Їх це трошки настрашило, вірніше збило з пантелику. А як так може бути? Мова йде про опитування. Весною деякі західні контори провели серед українців опитування, намагаючись з’ясувати одну просту річ: чи зможемо ми провести Євро-2012. Тобто запитували нас з вами, українців, чи віримо ми, що ми, тобто Україна, здатні провести Євро-2012. 67 – 73 % респондентів відповіло, що не вірять. Тобто Мішель Платіні і УЄФА в нас вірять, а ми самі в себе – ні.
Ну, вони там у цих всіх розумових трастах, не довго шукали пояснення, списали все на наш політичний безлад і економічну неміч нашої господарки. Які там дороги, які там готелі, які там аеропорти. Зі стадіонами якось краще. Точніше, є три, всі три приватні, але Дніпропетровськ поза грою, залишається Харків і Донецьк. Там, де втрутилась державна машина – в Києві і Львові – є будова, самих стадіонів немає, але є надія.
Ніби все просто з цією невірою у самих себе, але ж ми з вами знаємо, що це – не так. Просто в нас стало вже свого роду інтелектуальною традицією сидіти (хто де і як влаштувався), пити (хто що замовив) і говорити на тему «чому у Львові не буде Євро».
Судячи з безкінечних запевнень Суркіса-старшого про те, що «буде, буде і ще раз буде», ця тема популярна і в Києві. Людину, яка в це не вірить, бомбардують все новішими аргументами. У Харкові й Донецьку, там так ніхто не страждає, не мучиться цим питанням, не гадає в розпалі робочого дня буде-не-буде. Там якось часу на це немає, там якось всі задіяні в процесі Євро, вперто і наполегливо працюють, знаючи, вірячи і можучи це довести конкретними речами. Так, щоб навіть останній чиновник з УЄФА, у якого при слові «Україна» виникають асоціації виключно з тайгою, степом і флаєрами, вперся лобом у високу бетонну опору красеня-стадіону. І все. Завмер від німого захоплення. Змогли. Так само, як обіграти Англію.
А ми так не можемо. Навіть перемогу не можемо сприйняти гідно, як свято, як тріумф, наш тріумф і втішитись за своїх. Потрібно віднайти якісь мінуси. Суперник був невмотивований, не той склад виставив, форму не попрасували, ворота завузькі, траву криво скосили, суддя був за нас, поле було, як каток, а нам це на руку, падав сніг, дощ, світило сонце, просто магнітні бурі …Ну виберіть, що хочете. Але правда така, що немає у нас культури переможців. Не звикли ми перемагати і вірити, що не обставини керують нами, а ми обставинами. Тобто матч відбудеться за будь-якої погоди.
Сам процес, боротьба, жертовність, так що з закритими очима, з гранатою під танки, з розвідним ключем на комбайн, голодувати в палатках на граніті, в сніг і мороз на Майдані. Це можемо, а от далі? От далі, коли ми перемогли, ворога подолано, він відійшов і це все наше, взяли владу у свої руки, що з нею робити? Буквально, на місцях, по районах і сільрадах, обласних центрах. Далі воювати зі злочинною владою? Але ми це і є влада. Співати, а для кого? Їхати на каток, класти в кабінеті розкладачку і читати всім безкінечні промови?..
Можна згадати історію нашого «мирного будівництва», часи директорії, Скоропадського, але історики затопчуть. Здається, тільки в князів щось виходило. Тобто розпочали і закінчили. Теперішні часи? Загадайте, як гучно вітали перемогу Руслани на Євробаченні, заявляючи, що в Києві буде збудовано «новий палац культури» і ще купу всього, всього, всього. В результаті обвішали лампочками палац спорту і на дніпровському острові наставили наметів.
Ні, не ми одні нічого не збудували, просто «поставили декорації». Але інші й не заявляли, а наші заяви за масштабністю не поступались китайським перед Олімпіадою в Пекіні. Китайці, як відомо, багато чого набудували.
Трудові будні нам не даються. Звідси і зневіра. Ну, але як їм даватись, якщо немає і прецеденту. Не брати ж за приклад величні будови часів тоталітаризму. Тож у нас весь пантеон героїв: мученики, воїни, борці, але ніяк не засновники трудових династій, майстри, що залишили за собою збудовані палаци, мости, міста. Творець у нас це – філософ, це – поет, це – художник, але – не «будівничий». Кого цікавить якийсь Патон, хоча міст Патона неможливо не помітити. Дніпрогес цікавить тільки жителів Запоріжжя чи адміністративний комплекс, збудований в Харкові, коли той був «першою столицею». Корольов, який не просто народжений в Україні, а визнавав себе українцем – геніальний інженер конструктор-ракетобудівник.
Це «супер», що у Львові так нестандартно підішли до факту винаходу гасової лямпи, але це краще, ніж нічого. Музей техніки в місті мертвих заводів, це – абсурд. Можливо, тому його досі й немає. А так, хочуть дітки глянути на старий трамвай, прошу дуже. Тато за той час пива поп’є. Все ж краще, ніж самі вирізки з газет, і в інших містах і цього немає.
Але, все буває в перший раз і не тільки досвід організації і проведення футбольного турніру. Врешті-решт, хто виграє від того, якщо ми програємо?