1 вересня 1939 року розпочалася найкривавіша у нашій історії війна. Спричинені нею людські втрати, як стверджують демографи, відчутні досі.
Багато європейських міст, зруйнованих килимовами бомбардуваннями з повітря, артилерією чи саперами (байдуже – Вермахту чи антигітлерівської коаліції) уже неможливо було відбудувати у первинному вигляді, тому на руїнах довелося зводити нові будівлі, котрі за зовнішнім виглядом й історичною цінністю значно поступалися довоєнним. Війна вкотре перекроїла карту світу…
Хто ж головний винуватець цієї катастрофи?
За роки, що минули з часу закінчення Другої світової війни, про неї й справді написано безліч книг. Здавалося б, не може й не повинно залишатися білих плям у цьому найкривавішому конфлікті в історії людства. Насправді ж усе зовсім навпаки.
Так розпочинає свій історичний бестселер «Хто змусив Гітлера нападати на Сталіна» російський майстер популярного літературно-пізнавального жанру Ніколай Старіков. І це важко заперечити. Але, на жаль, це єдиний абзац із 360-сторінкової книжки, з яким можу погодитися. Акцептувати решту сміливих тез я виявився неготовим.
Тож хто винен? Існує класична історична версія: Адольф Гітлер, його націонал-соціалістина партія. Хто ж породив їх? І в цьому питані серед істориків (принаймні до кінця 1980-х років) не існувало суперечок: Версалська система, за котрою сформувалася Європа після Першої світової війни, була надто несправедливою для Німеччини. Олії у вогонь підлила ще й світова економічна криза, яка вивела НСДАП у політичний фавор Німеччини.
У 80-х з’явилася ще й концепція Віктора Суворова, який спробував (як на мене, доволі успішно) дати раду зі всіма тими недоліками, на які страждала класична версія. На переконання Суворова, саме СРСР, Йосип Сталін виростили Адольфа Гітлера й нацькували його на сусідні країни. Цю версію ми вже обговорили на сторінках ZAXID.NET у статті «Криголам совкової ментальності», зараз не має потреб знову детально її розглядати.
Доцільніше уважно придивитися до версії Старікова, котра з’явилася, з одного боку, як відповідь на концепцію Суворова, з другого – як спроба викувати зброю для кремлівських пропагандистів, котрі боротимуться із «закордонними фальсифікаторами історії». Комусь ця спроба може здатися не надто вдалою. Але, як казали моя бабця, якщо здається – перехрестися. Тож я перехрещуся й продовжу далі.
Навіщо «нищити вулики»?
Спершу про саму книжку, тобто про її видання українською мовою, здійснене київським видавництвом «Самміт-книга». У технічному плані книжка перевершує всі сподівання: якісна тверда палітурка, імпозантне художнє оформлення, білосніжний крейдований папір, чіткий друк. Лише сиди, принциповий український читачу, читай і насолоджуйся.
Особливу «насолоду» читачі зможуть отримати від української мови книжки у її знаменитому азаровському звучанні. Щоправда, для розуміння суті треба докласти певних розумових зусиль, але для того й існують розумні книжки, щоб: «як її читаєш, наче там якесь точило бороздить твій мозок, наче поглиблює думки». От, наприклад, написано «знищити вулики»… Здавалося б, навіщо знущатися над бідними бджілками? Насправді це такий лінгвістичний код, яким перекладач передає словосполучення з російського оригіналу «уничтожить улики». Хитро? І повчально.
І це лише на початках читання виникають складнощі з адекватним сприйняттям тексту. Згодом такі конструкції як «зрадити анафемі» (предать анафеме), «потерпіти ураження» (потерпеть поражение) чи «усвідомлений політик» (осведомленный политик) вдумливий читач (а іншим нема чого й брати до рук цю мудру книжку) зможе лускати, як горішки.
Хоча після цього видається трохи дивним, що в інформації про видання у графі «перекладач» вказано аж ніяк не «google translator», а реальну людину – таку собі Наталію Лубіну. Як видно з інших книжок цього ж видавництва, вона саме й спеціалізується на перекладі текстів Ніколая Старікова українською (тобто мовою, схожою на українську). Припускаю, що видавці цінують пані Лубіну за легкість буття й неймовірне почуття гумору.
Звести Росію зі світу
Але ми занадто захопилися формою, треба ж віддати шану змісту, бо дійсно є за що. Адже автор робить для читача чимало подарунків: відкриття досі невирішених загадок історії або ж абсолютно несподівані трактування деяких знаних історичних концепцій.
