У Каннах оголосили переможців основного конкурсу. Традиційно хтось влаштував рішенню журі овації, традиційно було багато незадоволених, але фестиваль і його переможці уже стали історією. Хоча і незавершеною, адже фільми потихеньку виходитимуть у прокат, обговорюватимуться, знаходитимуть своїх гейтерів, шанувальників та епігонів по всьому світу.
Імена переможців ZAXID.NET уже назвав, а зараз розповімо про кожного з них докладніше.
«Золота пальмова гілка», головний приз, дісталась картині «Анатомія падіння» француженки Жюстін Тріє.
Тріє, чий фільм «Спокуса», уже був у каннському конкурсі кілька років тому, стала третьою жінкою після Джейн Кемпіон та Жюлі Дюкорно, яка отримала головну нагороду фестивалю. До слова, Жюлі Дюкорно була у складі цьогорічного журі.
«Анатомія падіння» також отримав нагороду FIPRESCI (міжнародна асоціація кінопреси). А ще бордер колі Снуп отримав головну собачу нагороду «Palme Dog», яку вручають собакам, що зіграли у фестивальних картинах.
Німецька письменниця (Сандра Хюллер) живе у французьких Альпах. ЇЇ чоловіка знаходять мертвим. Єдиний свідок – їх незрячий син, який поступово починає сумніватись у невинності матері. Це по суті судова драма, яка не так шукає вбивцю (якщо це було вбивство, а не самогубство) досліджує стосунки, комплекси, заздрість та зради. Фільм зібраний докупи хвацько, всі деталі працюють, проте ані чогось нового, ані магічного у картині немає. Є добре зроблена робота. Кіно скоріше сконструйоване, а не створене.
Це стосується і виконавиці головної ролі Сандри Хюллер. Вона майстерно грає свою роль, до того ж двома нерідними мовами, але навіть у ще одній конкурсній картині – «Зоні інтересів», її образ цікавіший, а гра виразніша.
«Зона інтересів» Джонатана Ґлейзера здобула Ґран-прі. Здається, що на тему Голокосту написано та знято вже так багато, що нове розповісти важко.
Ґлейзер і не намагається. Він просто залишає глядача віч-на-віч з тими, хто волів не помічати диму з печей Освенцима.
Рудольф Хесс є комендантом найвідомішого табору смерті. Під його стіною він облаштував віллу з садом та басейном для дружини та дітей. Діти, звісно, маленькі, а от Гедвіг, його дружина, не гребує речами, що приносить з роботи чоловік та здобрює землю у саду попелом.
Коли Хесса підвищують по службі, вона відмовляється залишати свій дім, де все «так по домашньому». І якщо Хесса було заарештовано та страчено, Гедвіга померла у 1989 році у Вашингтоні. Їй був 81 рік (це режисер залишає поза межами фільму).
Фільм, виводячи по суті дружину Хесса на перший план, ставить важливе та дуже актуальне для нас сьогодні питання: а що робити з такими гедвігами?
Режисер змальовує її абсолютно ординарною, не надто розумною, аж ніяк не фатальною. Але саме вона є тим буденним злом, яке дозволяє війнам тривати. Адже людина з власної волі відмовляється від можливості бачити, аналізувати, мислити. Ґлейзер знімає фільм навмисне відсторонено. Ми спостерігаємо за життям родини як у реаліті-шоу. І лише звуковим тлом ми чуємо як гудять печі та як прибувають потяги.
Фільм поставлений за однойменним романом Мартіна Еміса (який помер у день прем’єри), проте режисер дуже далеко відійшов від літературного джерела, спростивши й сюжет, і підтексти, і прийоми до максимуму. Все дуже ясно, дуже якось побутово. І тому дуже страшно.
Приз за режисуру отримав французький режисер в’єтнамського походження Чан Ань Хунг. «Пристрасть Додена Буффана» — історія кулінара Додена (Бенуа Мажімель) та його кухарки Ежені (Жюльєтт Бінош), де пристрасть до кулінарії нероздільно переплітається з пристрастю один до одного.
Події картини відбуваються наприкінці ХІХ століття, тож не дивно, що частину художніх прийомів режисер запозичує в імпресіоністів. Картина є надзвичайно гарною, сцени на кухні зняті так, що приготування їжі перетворене на магічну церемонію. Хоча шукати революційних режисерських рішень у цьому візіонерському бенкеті не варто.
Приз за сценарій поїхав до Японії, його отримав сценарист Юджі Сакамото за «Монстра» Хірокадзу Корееди.
Один із найкращих фільмів конкурсу і з точки зору сценарію також. Історія брутальної поведінки вчителя з учнем, вписана у проміжок між пожежею та повінню, показана з трьох точок зору. Разом з героями ми бачимо, як по різному можна трактувати ніби то ті самі події і як змінюються наші пошуки монстра, якого, можливо, і не було.
Дуже тонка, водночас динамічна, точна та універсальна картина, один із найкращих фільмів володаря «Золотої пальмової гілки».
Приз за найкращу жіночу роль отримала Мерве Діздар, що зіграла головну жіночу роль у фільмі Нурі Більге Джейлана «Про сухі трави». Це ще одна історія, коли вчителя звинувачують у жорстокій поведінці з ученицею. Герой живе та працює у школі в Східній Анатолії й мріє перебратися до Стамбула. Саме в цей складний для себе період він зустрічає Нурай, молоду вчительку у виконанні Мерве Діздар.
Нурі Більге Джейлан пропонує тригодинну неспішну розповідь-занурення. Це картина, що абсолютно відповідає стилю режисера, і водночас є однією з найкращих і у його творчості, і у конкурсі Канн.
Вім Вендерс у «Ідеальних днях» також намагається бути меланхолійно-споглядальним. Він знову знімає в Токіо, проте ця його картина вийшла досить формальною та якоюсь надто прорахованою. Що, утім, не завадило Коджі Якушо отримати приз за найкращу чоловічу роль.
І, нарешті, один із найкращих фільмів (якщо не найкращий) – картина фіна Акі Куарісмяки – обмежилась призом журі.
«Опале листя», тонка, делікатна, універсальна та позачасова історія про можливість щастя, самотність та кохання, має додатковий план: новини по радіо весь час розповідають про російсько-українську війну. І ця нескінченна хроніка трагедій є не лише чітким часовим якорем, а й додатковим планом для фільму. Вона додає йому глибини, гуманності та заперечує, що війна – це десь там, далеко. Ні, вона тут і поруч.
Неймовірно людяне та ідеально зроблене кіно.
А ще на стіні в кількох сценах ми бачимо календар на 2024 рік. Майбутнє настане, ніби каже Каурісмякі.
Настане 2024 рік. Настане травень. І буде 77-м Каннський фестиваль. Сподіваємось, з добрим кіно з мирної України.