні серед «звичайних українців» аргументи: «Ти що, найрозумніший» і «Тобі що, найбільше треба?». Відповідати на такі запитання немає сенсу. Та наскільки ж пригнічує усвідомлення того, що в нашому соціумі чимало його членів сприймають інтелектуальність чи ініціативність як вади, а не переваги. Можна кивати на СРСР, який придушував будь-яку ініціативність і насаджував усвідомлення, що головне – бути таким, як усі. Бо інакше чекай неприємностей. Головна причина справді в радянській спадщині. Та якщо за майже тридцять років незалежності ситуація стабільно паскудна, значить проблема глибша. Ще й передається у спадок.
Не варто дивуватися «рівню» дискусій в інтернеті, доступ до якого сьогодні має фактично кожен. А отже має і можливість продемонструвати власну культуру спілкування, знання і банальну вихованість. Або їх відсутність. Читаючи коментарі під дописами в популярних фейсбук-спільнотах, зокрема львівських, доводиться почергово плакати, сміятися і боротися з бажанням виїхати якомога далі з цієї країни.
Щодень ближчі місцеві вибори очікувано показують і рівень політичних дискусій – що самих політиків, що більшості виборців. Зрештою, як і будь-які попередні. Прихильники одного кандидата чи партії традиційно вважають своїм обов’язком палко лити негатив на всіх інших. Українські дебати про політику є класичним прикладом чорно-білого підходу «або-або». Тому якщо інша партія має схожу програму, але претендує на той же електорат – вона не потенційний партнер, а ворог. Тож якщо ти – симпатик Зеленського, значить Порошенко – точно «барига». Якщо ж ти на боці п’ятого президента, то мусиш апріорі зневажати все, що робить чинна влада. І хоча позитивного там справді небагато, така категоричність точно не сприяє його появі, там, де це можливо. Залежно від політичних уподобань, опонента одразу таврують «порохоботом», «зелебобіком» тощо. Такий підхід не грає на руку нікому всередині країни. А от зовні – дуже навіть.
Та що хотіти від звичайних громадян, якщо й у професійних чи академічних колах якісні дискусії стають дедалі частіше винятком, аніж нормою. У рідному для мене середовищі істориків поступово вмирає жанр рецензії. Таке враження, що написати її і вказати на недоліки навіть дуже хорошої книги – це великий злочин, за який автор рецензованої праці може образитися. Тому навіть серед тих відгуків, які все ще з’являються, значну частину становлять схематичні й нецікаві тексти, що не дають змоги скласти уявлення про науковий рівень книги.
Ще гірша ситуація з непростими сторінками української історії. Від науковців теоретично варто очікувати вдумливих і глибоких дискусій та аналізу. В якійсь «Матриці», може, так і є. А в реальному світі спроба підважити міцно вкорінений міф (байдуже, радянського чи націоналістичного штибу) спровокує хіба що цькування і ґвалт. Особливо від полум’яних націоналістів, що раніше були не менш палкими комуністами. Тому куди простіше сидіти тихо й не бути тим «кому найбільше треба».
Львівське сьогодення також дає чимало прикладів. Скажімо, коли фахові люди, які щиро бажають кращого для свого міста, влаштовують оргії колективної ненависті через тему бруківки чи організації дорожнього руху. Звісно, є ті, що намагаються апелювати до аргументів і здорового глузду; пояснювати плюси чи мінуси бруківки й виділених смуг для громадського транспорту. Та вони просто розчиняються серед натовпу тих, для кого існує лише дві точки зору – своя і неправильна. Не хочеш бруківки на магістральних вулицях? Значить ти за знищення історичного Львова. Ставиш під сумнів доцільність модних і потрібних, але не завжди добре продуманих інновацій – ти безнадійний ретроград.