Отже, хто, на думку автора, спровокував Другу світову війну: безумовно англійці, а в цьому їм допомагали французи й американці. Що більше, ця провокація була лише одним з пазлів давно і старанно складеної Лондоном мозаїки. Вся ця конструкція була підпорядкована єдиній нав’язливій, майже параноїдальній ідеї – звести зі світу Російську Імперію, Радянський Союз чи будь-яке інше кероване Кремлем державне утворення.
Ще одним серйозним англійським пазлом, як переконує Старіков,була організація 1917 року в Росії двох революцій. Як, – здивується втаємничений читач, котрий встиг прочитати більш-менш серйозні розвідки про ті часи, – невже це не інтриги кайзера Вільгельма? Та й справді, вже і німецькі, та й російські історики описали на фактах, документах та свідченнях, як російські революціонери отримували кошти від німецької розвідки, як вірні кайзеру люди запломбовували Володимира Лєніна у поштовий вагон та везли зі Швейцарії через усю Німеччину до Росії…
Ні, стверджує Старіков, це все – британці. Проте для підтвердження цього твердження він не втомлює читачів демонстрацією якихось банківських рахунків, розписок, векселів, інших документів. Він наводить значно «вагоміший» аргумент на користь тези, що Лєніна фінансував саме Лондон: Британія визнала СРСР лише 1 лютого 1924 року, а вождь світового пролетаріату помер 21 січня 1924 року.
Взаємозв’язок між цими двома подіями не помітити неможливо. Англійці дочекалися смерті Лєніна і тільки після цього визнали Радянський Союз. І справа тут не в неприйнятті комунізму керівниками Британії. Справа у принциповому небажані мати справу з тим, хто їх обдурив. З тим, хто, будучи посланим зруйнувати країну й віддати її в управління Заходу, здійснив перше, але другого робити не став.
Ось на чому наполягає Ніколай Старіков. Думка, як сказали б дипломати, «цікава». Тобто, Лондон за підтримки Парижа (під стінами котрого вже лунає німецька канонада) роблять все для того, щоб спростити життя своєму воєнному супротивнику – зліквідувати для кайзерівської Німеччини східний фронт. Для останньої це було не просто полегшення, це фактично був порятунок. Адже, крім усього, вояки цісарсько-королівської армії, котрі вже потрохи пухли з голоду, зненацька отримали доступ до безмежних запасів збіжжя України… і, підкріпившись, знову рушили на Париж.
Троцький – хрещений батько Гітлера
Добре, припустімо, що 1917 року британці з французами перейнялися ідеями нашого земляка Леопольда фон Захер-Мазоха. А може, їхні плани були занадто заплутаними для розуміння пересічними мізками? А от Ніколай Старіков взяв і на заздрість усім викрив усі хитросплетення. Як от спритно він розшифрував усю кабалістику дат у житті Льва Троцького й продемонстрував їхній чіткий зв'язок із віхами становлення Адольфа Гітлера у розділі своєї книжки під несподіваною назвою: «Лев Троцький – батько німецького нацизму». Ні, ну нас з самого радянського дитинства переконували, що Троцький – нехороша людина, але що аж настільки… Вам потрібні факти й дати? Про один факт ми вже згадали: 1 лютого 1924 р. Британія визнає СРСР, бо має надію, що начальником Кремля стане Троцький, котрий роздмухає світову пожежу й спалить у ній цілу свою країну. А отже: Гітлер Лондону поки що не потрібний, він – глибоко в резерві, п’є пиво, виступає на мітингах, пише «Mein Kampf». Усе це триває до миті, коли підступний Сталін остаточно ховає надію Лондона на перемогу троцькізму в Росії. А саме – 1927 року. Цього року сталінський курс остаточно переміг, Троцького з ганьбою вигнали з партії й Москви. Саме цього року Британія несподівано розриває дипломатичні відносини з СРСР.
«Ви вірите в такі випадковості?»– ставить запитання Ніколай Старіков, вважаючи його апріорі риторичним. «Віримо!» – відповість вдумливий читач, адже падіння Троцького відбулося після подій 7 листопада 1927 року, коли його прихильники організували альтернативні «жовтневі» демонстрації в Москві й Пітері. А от британці вчинили демарш ще у травні. Це ж як, авансом?
