Завжди приємно читати тексти-памфлети українських публіцистів, у яких автори гнівно таврують будь-які (навіть уявні) спроби порушити цілісність української території, поставити під сумнів єдність нації, запустити дезінтеграційні процеси.
Бо, по-перше, втішно усвідомлювати, що попри всі державо- і націотворчі фіаско, не перевелися ще ентузіасти, котрі свято вірять в український потенціал. По-друге, статті такого штибу навіюють особисто мені ностальгійні спогади про добрі-старі часи роботи в радянських ЗМІ, про тогочасну полум’яну публіцистику з її однозначністю формулювань, карбованістю таврувань, пекучістю метафор.
Вкотре відчув таке задоволення, читаючи статтю Ігоря Лосєва «Галицькі дезінтегратори», опубліковану у виданні «Тиждень» (тут подаємо повну назву видання і гіперлінк на статтю, з надією звернути увагу столичних видань на їхню хибну практику, коли, вступаючи в дискусію з якимось медіа, вони роблять все можливе і неможливе, щоб не назвати його). Автор, витримуючи всі закони жанру, вкриває ганьбою представників галицької інтелігенції, особливо виділяючи трьох з них: двох письменників – Юрія Андруховича, Юрія Винничука – і журналіста Остапа Дроздова.
«Нормальна держава»
Що ж, постаті ці нашим читачам знайомі, оскільки не раз з’являлися на сторінках ZAXID.NET як автори, фігуранти текстів чи інтерв’юйовані. Тому й нашому виданню не личило б ігнорувати наведені у статі Лосєва «жахливі» факти. Виявляється:
Уже кілька років маленька, але вельми галаслива групка галицьких інтелектуалів виступає з провокаційними заявами і закликами до дезінтеграції та розколу України. Якби ми жили в нормальній державі з адекватною владою, то автори таких відозв давали б показання прокуророві.
Напевне, всі ми, як і автор, мріємо жити в «нормальній державі з адекватною владою». Але, зверніть увагу: який сенс автор вкладає у розуміння «нормальної держави»? Для нього – це держава з потужним репресивним апаратом, який би швиденько притягнув різних баламутів до відповідальності. Ось вона – ностальгія за тими радянськими часами, коли будь-які відхилення від державної лінії зразу ж виявляли і знешкоджували компетентні органи.
А що ж це за така «адекватна влада»? За тією ж логікою можу припустити, що це – той же Сталін з його вмінням вирішувати проблеми: «Нема людини – нема проблеми». Це – Авґусто Піночет з його стадіоном «Хуліо Мартінес Праданос», куди зігнали 40 тисяч противників режиму. Це – генерал Франко, котрий вважав: «Для друзів – усе, для ворогів – закон». Зрештою – й Путін, он як він впорався зі всіма дезінтеграційними порухами на неозорих просторах Росії, то Україну б інтегрував заввиграшки.
Тобто, як казав один український діяч, наша влада має бути страшною! Але де ти, наш «український Піночете»? Агов! У відповідь – тиша, нема його, тому й «цим трубадурам національної деструкції нічого не загрожує». Нема кому «вражою злою кров’ю волю окропити». Була ще така-сяка надія на «свободівців», але щось наразі не вдається їм розквасити жодного ворожого носа під куполом ВРУ. Так лише – шарпанина виходить…
Вибірковість пам'яті
Отже, винна у всіх наших негараздах ота трійця. Передовсім Юрій Андрухович, ім’я котрого в автора памфлету чомусь асоціюється виключно з «противсіхством» та зі словами про надання Криму і Донбасу можливості самовизначитися. Так, ніби й не було Андруховичевих віршів, котрі на бурхливому зламі 1980-1990 років цитувала вся «просунута» українська молодь, не було текстів популярних пісень, не було есеїв і романів, за якими тисячі читачів за кордоном уперше довідалися про Україну, про життя, пристрасті й сподівання її мешканців. Надто короткою виявилася пам'ять деяких публіцистів, аби тримати ще в ній самовіддану боротьбу Андруховича з тими видавництвами, які друкували українофобські праці Дмитра Табачника.
А Юрко Винничук? Невже вперше про нього стало відомо з інтерв’ю газеті «2000»? Де й поділися ті «Діви ночі», «Мальва ланда», «Весняні ігри»? Забулися його виступи на «Не журись», обсервації в «Поступі». Складається враження, ніби й не його тягають до суду за «Убий піда…са» знані українофоби Вадим Колесніченко і Леонід Грач.
Тележурналістові Остапові Дроздову автор робить закид, що той, виявляється, – «прихильник федералізації України». Який жах! Він дозволяє собі у власній програмі, порушувати надто гострі теми, та ще висловлювати свою екстравагантну думку. От хоча б таку:
Я ж бачу Україну як типову комуналку… Взаємне несприйняття ментальностей настільки глибоке, що здатне вживатися в одній країні тільки завдяки відсутності повсякденного контакту між собою.
