Нудотворна реакція кожного здорового організму на безперервну мильну оперу української політики особливо посилюється через озвучення всіляких рейтингів. А що вже наш політичний пігмеят, ну, тобто, каганат пігмеїв, настрополився для всіляких маніпуляцій рейтингами, то, здається мені, так навіть власноруч краденими грошима не маніпулює, як все тими ж рейтингами.
Особливо випуклою ситуація стає коли все починає зводитися до боротьби, наприклад, трьох персонажів, і то навіть не в першому турі, а вже у другому. Проголошується, що у другому турі Яценюк перемагає як Тимошенко, так і Януковича.
Розписувати мотивацію вибору можна довго, і не тільки спираючись на традицію чи ментальні особливості, а й, наприклад, на усвідомлення нацією самої себе, свого місця в найновітнішій архітектурі світової безпеки та світового поділу праці. Українські медіа впресовують в мізки громадян політичний аналіз як своєрідне телевізійне мило, але аж ніяк не як систему знань та поглядів, як систему взаєморегуляцій. А ще громадянинові майже не говориться про місце країни у світлі вселенських перетворень, у світлі відстоювання Україною своїх традиційних ринків, відвоювання нових, вмонтовування нації у вселенські гуманітарні та інформаційні тренди. Мова не про готовність до викликів - здається, пострадянській людині ніякі виклики не страшні, та й національному організмові також.
Основною самооманою основних політичних гравців в Україні є якраз боротьба за рейтинги. І вже вкотре хочеться наголосити - будь-які тараканячі гонитви за політичними рейтингами - всього лише проміжкові фініші великого національного марафону. І найпринциповішою місією цього марафону якраз є не формування рейтингового політика, а відсівання полови, чи пак, по-біблійному, - «плевел» - рейтингових політиків, від зерна - національного лідера. В українському випадку вимоги до Лідера Нації - це надзвичайно широкий спектр: від менталітету починаючи і напевне зачіскою першої леді закінчуючи. А якщо, наприклад, - першого ледя. Рогаликом на голові всього не заступиш. І страусячими мештами також. А тим більше - юначим снобізмом. В українському випадку - якщо навіть у функції президента входитиме лише прийняття вірчих грамот та оголошення амністій, у руках президента, саме через прямі його вибори, буде зосереджена колосальна символічна влада, котра в силу українського менталітету в очах людей завжди важитиме більше, ніж буква закону. Адже в президента залишатиметься право будь-коли заапелювати до власного народу, особливо, коли Рада кинеться у безпросвітну сваволю дерибану, лютого і безпощадного, як російський бунт.
Попри всілякий побутовий скепсис і втому від безперервного політмила, починаєш все більше задумуватися про власні вимоги до Лідера Нації, та проектуєш персони із вже оскомних рейтингів, і відкриваєш для себе вкотре вже - а обирати то ні з кого. Як ні з кого було обирати у передчассі другого терміну Кучми. І не тому, що олігархами попередньо розчистилося електоральне поле. Тут, по-перше, - аналогія з Кучмою є якраз не до місця, і якщо хто й пробуватиме таку аналогію просувати - це лише маніпуляція. В той час Україна була в суцільній тіні Росії, і лише другий термін Кучми народив формулу «Україна - не Росія!» А що було після цього висновку - пам'ятають всі. Україну таки спробували було зробити Росією. У 2004 році народ не дав зробити Україну Росією. Обравши президентом Віктора Ющенка. І поклавши на плечі президента не тільки демократизацію країни, а ще й оборону її суверенітету та незалежності. І відстоювання її місця у глобальному світі. В той час, як для більшості тогочасних союзників персона Ющенка була нічим іншим, як ключем до чергового витка перерозподілу майна. Зрозумівши, що Ющенко їм тут не союзник, - кодло любих друзів запустило такий маховик інтриг і зрад, що ні про який рейтинг годі було й згадувати. Підлість тимчасовців проектувалася на особистість самого президента, а небажання втручатися в дрібничкові інтриги вустами самих же любих друзів видавалися як слабкість - і людська, і лідерська. Небажання жити життям одноклітинної пригламуреної потвори видавалося деким, тепер уже, слава Богу, колишнім, як таке собі дивацтво посттравматичного синдрому. Людина Віктор Ющенко в той час одноклітинних ліпив із роздертої нації єдине тіло. Терпінням і вірою. Напевне, й реальні опоненти, не ті, що вороги, ставали поряд з Ющенком хорошими вже й не те що учнями. А й учителями самого Ющенка. Терпінням і впертістю нація знов почала ставати єдиним організмом. Тільки який із рейтингових наших здатен завершити те, що м'яко, але послідовно плекає Ющенко. Тільки не поспішаймо з емоційними випадами.
Колись я написав простенького вірша, котрий, мені здається, став своєрідною матрицею українського політичного менталітету. Саме українського! А звучить він просто:
І з месією хріново,
І без месії хріново.
І з Росією хріново
І без Росії хріново.
От тепер, коли частина рейтингоносців настрополила язики на президентські вибори, якраз і задумаймося, про що нам день і ніч втокмачують. Ющенка - геть! Україна - без Ющенка! Так, це найпростіше. Але жоден з ющенкогетькалів досі не запропонував суспільству, що власне передбачає формула «Україна без Ющенка!» І ким, власне, був усі ці роки президентства Віктор Ющенко для кожного сущого, не засліпленого ненавистю чи реваншизмом.