Але хто б то звертав увагу на такі дрібні деталі на тлі світової революції. Ми ж рухаємося далі кабалістичною стежиною з досвідченим провідником – Старіковим. 10 січня 1928 року Троцький вирушає на заслання у далеке місто Вєрний (нинішня Алмати). І саме тоді починається стрімке поповнення лав гітлерівської партії НСДАП, покращується обмундирування штурмовиків, зростає й кількість депутатів-нацистів у Райхстазі. Досі історики хибно вважали, що причиною цього зростання популярності партії стала світова економічна криза. Наївні. Прочитали б книгу, знали б, що Лондон, втративши надію на Троцького, зробив ставку на Гітлера, а ставка вимагає грошей і чималих. Англійцям же, попри кризу, грошей ніде було діти, окрім як на майбутнього диктатора Європи.
Ще одна важлива дата: 10 лютого 1929 року Троцького вислали з СРСР. А що ж у Німеччині? Книжка пише:
І ось уже 3-4 серпня 1929 року в Нюрнберзі проходить найграндіозніший з’їзд в історії нацистів. В тридцяти спеціально замовлених поїздах доставлені 200 тис. партійців. Перед фюрером марширують 60 000 штурмовиків, і це робить політична організація, яка влітку 1928 року не мала на з’їзд грошей, а потім програла вибори? Що ж за добра фея допомагає нацистам?
Ім’я чарівника – розвідки Великобританії, США. Франції.
Гітлер «малює фігвами»
Чомусь на цій даті автор припиняє свою кабалістику. А як же з датою смерті Троцького 21 серпня 1940 року? Що за прокол? Адже Гітлеру знову підфартило: переміг Францію, встановив новий порядок у Європі… почав безжально бомбардувати своїх благодійників-англійців. Адже саме у листопаді 1940 року нацистська авіація буквально зрівняла із землею місто Ковентрі. І це така гітлерівська вдячність?
Просто Гітлер тимчасово вийшов з-під британського контролю – стверджує Ніколай Старіков. Так буває: знаходиш когось на помийній ямі, відмиєш, відчистиш, людину з нього зробиш, а він тобі потім фігвами малює. І коли ж саме Гітлер вирвався з ціпких рук британських спецслужб? За версією автора, це сталося у момент захоплення Німеччиною Чехословаччини, а ще точніше – коли Вермахт, практично окупувавши Чехію, відмовився від інвазії у Словаччину, а головне – у Закарпаття. Чому саме тоді?
Спробуємо разом з Ніколаєм Старіковим з’ясувати від початку, тобто від так званої «Мюнхенської змови». Отже, 30 вересня 1938 року під тиском німецького райхсканцлера Адольфа Гітлера прем'єр-міністр Великобританії Невіл Чемберлен і його французький колега Едуар Даладьє дають Німеччині дозвіл на анексію чеської прикордонної території, заселеної судетськими німцями. Угоду в Мюнхені підписав і прем'єр-міністр Італії Беніто Муссоліні, але його як берлінського сателіта можна не враховувати. Свого часу радянська історіографія репрезентувала цю угоду як зраду інтересів Чехії, Європи, миру, на яку пішли західні імперіалісти (нинішні кремлівські історики підтримують ці старі-добрі традиції). Західні ж історики стверджують, що ні Лондон, ні Париж не мали достатньо військових сил, аби запобігти цьому кроку Гітлера (що, зрештою, буде підтверджено через півтора року), тому вони вирішили зробити добру міну за поганої гри.
Старіков же стверджує, що це з їхнього боку була не просто зрада, а чітко продумана гра на втягування Німеччини у війну проти СРСР. За його твердженням, для так званих західних демократій головним у цій справі було, аби Гітлер захопив Закарпаття, де мешкали, зокрема й українці. Навіщо? Аби, створивши там маріонетковий український уряд, дати поштовх до «збирання земель українських». От вам і готова війна з совітами.
Але Адольф Алуїзович почав діяти доволі дивним чином. Зрозуміло, що Судетами він не обмежився, а захопив цілу Чехію, проте Словаччину нібито залишив у спокої, а Закарпаття взагалі віддав своїм друзям-мадярам.
Якось натрапив на фантастичну стилістичну конструкцію одного журналіста, звучить вона так: «після того, як цього не сталося». З одного боку, вона нібито аж пашить вишуканим стилістичним абсурдом, а з іншого має великий семантичний сенс, принаймні якщо спробувати застосувати її до логіки Ніколая Старікова. А «не сталося» захоплення Німеччиною Словаччини і, відповідно, Закарпаття.