І що ж, не має права Дроздов собі такого сказати? Чому ні? Він сам себе називає журналістом не традиційним, а піонером суб’єктивної журналістики. І таким є його суб’єктивне бачення. Він не боїться провокувати відповідну дискусію, щоб злободенні теми не парували в закритому казані. Бо наразі тон у дискусіях на ці теми задають той же Колесніченко, Корнілов, Марков та їм подібні ненависники всього українського. У той час, як українські патріоти гребують торкатися «цих брудних тем», сідати за «один стіл з політичними канібалами». От ці «канібали» й відчувають себе господарями ситуації.
Невже не варто змінювати такий стан справ? Та це й намагається робити Дроздов. От він і каже:
Різні регіони України не знають один одного, не розуміють і не хочуть розуміти. Та й не повинні. Ніхто нікого не має осягати. Ніхто ні на кого не має посягати. Ніхто нікого не повинен переконувати. Ніхто нікому нічого не винен….
А пан Лосєв переконаний, що «винен», всі всім винні, й мусять кров з носа платити за рахунками. Вважає, що не мають права громадяни України пріоритетною брати для себе локальну ідентичність, бо «Україна понад усе!»
Живучість радянського дискурсу
На що зайвий раз вказує стаття Ігоря Лосєва? На те, що публіцисти-патріоти ще досі не викараскалися з цивілізаційного дискурсу, який існував на все тому ж зламі 1980-1990 років. Для них досі не відома концепція «Європи регіонів», вони ніколи не чули гасла «Діяти локально – мислити глобально».
Свідомо чи несвідомо саме такі публіцисти допомагають пострадянській владі консервувати чинну ситуацію гіперцентралізації всіх ресурсів. Це коли регіони задихаються від безгрошів’я й відсутності прав і можливостей, а центр керує всім у ручному режимі, зловживаючи своїм правом безконтрольного розподілу благ.
Полум’яні публіцисти-патріоти переконані, що регіонам самостійність аж ніяк не потрібна, бо вони й так не годні нею правильно розпорядитися.
Чому ж за цей період у трьох просунутих галицьких областях із їхнім п’ятимільйонним населенням не виникло щось на зразок української «Естонії, Латвії і Литви»?,
- саркастично запитує Ігор Лосєв. Та й справді, чому? Може, саме тому, що Галичина – не Естонія, Латвія чи Литва, котрі є суверенними державами. Добре це чи погано, що Галичина ділить зі всією Україною її жалі й радощі? Це вже інше питання. А наразі галицькі області нічим не відрізняються від волинських чи подільських у сенсі прав і можливостей, тобто практично не мають ні одних, ні інших для самостійного розвитку. Тому таке запитання-закид – не за тією адресою. Його ще можна було б задати Криму, який володіє певними правами автономії.
У централізованій українській державі якась область чи місто має лише тоді шанс на процвітання, коли місцеве керівництво зуміє знайти підходи до центрального керівництва, до кіл, що розподіляють державний бюджет, виплачують субсидії і спрямовують грошові потоки. А з тих регіонів, де локальне керівництво не вміє чи не бажає цього робити, справді можна лише кепкувати.
А загалом, читаючи таких полум’яних публіцистів, як пан Лосєв, котрі безкомпромісно борються з дезінтеграторами всіх мастей, не складно зауважити, що більшість аргументів, котрі вони наводять на користь своєї позиції, насправді є контраргументами. От приміром, автор пише:
Яка там соборницька робота на Сході та Півдні! Навіть у себе на Галичині за 20 років вона ні на що не спромоглася, бо триває хоча й повзуча, але дуже ефективна русифікація, з усіх ефірів лізе російська попса, в усіх кіосках – стоси російськомовних видань, а української мови, за моїми суб’єктивними враженнями, менше, ніж у радянські часи.
Спостереження справедливе? Безумовно. І який з цього висновок? Чи може окрема область проводити свою культурну політику, чи має право видавати ліцензії на місцеві теле- і радіочастоти? А що робити україномовним виданням, якщо держава не надає їм хоча б податкових преференцій, які вже давно існують в Росії? Так отож. Єдиним мудрим рішенням було б віддати всі ці права у відання регіонів. «Не можна цього робити в жодному випадку!» – застерігають в унісон патріоти й «непатріотична» влада.
Звичайно, якщо центральну владу репрезентуватимуть щирі патріоти, то можна було б українізацію забезпечити силою, через коліно. Очевидно, на це й покладають сподівання публіцисти-патріоти. Сам був свідком того, як у «світлої пам’яті» 2005 році члени Нацради з телебачення і радіомовлення бештали представника якоїсь локальної кримської (здається, керченської) телекомпанії за те, що в її ефірі замало українськомовних програм. Представник компанії перелякано намагався пояснити, мовляв українською там ніхто не балакає, що більше – мало хто її розуміє. Байдуже – партія сказала: треба!..
Тобто ситуація дуже проста: при владі українськомовні – ламають через коліно російськомовних, потім влада змінилася – і все навпаки. От такою і є стратегія національного примирення, яку плекають полум’яні публіцисти-патріоти. Хоча тоді виникає логічне запитання: хто ж тут дезінтегратор?