Таке запитання дуже часто фігурувало у назвах брошур, статей та інших видань наприкінці XIX – початку ХХ століття. Воно й не дивно. Про українців світ не знав майже нічого. Про козаків чув і читав, а от образ українців назовні довелося формувати довго і не без проблем. Подібні ж труднощі виникали згодом і при намаганні представити українців, розділених державними кордонами імперій, зі своїми відмінними культурно-історичними традиціями та з різними національними означеннями – русини, малороси – гомогенною нацією.
Хоча ця тема є дивовижно цікавою та потребує і серйозного наукового опрацювання, і майже філософського осмислення, не менш важливою зараз є спроба проаналізувати випадки присвоєння собі права говорити від імені усіх українців та визначати, хто може, а хто не може належати до української нації. Починаючи від істориків з Українського інституту національної пам’яті (тут нічого особистого, просто УІНП є державною інституцією, яка відповідає за історичну політику України), які часто поводяться так, ніби знають єдино правильний варіант української історії, який заслуговує стати канонічним, і закінчуючи анонімними диспутантами в Інтернеті, які пишуть: «Ми, українці, такі, але не такі», «від імені всіх українців хочу сказати таке-то», «українці не погодяться», «українці не дозволять», «не підуть», «не дадуть». Така велика кількість «спікерів» не може не тривожити. Особливо у наш час швидкісних інформаційних технологій, коли російська пропагандистська машина моментально підхоплює і мультиплікує як позицію цілої України висловлювання якогось недовченого і малограмотного інтернет-юзера.
Але це може бути не тільки інтернет-коментатор з посередньою освітою. Часто це й люди наділені державною владою та з багатьма науковими ступенями. То хто ж має право говорити від імені усіх українців? Тут проблему варто розділити на кілька рівнів. Якщо це говорить дослідник якоїсь конкретної теми, то до його думку можна прислухатися, або ж зібрати кілька різних інтерпретацій цієї проблеми і вивести свою, наближену до правди. Якщо ж вищий державний законодавчий орган приймає закон, який стосується історії, а ще якщо цей закон глорифікує якісь суперечливі на міжнародному рівні формації, то тут за дії тих утворень відповідальність бере на себе держава. Є ще громадський рівень, з яким важко змагатися через його розмитість.
І знову ж таки навіть у цих випадках варто задуматися: а від імені яких саме українців промовляє державний чиновник, громадський діяч, спеціаліст з історії або просто інтернет-користувач? Тут виникає потреба з’ясувати, кого ж мають на увазі промовці, ведучи мову про українців? Чи мова йде про етнічність, чи про політичну націю, чи про вузький конструкт, змодельований певними заідеологізованими мислителями? І взагалі варто памʼятати, що такі велетенські узагальнення дуже часто хибують на всеохопність та й глибину. Мова ж іде не тільки про політичних та культурних активістів, але й про тих, хто, можливо, ні разу в житті не задумувався над своєю національною ідентичністю, тримався осторонь і плив за течією. Про тих, хто не мав ніяких політичних переконань або ж мовчки симпатизував, але не зізнавався. І нарешті про тих, хто належав до партійно-державного апарату УРСР, але тримав дулю в кишені і мріяв про щось зовсім інше. Питанням є також те, чи, ведучи мову про українців, ці люди мислять категоріями політичної нації, упускаючи етнічність співгромадян? Про все це спробуємо спільно подумати у новому циклі статей.
Узагальнення й виключність
Якщо у XVIII столітті потрібно було прикладати справді багато зусиль для нібито «пробудження», а насправді формування нації, то в ХХІ ст. з’явилися інші можливості та механізми. Якщо свого часу національні поети Тарас Шевченко та Іван Франко могли говорити від імені народу, наділяти його містичними рисами лицаря або ж проклинати за дріб’язковість, зрадливість та непослідовність або приписування величезному колективу рис якоїсь конкретної особистості, то в наш час це є просто неприпустимим. А тепер про все це детальніше.
Як правило, діячі, які хочуть мобілізувати під свої знамена великі маси людей, охоче вдаються до масштабних узагальнень. Бо що робити, коли діяч такий всезнаючий, а маса така темна і не розуміє свого щастя? Спочатку треба, напевно, оголосити, що ти і тільки ти знаєш той шлях, який веде до процвітання всіх. Потрібно романтично описати цю омріяну мету без «врага і супостата», де «буде син і буде мати і будуть люде на землі». Після цього окреслити певні етичні межі колективу, зафіксувавши їх на таких постулатах: шляхетність, працьовитість, миролюбство, світла віра в Бога, надія на щасливе життя без визискуваних і визискувачів; любов до тих, хто погодився пройти цей шлях разом. Може бути інший варіант: Бог зробив нас українцями, дав виключно нам цю землю, де ми маємо панувати. Але сталася вселенська несправедливість – до нас набігло зайд та чужинців, і нашу землю треба від них очистити. Якщо ж не вдасться цього зробити, то принаймні вказати зайдам на їхнє місце і хто тут титульна нація. Але що робити з тими, хто має своє інше бачення, відмінне від одних і других? Для тих, для кого громадянські свободи – понад усе? Для кого рівні права мають бути гарантовані для всіх без винятку громадян, без огляду на расове та етнічне походження, релігійну та політичну належність? Або тих, для кого віра і церква не є абсолютною цінністю, хто не поділяє теорії класової боротьби або безкласовості української нації? Що робити з ними?