Таких випадків безліч у всіх сферах. Чому так? Чому на всіх рівнях українського суспільства замість бажання вести аргументовану дискусію панує «його величність срач»? Найлегша відповідь – тому що так простіше. Куди легше обізвати опонента чи апріорі вважати його неправим, аніж шукати аргументи й контраргументи. Світ, де існує тільки чорне і біле, взагалі вкрай зручний для більшості людей. Та, на щастя чи на горе, реальний світ містить широченну палітру кольорів і найрізноманітніших відтінків.
На здивування багатьох, падіння рівня дискусій у всьому світі спричинив легший доступ до інформації. Замість того, щоб шукати, порівнювати та аналізувати різні точки зору, більшість людей обмежується тим, що сприймає тільки ті дані, які їм особисто до вподоби. А які суперечать – одразу в смітник. Ще гірше те, що й творцем інформації може бути будь-який невіглас чи шарлатан. Саме тому кожен прихильник теорії про пласку Землю чи противник вакцинації завжди покликається на начебто наукові праці. І завжди знайдуться в безмежному інтернеті «факти» для тих, хто вірить, що Порошенко збагатився у 82 рази чи що Зеленський прямо в цю хвилину підписує указ про здачу України Путіну.
Неймовірні масиви інформації замість підвищити рівень дискусії лише посилюють фанатизм і нетерпимість. Парадоксально, але факт. У цій ситуації куди вигідніше бути невігласом, ніж інтелектуалом. Бо останній розуміє (чи бодай повинен розуміти), що прості відповіді – це погані відповіді. Для першого ж максимально зрозуміло, хто друг, хто ворог, де істина, а де брехня. У поєднанні з правильною начебто тезою, що кожна думка однаково важлива, отримуємо ситуацію, коли кількість знищує якість. А спробуй лиш сказати, що не кожна думка однаково обґрунтована й вагома – і маєш шанс отримати ярлики аж до «фашиста» включно.
Один зі специфічно українських коренів проблеми – у системі освіти. Успадкована від СРСР, вона спрямована радше на зазубрювання і контроль, але не дискусію. Працюючи зі студентами, намагаюсь якомога частіше спонукати їх до обговорень, висловлення власних думок. Часто – невдало. І причина не у відсутності знань чи міркувань, а в пасивності. Часто – у боязні сказати «щось не те» й отримати покарання у вигляді низької оцінки. Правда, багато вчителів і викладачів намагаються боротися з такою ситуацією. Та змінити систему «знизу» їм не до снаги.
Чи можна вплинути на цю ситуацію? Дослідження про те, що більшість людей взагалі не бажає витрачати час на пошук й аналіз інформації, обираючи натомість розважальний контент, навіюють песимізм. Читання більшості «дискусій» у фейсбуці, перегляд телевізора чи безліч буденних ситуацій (наприклад, із дотриманням базових карантинних норм) посилюють цей песимізм до рівня безнадії. Усвідомлення того, що бодай у цьому Україна не відстає від світових трендів, а іноді навіть задає темп – доводить до відчаю.
Але надія помирає останньою. Можна сподіватися на зміни в освітній системі. Дуже просто таврувати її як безнадійну. Це чергова проста, а отже хибна, дорога. Ті викладачі і, особливо, вчителі, що в наявних рамках шукають способи щось змінити, можуть стати основою потенційних якісних змін. А талановиті і здібні діти є завжди.
Це не допоможе докорінно змінити ситуацію. За умов тотальної масовості і всюдисущих соцмереж якість буде лише страждати. Та навіть прості речі можуть бодай трохи покращити ситуацію. Дискутувати й спонукати до дискусій інших. Визнавати право іншої людини на власну думку, навіть якщо вона відмінна (у рамках кримінального кодексу, звісно ж). І, хто його зна, може, колись нинішнє стрімке падіння зміниться зростанням. Повільним і часто ледь помітним. По-іншому з фундаментальними речами не буває. Швидко тільки рейтинги скачуть і «срачі» розводяться.