Тож нібито ця недоведена до кінця справа (а не анексія Чехії) й обурила Лондон і Париж, тому вони підняли свій гнівний голос проти агресивних німців саме «після того, як цього не сталося». І хоча англійці з французами формально обурювалися власне окупацією Чехії, Ніколай Старіков закликає у своїй книжці не вірити офіціозу. Як він стверджує, офіційні міжнародні ноти лише відволікають увагу від тих реальних справ, які вирішує таємна дипломатія. Що ж – мудро. Дарма, що більшість концепцій у його книжці побудовано саме на офіційних дипломатичних документах, але, коли це лягає у його теорію, він спритно перестрибує в невідомі нікому (окрім нього самого) кулуарні домовленості, хитро підмругуючи читачеві, мовляв: ми ж то з вами розуміємо.
Ніколай Старіков якось сором’язливо замовчує московську роль у чехословацьких подіях. А варто зазначити, що ще на початку 90-х років німецький історик чеського походження Іван Пфафф дозволив дещо по-новому поглянути на взаємини Москви й Праги у 1938 році, опублікувавши свої архівні дослідження у книзі «Радянська зрада. 1938» (Pfaff Ivan. Sovetska zrada. 1938). Пфафф розповів про те, що у Йосипа Сталіна з чехословацьким президентом Едвардом Бенешом була домовленість про військову допомогу у разі німецької агресії. Тож ввечері 27 вересня Бенеш звернувся до радянського уряду з проханням виконати угоду, тим більше, що була домовленість і з Румунією (вона тоді ще не була гітлерівським сателітом), котра погодилася в разі нападу Німеччини на Чехословаччину пропустити через свою територію 100 тисяч радянських солдатів, а також артилерію, танки й авіацію. Проте у «годину Х» радянський уряд проігнорував звернення Бенеша. І хто ж тут зрадник?
Скільки тої Чехії, скільки тої Польщі…
Але біда з тою Чехією, тим більше, що автор нас переконує, що не варто чехів жаліти. Чому? Бо, виявляться, саме вони влаштували в Росії громадянську війну. Ба більше, саме біло-чехи вкрали у адмірала Колчака те легендарне золото імперії, про яке було стільки пересудів, стільки міфів, стільки книжок написано й фільмів знято. А Старіков твердо знає: чехи вкрали, а на «ворованое золотишко» збудували свою державу:
Саме цей вкрадений у Росії мерзенний метал був покладений в основу конвертованої чеської крони, яка стала однією з найстійкіших валют в Європі. А економіка Чехословаччини, як це не дивно, – однією з найуспішніших серед країн, які пережили страшну м'ясорубку Першої світової війни.
Не радить Старіков перейматися і долею Польщі, котра сама собі винна, бо не забажала свого часу залишитися з Росією, побила армію Тухачевського та й взагалі – сама планувала напасти на миролюбний СРСР. Зрештою, ще в першій половині 1939 року Кремль пропонував Польщі військовий захист, але та відмовилася. Можливо, тому, що усвідомлювала, що так вона відкриває шлях до перетворення себе у чергову радянську республіку. Згодом СРСР розіграє цей сценарій з країнами Балтії, розпочавши з все тієї ж невинної пропозиції військового захисту. Але це станеться лише через рік, а поки у Москві Молотов і Рібентроп підписують відомий договір, яким дві тоталітарні держави розділять Польщу. «А що ще залишалося Москві?» – скрушно запитує Старіков. І щоб знищити будь-яке співчуття до поляків, він ще й звинувачує їх у антисемітизмі:
Було між Варшавою і Берліном і ще багато спільного. Наприклад, антисемітизм.
Тож натхненні отим «багато чим спільним» поляки, за версією автора, самі пропонували німцям об’єднатися й рушити походом на Москву. Тут виникає логічне запитання до автора, навіть ціла низка. Якщо Польща сама так ненавиділа СРСР, зрештою мала до нього територіальні й моральні претензії, то чому б саме її – своєї ж версальської креатури – не могли б використати Британія, Франція і США для війни проти совітів. Та й не тільки її, можна було спровокувати на війну ще й Румунію, яка теж була не в захваті від східного сусідства. Адже кожен досвідчений стратег вам розповість, що починати військові дії з румунського та польського плацдармів значно вигідніше, аніж дертися через гірський хребет із Закарпаття, як того, нібито, вимагала від Гітлера Велика Британія.