За якими критеріями має відбуватися відбір до кола справжніх українців? Якщо за етнічним принципом, то це страшна проблема, бо живемо в суспільстві традиційно змішаному й намішаному. Прізвища нам тут не допоможуть, а імена – поготів. Не будемо ж ми опиратися на сталінську паспортизацію, де вперше зʼявилася графа про національність? Так само походження нам нічого не скаже, бо за радянським паспортом Леонід Кучма значився росіянином, а ставши президентом, написав книгу «Україна не Росія» і надалі позиціонував себе українцем.
Так само не підходять расові теорії про кровну спорідненість, бо через них пролито моря крові, та й критерії з обмірюваннями черепів, на щастя в ХХІ ст. неможливі. Сучасні дослідження за ДНК людини можуть зафіксувати міграції в часі різних груп, їх концентрацію, але не скажуть, хто з них – українці, а хто ні. Та якщо й зробити таке звихнуте припущення, то, думаю, результати здивували б, перш за все, самих ініціаторів експерименту.
Але справді, що робити з тими, для кого класовий підхід був важливішим за якусь там етнічність? І цей період в українській історії розтягнувся на час тривалістю від 1921 аж по 1991 рік. Цим часом у нашому випадку не варто легковажити, оскільки саме в радянський період, як би ми проти цього не протестували, відбувалося формування сучасної української національної еліти. Роль діаспорних українців із кардинально іншими досвідом та освітою могла бути неймовірно важливою, але масового ексодусу з-за океану в рідні пенати не сталося. Таких, як Наталя Яресько, хто залишив США і приїхав будувати Україну, – одиниці. А любов діаспори до Неньки-України повітряно-крапельним способом не передається. Тому треба ставитися до нашої еліти з розумінням її суті й походження. Розуміти не для того, щоб попускати і прощати, а для того, щоб контролювати і не репетувати, як же ж таке могло статися, така хороша з вигляду людина, українець – і на тобі!
Але якщо вже зайшла мова про радянські часи, то тут потрібно з особливою увагою й у всій багатогранності аналізувати тогочасні події. Треба памʼятати, що, якщо навіть радянська влада була експортована в Україну з Росії, то без підтримки місцевих вона так довго не протрималася б. Причин поразки української державності багато, і кожна з них долучилася до того, що державна незалежність була такою короткотривалою. Але не варто мовчати й про те, що національна мобілізація на той час охопила тільки незначну частину селянства, певні групи міської інтелігенції і майже зовсім не зачепила промислові міста. Популістські гасла більшовиків про заводи робітникам, а землю селянам були для них куди промовистішими, ніж обіцянки національної незалежності.
Навіть якщо ми відшукаємо в історії тогочасних Києва, Харкова й Одеси випадки національно свідомих робітників, буржуа, військових, що навернулися на українство, то однак цього не вистачить, щоб перекрити загальну тенденцію байдужості міських жителів до української ідеї. В Галичині це питання виглядало ще складніше, оскільки тут міста і містечка не були українськими. Вони були єврейсько-польськими поселеннями, де проживала свідома українська інтелігенція, дуже часто добровільно гетоїзована до свого вузького національного кола.
Серед прихильників України радянської було дуже багато українців. У ті часи багатьом романтикам та навіть інтелектуалам дуже імпонувала ідея побудови безкласового суспільства. І вони, коли дивилися на українців й не бачили серед них «панів», то розуміли, що ця нація якнайбільше надається для такого вікопомного експерименту. Ці романтики щиро вірили у свій проект. Бо як інакше пояснити, що навіть син класика української літератури Михайла Коцюбинського – Юрій став запеклим борцем за встановлення радянської влади? А якщо до всього додати успіхи радянської українізації, яка охопила освіту, мистецтво (з карколомними експериментами) та літературу, то нічого дивного в підтримці утвердження комуністичної влади в Україні нема.
Проблеми починаються потім, коли комуністична влада проводить колективізацію, індустріалізацію та культурну революцію. Коли встановлюється під виглядом диктатури пролетаріату справжня ідеологічна диктатура більшовиків. Коли селян перетворюють на рабів, коли робітників змушують потом і кров’ю заробляти тільки на прожиття. Коли розстрілюють інтелігенцію і запроваджують царство тотального терору. І саме звідси наші історики починають свої традиційні маніпуляції. Зокрема, виключаючи, за означенням, українців, з числа катів і гнобителів, обмежуючи коло української нації виключно жертвами. А для більшої переконливості додають різного роду конспірологічні теорії.