Зі всіх політичних аналогій дозволю собі закцентувати на одній. Умовно її можна назвати «чинник режисера». Що це таке? Згадаймо, як на час завершення першої каденції Леоніда Кучми всі його опопненти ставали трішки кучмами. Олександр Мороз - соціалістиним кучмою, таким він зрештою і полишив вищу лігу укрсучполітики. Вітренко була антиморозівським кучмою. Симоненко був ідеальним антикучмою в силу власної політичної артефактності. Чорновіл не був би кучмою, але Кучма на той час ставав трішки Чорноволом. Тому Ющенко увійшов на час завершення другої каденції Кучми як цілком природня , але комплексна антитеза Леонідові Даниловичу. Та ще й у світлі вкрай зіпсованої міжнародної репутації України. Ось і в нинішній час можна спостерігати подібний «чинник режисера» - зараз усі суперники Ющенка також перетворилися у ющенків. Той же самий Симоненко - знов таки ідеальний антиющенко, і в силу політичної артефактності, і навіть своїм молодим батьківством після п'ятдесяти. Хтось є запізнілим ющенком. Хтось є недозрілим Ющенком в силу фінансистької породи, хтось ющенком з косою, хтось просто переляканим ющенком. Лише одна відмінність у них від Ющенка справжнього, ні, не відсутність аристократичної постави чи голубої крові - нікому досі не вдалося нав'язати власні правила гри, власної режисури. Страх випасти з силового поля кон'юнктури і прирік цих людей бути вічно другими, в яких би перших кріслах вони не сиділи. Класичний і доволі відомий сюжет відходу-повернення для них вже непоборний, а що говорити про сценарії боротьби на виснаження, коли в руках залишатиметься доля країни.
Із двох найосмисленіших оцінок людей, здатних подивитися на українську ситуацію і на персону українського президента доволі відсторонено і не заангажовано, мене приємно переконали схожістю з моїм способом думання два погляди.
Перший - погляд Анатолія Стрєляного, відомого перестроєчного публіциста і багатолітнього оглядача радіо «Свобода», котрий оцінив персону Ющенка як лідера національного спротиву. Дозволю собі перекласти за текстом тижневика «Коментарі» :
«Тиск Росії й російськости на Україну, як організований, так і стихійний, як зовнішній, так і внутрішній, не має аналогій. Це головне, на що варто зважати, щоб влучно означити таке явище, як президент Ющенко.
Політика Ющенка - це, друзі мої, не інакше, як політика українського національного опору. Сам же Ющенко - не інакше, як лідер цього опору. За такого погляду все стає на свої місця. Виявляються пояснимими речі, котрі в інакшому випадку видаються дивними. Звичайний глава звичайної держави не може беззастережно звинуватити премєр-міністра або всю партію в зраді національних інтересів. А лідер національного спротиву - може. Для нього таке звинувачення - цілком природнє і, по суті, єдине, що має вагу. І чи можна, до речі, не бачити, як часто він буває близьким до істини?»
Другий, не менш переконливий погляд, - головного редактора російської радіостанції «Ехо Москви» Олексія Венедиктова в ефірі власної станції за результатами відвідин Києва та інтерв'ю з президентом Ющенком. Цитую стенограму фрагменту цього ефіру без перекладу:
«О.БЫЧКОВА: Очень много таких вопросов - с кем сравнивать президента Ющенко? С президентом ли Ельциным, с Михаилом Николаевичем?
С.ШЕВАРДНАДЗЕ: Саакашвили.
О.БЫЧКОВА: Или с кем-нибудь еще?
А.ВЕНЕДИКТОВ: По политической ситуации - конечно, с Борисом Николаевичем. Только Борис Николаевичем не 2000, а 1996 г. марта месяца, когда он воспрянул.
С.ШЕВАРДНАДЗЕ: Когда он дал полную свободу своему народу?
А.ВЕНЕДИКТОВ: Это да, это безусловно. И в этом смысле он терпелив. Знаете, он такой - уже проиграл все, как Борис Николаевич в январе 1996 г. - 3%, сгруппировался, успокоился, собрал всех вокруг себя и сказал - что вы хотите, Лебедя, то есть, Тимошенко, которая будет как оторвавшаяся пушка всех вас сносить? - ну, давайте, рискните. Как видно, не рискнули. Борис Николаевич в этом смысле».
Будь-які аналогії у політиці справа вдячна лише тоді, коли уникаєш механістичності у перенесенні будь-якої позитивної ситуації в нові обставини. Справа не тільки в деталях, тих, в яких і криється лукавий - справа в здатності захопити власною ідеєю якомога ширше коло людей. А обєднати за будь-яких обставин може не тільки гіркота спільних втрат, а ще й страх перед змінами. Зміни з Ющенком якраз не лякають своєю невизначеністю, вони не становлять загрози життю, майнові і власній свободі. Зміни без Ющенка становлять справжню загрозу власне своєю повною невизначеністю. І місця людини в країні, і місця країни в світі. Варто лише дочекатися, коли перші подадуть голос:
- Хай буде Ющенко!
Зараз принаймні ті перші, хто скажуть нації про необхідність збереження Ющенка на посаді всенародно обраного президента, не виглядатимуть кон'юнктурниками і кар'єрюгами. Принаймні любих друзів серед цих людей навряд чи хто помітить. Дременувши по інших таборах, вони повертають Ющенка не їхній, а його нації - єдиній нації обох майданів - і помаранчевого, і біло-блакитного, значно сильнішим, ніж у 2004 році.