Добре, припустимо, що польського й румунського військового потенціалу замало, але ж, як стверджує автор, Варшава сама закликала Берлін до антирадянської спілки, то чому б Лондон не мав би вхопитися за цю ідею й не зробити все від нього залежне для її реалізації? Ні, стверджує Старіков, саме Британія нацькувала Німеччину на Польщу, схиляючи першу до агресивності, а другу – до впертості. Отака загадкова англійська душа.
Але стривайте, як Британія могла нацькувати Німеччину на будь-кого 1939 року, адже ми пам’ятаємо тезу Старікова, що Гітлер вийшов з-під контролю ще восени 1938-го? Яка дрібниця, він так: коли не треба для теорії виходив, коли треба – повертався назад. Як приклад, такого гітлерівського гендлювання Старіков наводить один з яскравих і певним чином загадкових моментів Французької кампанії Вермахту – битву за Дюнкерк.
Цей загадковий Гітлер
Чим цікавий цей момент? Звитяжні сили 4-ї армії Вермахту 24 травня 1940 року несподіваним танковим ударом прорвалися до головного пункту евакуації експедиційного корпусу британських сил – порту Дюнкерк – ще до підходу туди більшості частин супротивника. Взявши порт, німці б відрізали англійцям шлях до відступу і, ймовірно, знищили б усі присутні на континенті британські збройні сили – близько 300 тисяч вояків. Але несподівано з берлінського бункера надійшов наказ: Дюнкерк не атакувати.
От, – переконує нас Старіков, – Німеччина знову слухняно виконує накази з Лондона. Чи це справді так? Чому не можна припустити, що Гітлер просто вирішив безкровно спекатися 300-тисячного війська? Чому не варто припускати, що в плани Берліна входило все ж підписання миру з Великою Британією, але вже на вигідніших для ІІІ Райху умовах? Зрештою, чому ми відкидаємо думку, що Гітлер просто дав маху. Irren ist menschlich (людині властиво помилятися) – стверджує популярна німецька приказка, успадкована Священною Римською Імперією німецької нації від просто Римської імперії. Адольф Алуїзович – теж людина зі всіма її вадами. Хоча це ще питання, чи був цей наказ помилковим.
За однією з версій, до такого кроку фюрера схилив його вірний кумпель, райхсмаршал авіації Герман Ґьорінґ, запропонувавши менш витратний метод винищення англійського війська – повітряним бомбардуванням. Для цього німці й дозволили всьому британському корпусу сконцентруватися на вузькому плацдармі узбережжя Ла-Маншу. Що більше, такий хід дозволив би ще й знищити частину британської флотилії, яка підійде за своїми втікачами. І хтозна, якби все обернулося, якби англійців не врятував рідний густий туман, котрий зненацька вкрив узбережжя. Авіаудар довелося відкласти. На допомогу експедиційному корпусу підоспіла британська авіація, зав’язалася повітряна битва.
І тут версія Старікова про те, що Гітлер виконував вказівку з Лондона, цілковито розсипається. Адже німецьким асам вдалося збити 177 британських винищувачів, Luftwaffe втратила лише 132 машини, це один з небагатьох випадків повітряної німецько-британської війни, коли баланс втрат був на користь німецької авіації. Окрім того, німецьким військам вдалося пустити на дно близько двох сотень суден, зокрема близько сорока – військових кораблів. Утікаючи, англійці залишили на французькому березі безліч трофеїв: 50 тисяч автомобілів, 24 тисячі гармат, масу стрілецької зброї та набоїв. Щоправда, людські втрати британців виявилися доволі мізерними як для таких операцій – лише 40 тисяч полеглих.
Тому західні історики не поспішають робити якоїсь сенсації із «загадки Дюнкера». На що Ніколай Старіков закидає їм:
Не розуміючи появи, росту і розвитку нацизму, не розуміють історики й мотиви «дивних» рішень фюрера.