Якщо глянути на масштаби трагедії одного Голодомору, то стає зрозумілим, що реалізувати цей гігантський злочин ніяким «зайдам» було б не під силу. Зрозуміло також, що звичайне населення, не зорганізоване, зацьковане і під постійним страхом розпрощатися з життям не могло чинити ніякого опору. Важливу роль також відігравали активісти, але вони були комуністичними, або принаймні включеними у систему влади на різних рівнях. Але замість того, щоб визнати, що це злочини комуністів проти українських селян, нашим історикам і особливо політикам потрібно було вкрай «націоналізувати» проблему. Зробити її легкостравною і подати під пропагандистським соусом: росіяни та євреї організували геноцид української нації. А тут під рукою «випадково» опинилися старі нацистські напрацювання про «жидокомуну». За цим нехитрим підходом все вимальовувалось у вічно пряму і зрозумілу лінію. Радянський Союз – це творіння підступних євреїв, які здійснили більшовицький переворот, знищили імперію (тут мовчимо, бо це нам подобається), ліквідували нашу незалежність (тут ми люто злі) і встановили свою єврейську диктатуру.
Мало того, підступні євреї як помсту за «петлюрівські» погроми організували українцям геноцид. І тут історики з СБУ вже спішать зі своїм препарованим документом – списком керівного складу НКВС УРСР в роки Голодомору. І, о диво, більшість прізвищ єврейські, а якщо не зрозуміли, то історики уточнять і допишуть. І бажано нічого після цього не писати про те, що штучний голод забрав життя також євреїв, які працювали у єврейських колгоспах. Також бажано нічого не говорити про ідентичність комуністичних функціонерів та втрату значення для них їхнього етнічного походження. Про те, що євреї-революціонери раз і назавжди розірвали зі своїм єврейством і вийшли, на їх думку, на вищий рівень суспільної свідомості – класовий – ми не говоримо. Як і про те, що з такими само переконаннями вищості своєї комуністичної свідомості йшли радянські українці на Західну Україну «освідомлювати» своїх, застряглих у тенетах націоналізму, братів-українців у 1939 і потім у 1944 році. Їм здавалося, що нації – це питання давно минулих днів, що класи – це торжество соціальної справедливості. Прийшли і не порозумілися. Не порозумілися аж до рік крові.
Але й тут у наших істориків та пропагандистів замало духу, щоб визнати, що це була страшна трагедія взаємного вбивства українців українцями. Навіть навпаки, пропагандисти одразу оголошують всіх прибулих зі Сходу «совітами», приховуючи за цим означенням величезну кількість українців у лавах Червоної Армії та партійно-державному апараті. Вони навіть не пробують пояснити людям, що всьому виною тоталітарні режими та ідеології. Ідеології особливо не зачіпають, бо доведеться пояснювати, що ж таке український інтегральний націоналізм. Їм вигідніше перевести все у псевдо-етнічну площину. Де всі енкаведисти та партапаратчики – росіяни та радянізовані євреї, а українці – або герої, або жертви.
Хоча інколи дива трапляються, і не всіх радянських українців ми викидаємо з нашої ексклюзивної національної історії. Таким дивом стала справа Джона/Івана Дем’янюка. Ця історія тягнулася десятиліттями з перемінним успіхом і закінчилася вироком в Німеччині. Але нас цікавить інше. Як так сталося, що звичайний радянський червонармієць, який не мав якоїсь української ідентичності, не належав до українських партій (бо в СРСР була тільки одна партія – комуністична), не сповідував теорій про ексклюзивність української нації і не хотів убивати людей для того, щоб розширити простір для своєї нації, перетворився для одних на ката єврейського народу, для інших – на військового злочинця, а для українців – на несправедливо засудженого страждальця?
Історія Демʼянюка є насправді показовою. І провина за етнізацію такої жахливої проблеми лежить ледь не на всіх учасниках цього тривалого процесу. За поганою традицією, яка почалася ще на суді в Ізраїлі, прізвище Демʼянюк завжди супроводжувалося етнонімом – українець. І тому суд над радянським військовополоненим, який потрапив у полон до німців і, щоб вижити в нацистському таборі, прийняв рішення «перекваліфікуватися» в охоронця, а отже, вбивцю, перетворився на суд над українськими колаборантами. Тут проблем багато. Тут і СРСР з його вічною боротьбою проти українських «прислужників» фашизму. Але тут і позиція української діаспори, яка кинулася захищати українця, щоб не виникло прецеденту і цей досвід не поширився на багатьох інших «травників», які переховувалися у США та Канаді.
Одним словом, виходить так, що якийсь радянський офіцер-українець, який з боями дійшов до Берліна і має ряд бойових нагород, може насправді й не потрапити до числа українців, бо воював від імені комуністичного режиму. А радянський полонений, якому закидали, що в нього на руках кров тисяч жертв концтабору – вже відомий ледь не на весь світ українець.
Далі буде