Ні для кого не секрет, що головним західним партнером України є Сполучені Штати Америки. За всієї поваги до країн Євросоюзу, Великої Британії, Японії – без підтримки США (військової насамперед) ми б не протрималися стільки, скільки протрималися уже і плануємо протриматися ще. Тому відносини Києва з Вашингтоном – це ключова тема нашого зовнішньополітичного теперішнього і майбутнього.
Зовнішня політика, якщо ви ще не забули, у структурі парламентсько-президентської республіки є парафією президента. Тож тут навіть опоненти чинного глави держави не можуть сказати, що він, мовляв, захопив непритаманні собі повноваження. Ні, це якраз зона відповідальності Банкової – нагадаю, що саме кандидатуру міністра закордонних справ (як і оборони, до речі) пропонує на розгляд парламенту президент, а не коаліційний (чи не дуже) Кабінет Міністрів.
Звісно ж, формально нинішня українська влада продовжує чи намагається продовжувати експлуатувати на цьому напрямку тему, розкручену ще її попередниками. Тему «двопартійної підтримки України». І це абсолютно правильно, бо, як продемонстрували нам перипетії конгресової боротьби за 60-мільярдний пакет допомоги, від підтримки водночас і Демократичної, і Республіканської партій нікуди не дітися.
Та, якщо пригадати історію зовнішньополітичної діяльності (саме на вашингтонському напрямку) нинішнього господаря Банкової, то передусім спадає на думку – крім істерики перед самітом НАТО у Вільнюсі (та й вона все-таки формально стосувалася не тільки Штатів, а всього Альянсу як такого) – фрази. Фрази, якими, м’яко кажучи, не варто пишатися. А якщо простіше і різкіше – вони є повним зовнішньополітичним провалом.
Перша фраза – «генпрокурор 100% моя людина». Фраза, яка була сказана Володимиром Зеленським у розмові з Дональдом Трампом – і оприлюднена потім у стенограмі переговорів за ініціативи американської сторони. Фраза, яка є абсолютно антибайденівською, бо ми ж розуміємо, навіщо і з якого приводу вона була сказана. (Справа Burisma, Гантер Байден – це усе ще та історія.)
Трамп ті вибори програв. До влади в США прийшов Джо Байден. Так, він виявився справжнім політиком – і Україна, фактично, за ті слова Зеленського не поплатилася. Якщо хтось забув, то байденівська адміністрація почала постачати Збройним силам України військову допомогу задовго до 24 лютого. Як і попередила про цілком реальну ймовірність великого вторгнення – теж задовго до дня Х.
Так, можна (і, мабуть, треба, як робить той же Ізраїль – хоча він і менш залежний від допомоги США) висловлювати претензії і незадоволення тими чи іншими рішеннями чинного господаря Білого дому. Але при цьому ми чудово розуміємо, що Байден керується насамперед питанням світової, геополітичної безпеки та безпеки власної країни. Ну, і виборами, звісно, куди ж без них. Але точно не бажанням нагадати Зеленському про ту розмову із Трампом.
Але Трамп – це не Байден. Трамп – як і Зеленський, між іншим – не політик, а бізнесмен. І не став політиком навіть після першого свого терміну в президентському кріслі. (Як і Зеленський, між іншим.) Та й взагалі, він людина імпульсивна, реактивна – і, можна сказати, егоїстична.
І для Трампа фраза Зеленського про «президента-лузера» на його адресу – цілком може значити значно більше, ніж зрозуміле бажання українського колеги не втратити підтримку Республіканської партії, яка й так далеко не вся горить бажанням допомагати Україні.
Тож зовсім не гіпотетично може виникнути ситуація, коли після своєї перемоги Трамп пригадає цю фразу Зеленському – а значить (і це зрозуміло), всій Україні. Пригадає і відповість на неї. Щонайменше анонсованою раніше спробою зупинити війну за 24 години. А ви розумієте, як США можуть зупинити війну в Україні за 24 години? Тільки одним простим способом – перестати постачати зброю. (Звісно, навіть так вона не зупиниться прямо за добу, але повне припинення військової допомоги з боку головного західного партнера ставить великий знак питання над перспективами України загалом.)
І до подібних кроків з боку Трампа треба ставитися дуже серйозно. Це не Байден, який проковтнув вільнюську істерику Зеленського – ви ж пам’ятаєте, що тоді, за інформацією ЗМІ, Штати могли викреслити з підсумкової заяви Альянсу навіть ту невеличку проукраїнську фразу? Але не зробили цього. Бо Байден – політик. І розуміє свою відповідальність – не перед Україною, звісно, але перед усім демократичним світом.
А Трамп цього цілком щиро може не розуміти. Бо він, повторюся, не політик, а бізнесмен. А там працюють зовсім інші механізми й інші цінності. І на нього помірковані республіканські еліти уже можуть і не мати такого впливу, як під час першого президентського терміну – коли навіть віцепрезидент був, по суті, не «100% людиною» Трампа, а наглядачем від «дорослих» із GOP.
І хто, скажіть мені, в такій ситуації може цілком реально стати «президентом-лузером»? Отож-бо й воно.
Звісно, можна сподіватися, що Байден таки виграє, що судимість Трампа відлякне від нього частину виборців (хоча – чому вона має їх відлякувати, якщо їх не відлякало фактичне підбурювання Трампом того стада, яке в січні 2021-го захопило Капітолій? Що порівняно із цим – судимість за історію з якоюсь там порнозіркою?). Але не в нашій ситуації покладатися на такі непевні конструкції.
Та й взагалі – «двопартійну підтримку» з порядку денного ніхто не скидав. І не скине ніколи. Навіть якщо Байден і Демпартія виграють вибори в Білий дім та Конгрес із розгромним рахунком. (Чого, як ми розуміємо, не буде, не ті зараз часи і не ті зараз кандидати.) Тож – пану Зеленському варто замислитися над тим, які меседжі він кидає у світовий інформаційний простір зі своїх численних інтерв’ю. Без яких, будемо чесними, Україна у своїй боротьбі з Росією нічого і не втратить.
А от без підтримки ймовірного президента Трампа – втратить. Можливо, навіть усе. І лузером тоді буде аж ніяк не 47-й президент Сполучених Штатів.
Згадайте іншу війну демократії (поганої, корумпованої, та все ж) і диктатури – в’єтнамську. 1973 року США, за підтримки яких і трималася Республіка В’єтнам, вивели свої війська з регіону. Чим це обернулося для американського президента Річарда Ніксона? Нічим. Бо пішов він у відставку зовсім з іншої причини, через Вотергейтський скандал, який до В’єтнаму не мав жодного стосунку. А його держсекретар Генрі Кіссінджер за Паризьку мирну угоду навіть отримав Нобелівську премію миру.
А от Республіка В’єтнам – перестала існувати. Вза-га-лі. Буквально за два роки. І на території цієї зниклої країни розпочався комуністичний терор. Під час якого були знищені – прямо чи опосередковано (втонули у морі, намагаючись втекти від приходу північнов’єтнамського «раю») – понад 400 тисяч південнов’єтнамців. А в концтаборах опинилося близько мільйона.
То хто в цій ситуації більше постраждав – «президент-лузер», який відмовився допомагати слабким партнерам, чи самі партнери? Відповідь, як на мене, очевидна.