А їх попереджали! Це я про власників та керуючих українськими телеканалами, яким давали два місяці на залагодження справ із російськими партнерами. Після того, як президент України підписав «закон Княжицького-Денисенка», що забороняє демонстрацію в українському ефірі російських пропагандистських фільмів та серіалів, про заміну контенту мали б почати думати ті, від кого це реально залежить. Але ще 1 червня пильні соціальні мережі подали перелік каналів, котрі показують подвиги російських силовиків, ніби нічого не сталося.
Хто не встиг – закон не винен. Вже від 4 червня канали, які не виконують ухвалені парламентською більшістю та схвалені головою держави рішення, будуть штрафувати. Сума штрафу в інформаційних повідомленнях не вказується, проте станом на найближчий час можна констатувати: нікого не покарають гривнею.
Хоча саме штрафи, точніше – факт їхнього стягнення, діє на організації та окремих громадян значно сильніше й ефективніше, ніж загроза постати перед судом та сісти за грати на певний термін. В Україні, як більшості пострадянських країн, гроші насправді дорожчі за особисту свободу. Тобто, підсудні ладні викуповувати себе з міліції, слідства та суду, знаючи: як упруться рогом, підуть на принцип, зроблять ставку на правосуддя – втратять і гроші, і свободу. Адже правосуддя та дотримання навіть сумнівних та суперечливих законів для нашої країни значно серйозніша проблема, ніж ті самі російські серіали про Сталіна, КГБ й спецназівців.
Ризикну сказати більше: поки Україна лишається відверто не правовою державою, війну з Росією буде виграти складно. Чому? Бо як росіянам, так і українцям за посередництва українських каналів, ранком, удень та ввечері показують, як у РФ панують закон і порядок. Російська поліція в кіно ловить російських бандитів, котрих прикривають не чисті на руку російські політики. Російська армія протистоїть безглуздим потугам західних держав поставити Росію на коліна, а російський спецназ активно, вміло та успішно зачищає терористів, своїх та світових.
Альтернативою могли б стати детективи, трилери, бойовики та пригодницькі стрічки виробництва США та європейських країн. Там хоч торжество закону й правова держава – не вигадки виробника. Проте менеджмент українських каналах на пальцях і з калькулятором доводить власникам: російське дає більший рейтинг, бо воно… "своє". До того ж набагато зрозуміліше. Тим паче друковані ЗМІ й телевізійні ефіри віддають місце та час акторам, чию мову не треба перекладати – російським. Через те їх упізнають глядачі, й для українського обивателя саме вони стають своїми. Отже, російський актор, чиє прізвище знаєш і про особисте життя якого читав, з кожним новим фільмом чи серіалом їхнього виробництва стає більш легітимним членом пересічної української родини.
Доведено: коли йдеться про вибір нематеріального, люди зазвичай віддають перевагу своєму. Фільм та серіал є продуктом нематеріального, результатом докладання інтелектуальних зусиль, а отже – інтелектуальним продуктом. Орієнтуючись на широкі верстви населення, він є масовою культурою, де "культура", всупереч прийнятій думці, є ключовим словом. Таким чином, серіал повинен відповідати потребам тих, хто орієнтований на масову культуру. Й саме через неї звик отримувати потрібні смисли та робити оцінки всього, що відбувається довкола.
Звичайно, всього цього менеджери не розповідають власникам. А власникам, за великим рахунком, по цимбалах, якій продукт, показний в ефірі його каналу, дає потрібний рейтинг. Все це за щонайменше десять останніх років створило ситуацію, неможливу в будь-якій іншій цивілізованій країні: для мільйонів українців поняття «російський виробник» стало дорівнювати поняттю "національний виробник".
Ось чому російські пропагандистські серіали досі демонструються в Україні на фактично безальтернативній основі. І ось чому ніхто дотепер не подбав про те, аби знайти їм адекватну заміну. Попервах нею можуть стати польські, французькі, німецькі чи американські серіали. А тим часом треба піднімати зади з крісел, чухати ріпу й думати, як би почати створювати реальний, без лапок, національний телесеріальний продукт. Замішаний на актуальному українському контексті, створений відповідно до українських реалій. Де українці б чули назви своїх міст. Дізнавалися про власні проблеми та отримували приклад змодельованої для їх вирішення ситуації. Словом, впізнавали б себе такими, якими є – або, що навіть краще, розуміли, якими ми як нація повинні бути, куди рухатися, довкола чого єднатися, за кого чи що вболівати.
Масова культура, важкою артилерією якої є телевізійне багатосерійне кіно, формує національну ідентичність, і в цьому нема жодного перебільшення. Є підозра: розмальовані жовто-блакитним іржаві паркани, котрі дратують нині багатьох – це спрямування енергії на пошук та ствердження тієї самої ідентичності, якої не пропонує українцям вітчизняний маскульт.
Ось чому не треба радісно потирати долоні, лиховісно очікуючи, кого ж із порушників оштрафують першого. Згадайте історію з "Інтером" - канал за Кобзона в новорічну ніч відбувся легким переляком. Загроза штрафу не змусить менеджерів шукати альтернативи – бо все зведеться до безкінечних "останніх китайських попереджень". Між тим, виправити ситуацію може навіть не західна альтернатива російському продукту, а реальні рухи каналів у напрямку створення власних серіалів. І то – не в форматі декларацій про наміри, а реального запуску власних проектів. Відразу десятка від кожного. З укладенням контрактів та оголошенням про початком зйомочного процесу, кастингів та дат прем’єрних показів.