Те, про що попереджали соціологи, таки сталося. Лідером президентських перегонів став Володимир Зеленський. Ніхто ж не вірив, що електорат коміка таки прийде на виборчі дільниці. Провини штабу Петра Порошенка в цьому немає ніякої, це ж очевидно. Вони і так робили все, щоб понизити явку безвідповідальної молоді: обзивали дурнями, малоросами, запроданцями й агентами Кремля.
Життя – складна штука, навіть будучи сто разів правим, розумним, далекоглядним – можна програти. Що вже говорити про нашу ситуацію? У цьому немає великої біди. Біда в тому, що штабісти і технологи замість того, щоб вчитися на власних помилках, чи принаймні визнавати їх, беруться звинувачувати всіх навколо, окрім самих себе. Так можна не лише програти електоральну битву, а й війну (уже справжню) профукати. А, зважаючи на рівень ентузіазму «пасіонаріїв», перспективу громадянського протистояння багато з них сприймає як безальтернативне майбутнє.
А висновки – вони ж на поверхні. Потрібно просто відгукнутися на заклик «Думай!». Адже кандидат Петро Порошенко і його команда позиціонують себе як відповідальні громадяни. Логічно припустити, що й діяти вони повинні відповідально.
У цьому контексті напрошується логічне питання: «видаляти з друзів» і ображати прихильників Зеленського – діло, звичайно, нехитре, але чи воно допомагає досягнути поставленої мети? Уже їх дебілами обзивали, допомогло понизити явку? Сильно вона відрізняється від соціологічних прогнозів? Віднадили цю «аморфну масу» від виборчих дільниць? Тобто, можна припустити, що метод не дуже помічний. Але ж ні, набагато приємніше обзивати опонентів незрілими інфантильними ідіотами, які голосують «на зло». І так само «на зло» гасити шанси свого фаворита. До речі, про птахів: виборці Зеленського самі себе агентами Кремля не вважають, тому не завадило б трохи урізноманітнити риторику.
Ганити «західняків», які недостатньо активно йшли голосувати, прихильників інших кандидатів, тих, хто тупо не ходив (з якими, до речі, якраз і треба працювати до 21 квітня, а не мобілізовувати мобілізованих), – теж не зовсім ознака зрілих державних мужів.
Не можу зрозуміти я і здивування стосовно Одеси і Харкова. Ви що, дійсно вірили, що Кернес з Трухановим забезпечать результат? І після цього ще обзиваєте когось ідіотом? Заглиблюватися в нетрі «помилок влади останніх років», загалом, сенсу вже нема. Час пішов на дні, виправляти щось пізно. Настав час не політиків, а технологів. Але штабісти Петра Олексійовича, таке враження, переживають більше про те, щоб отримати зарплату за останні три тижні, ніж про перемогу їхнього кандидата. Вони створили теплу ванну, наклали там, а винен хто? «Західняки» і тупе бидло? Гриценко? Агітатори в палатках мало роздавали? Знову невістка?
Тепер про дійсно важливе.
Оця розкачка про «ми або ворог», «все пропало», «кожен третій – колаборант» – вона ж нікуди не зникне. А найкумедніше, що ті самі «провідники», які завели спочатку Петра Олексійовича до позначки 16%, які поляризували суспільство так, що кожен третій вибирає Зеленського тупо «на зло» (у Галичині – кожен п’ятий, що дало підстави Тарасові Чорноволу вже назвати своїх земляків «хрунями», дочекався таки чоловік свого зоряного часу), тепер ці «провідники» будуть нас виводити з тої халепи, в яку самі й завели. Чудово. Вже можна більш-менш спрогнозувати результат. Перепрошую, але це точно лише виборці Зеленського неадекватні?
Я, між іншим, особисто не зобов’язаний поважати ані виборців Зеленського, ані виборців Порошенка. Я в принципі не мушу когось поважати. Але я зобов’язаний дотримуватися правил. І не тільки з примусу, а тому що поважаю інститути мого суспільства, його традиції, зрештою – це наш modus vivendi. Тому я не буду жертвувати своїми принципами і мімікрувати під кожного начальника. Бо суспільство і правила – важливіші. На тих же, хто визначає інформаційну політику, лежить ще більша відповідальність. Але вони «поклали» на неї, а заразом і на традиції, правила і загалом на modus vivendi. Бо треба було вибрати начальника.
Є стара байка про те, чому ворогували українці і поляки – про чоловіка і змію. Чоловік роками годував змію, вона щось там допомагала на господарстві. Але одного дня змія вкусила чоловікового сина. У підсумку – чоловік без сина, змія без хвоста. Через багато років вони зрозуміли, що вже й миритися пора, але кожного разу змія дивиться на те місце, де був хвіст, а чоловік – де був син. Тому примиритися не виходить і не вийде.
З чим я і вітаю всіх прихильників України, які встигли пересваритися одні з одним до такого ступеню, що кожен гордо маячить в колі однодумців, кількість яких рідко виходить за рамки статистичної похибки. Ось це і є головним результатом останнього року. Наше суспільство фрагментоване, слабке, дезорієнтоване, агресивне. Входимо в парламентські вибори так, як і належить українським патріотам – як тутсі і хуту в Руанді.
Рецепти, як робити по-людськи, до речі, теж на поверхні. Нічого нового винаходити не потрібно. Про них – у наступній статті.