Ну, що вдієш, «товарищи не понимают». Тому автор книжки їм все розтлумачить і розкладе по поличках. От наприклад те, чому ті загадкові англійці, нацьковуючи Німеччину на СРСР, мало того, що допомагали комуністичному режимові зброєю, амуніцією, транспортом, продовольством тощо, то ще й бомбардували свого ж «протеже». Старіков пояснює несвідомим, що британські бомбардування – це так, для вигляду, серйозних втрат Німеччині вони не завдавали. Ну, що там: не лишили каменя на камені від Кьольна, Дрездена, понищили Мюнхен, Бремен, Кіль, ще десятки німецьких міст – хіба ж то страшна катастрофа? А матеріально підтримували Союз – для того, щоб він так швидко не програв, щоб виснажив німців. Але, мабуть, перестаралися з тою допомогою…
Старіков закликає звернути увагу на те, що британці підписали договір з СРСР про спілку проти Німеччини лише 24 травня 1942 року. «Коли зрозуміли, що Гітлеру війни не виграти, тоді й підписали», – переконує читачів автор. А чи не зарано вони це «зрозуміли»? Адже саме в цей час Вермахт, оговтавшись від зимових підмосковних невдач, відновив свою звитяжну ходу на схід. Саме в ті дні танкова група Кляйста з’єдналась із 6-ю армією Вермахту, замкнувши так званий «Харківський котел», у якому Червона армія втратила полеглими й полоненими близько 300 тис. бійців. У ці ж дні німецькі вояки успішно завойовували Крим, просувалися далі до Кавказу. До Сталінграда було ще півроку. То чому ж Лондон завчасно вирішив, що німецька справа швах? Хоча звідки ми можемо знати, що собі там думали англійці й чим керувалися? Автор вирішив, що думали вони саме так. Хтось доведе протилежне? Так отож…
Від історії – до сьогодення
Своєрідна цінність книги «Хто змусив Гітлера напасти на Сталіна» не тільки й, можливо, не стільки у феєричних історичних розвідках, важливою її складовою є паралелі з часом нинішнім. Автор частенько робить у текстах ліричні відступи «про наболіле», майстерно актуалізує історичні події, викриваючи «підступну сутність» сучасних західних демократій та російської опозиції, котра, на переконання автора, нині отримує гроші від тих самих «хазяїв», котрі свого часу фінансували Гітлера.
Те, що можна робити їм, не можна робити нам. Таке «щире» переконання західних країн. Це «вони» можуть фінансувати нашу опозицію через фонди та організації. Коли ж це намагаємося робити ми, обуренню англосаксів немає межі. Точно так само, коли вони не дають закачувати в свою країну іноземні кошти для їхніх політиків – це нормально. Варто було в нашій країні «прищучити» НДО – знову вибух обурення.
Для автора цілком зрозумілим є те, що дії внутрішньої опозиції в Росії «завжди дивним чином синхронізовані з подіями на міжнародній арені». І таке коїться не лише в Росії, Ніколай Старіков робить аналогічне застереження й щодо України, Грузії, Молдови:
У наш час США печуться про «будівництво демократії» в Грузії, Україні та Молдові зовсім не заради добробуту цих країн. Ідея все та ж – буферні держави, що ворожим кільцем відокремлюють, оперізують Росію.
Тут і стає зрозумілим, чому українські видавці так поспішали з тим, щоб книга вчасно потрапила до рук українського читача, що аж знехтували редакторською та коректорською роботою. Треба ж було встигнути до виборчої кампанії, щоб кожен українець конче прочитав адресовану йому засторогу від Ніколая Старікова:
У новому, знову нестабільному світі тільки великі міждержавні союзи, великі економіки, котрі мають серйозні збройні сили, здатні захистити свій суверенітет, ресурси й рівень життя свого народу.
Хтось міг би подумати, що автор закликає Україну вступати у Євросоюз і НАТО? Аж ніяк. Далі він продовжує:
А це значить, що Росія й Україна, якщо хочуть бути вільними, зобов’язані бути разом…
Варто додати, що лише в такому випадку український читач буде щедро забезпечений такими історично-літературними «шедеврами», як розглянута нами книжка. Тим більше, що зачеплена автором тема видається не до кінця розкритою. Наприклад, послуговуючись логікою Ніколая Старікова, екстраполюючи її далі на схід, можна дійти висновку, що Лондон так само, як Німеччиною, мав би маніпулював і Москвою, змушував її: вдертися до Польщі, піти війною на фінів, окупувати Балтію, анексувати Буковину й Бесарабію… Сподіваємося, що Старіков як порядний і послідовний дослідник повідає про все це читачам у своєму наступному бестселері, котрий ще й перекладуть українською.