Життя пішло з моря. Аби зробити це відкриття, англійський учений Чарлз Дарвін спорядив експедицію на Ґалапаґос. Сьогодні відомо кожному, що життя пішло з Львівського моря, серед дослідників знаного ще як Тетіс.
Зчинилася буря, яку львівський фольклор любовно зве шурею, і хвиля викинула на берег рибку. Опинившись на піску, рибка змушена була пристосовуватися до нового довкілля. Не минуло й мільярда років, як вона навчилася не тільки ходити, а й бігати та стрибати, читати й писати, змайструвала велосипед і винайшла атомну бомбу, здійснила політ у космос і, встановивши на основі математичних розрахунків наявність у нескінченному Всесвіті таких самих розумних створінь, як вона, розмістила у службі міжгалактичних знайомств оголошення приблизно такого змісту: «Красива, спортивна, емансипована...»
Чи варто взайве підкреслювати, що всі ми – нащадки славетної рибки? У львівському музеї Природи зберігається її закам’янілий відбиток, знайдений місцевими палеонтологами. Так би мовити, найдавніша світлина, що відкриває фотогалерею шановних предків. Нехай вони мали зябра і плавники, допотопно довгі, як на сьогоднішнє сприйняття, руки і випнуті допереду щелепи – без них, якими були, не було б нас, теперішніх.
Ще в XIX ст. на морі плавали кораблі і точились грімкі баталії, про що згадує у своїх львівських екскурсах історик Іван Крип’якевич. Уже тоді воно було значно меншим, ніж у давнину. На схилах Високого Замку можна надибати школярів, які під батутою вчителя географії збирають дари минулих епох. Хто скільки за урок знайде, таку оцінку й отримає.
Сьогодні моря немає, а його хвилі досі вряди-годи набігають на берег, залишаючи по собі мушлі непроявлених плівок, лікувальний планктон, плазму медуз, крабів-мобільників з обтічними панцерами.
Хвиля фотоательє захлеснула Львів, якщо так можна висловитися, вчасно. Купуючи квитки в каютах скромного класу, спраглі містяни вирушали в свої перші подорожі – до Польщі, Іспанії, Англії, Португалії. Сміливіші перетинали океан, відтворюючи шлях вікінґів і свого земляка Христофора Боніфаціуша Колумба. Вертаючись, мандрівники привозили валізи задокументованих вражень, які належало проявити, перш ніж демонструвати іншим.
«Це я з крокодилом Денді», – розказували одні. «Цього страуса винянчив я. Він прибіг до фінішу першим», – справедливо хвалилися інші, розповідаючи про пташині перегони в далекій Австралії.
«Це мій дядько: зустрічає мене на буеносайреському летовищі», – показував третій. «З качкою під пахвою?» – дивувалися гості, які сиділи ближче до оповідача. «Атож, в Аргентині качка – ознака суспільного статусу. Качок водять на повідку і в наморднику. В університетського професора, наприклад, три, а за лімузином міністра уряду їде причеп, – продовжував ділитися спостереженнями. – Є навіть така професія: вигулювальник качок». «І добре платили?» – поцікавився хтось.
«У цивілізованому світі навіть качки в наморднику, а в нас?!» – вибухне, скориставшись перервою, котрийсь слухач. «Вчора на Замарстинові собака покусав господаря», – приєднається до інтермецо інший хроніст свого міста і того, що в ньому діється.
«Якщо чесно, – звірявся третій далі після кількох митей задуми, без якої не було б згаданого інтермецо, – на чужині бере туга». «У Львові найкраще», – пояснить мрійливо на завершення.
«Це іспанська полуниця», – показували четверті, зазнимковані з плодом завбільшки з яблуко. «Отакої!» – дивувалося товариство, заохочуючи цим до продовження оповіді. «А моя цьоця вирощує в Занзібарі фініки», – зітхав котрийсь із присутніх, і розмова поліфонічнішала.
Кінець кінцем, треба ж десь було фотографуватися на закордонний паспорт і незліченні візи, без яких не було б усіх тих незбагненних і неймовірних пригод та пережиттів.
Аптечна хвиля накрила місто, коли в ньому на кожному кроці чхали і кашляли, а загрозою, що насувалася, була холера.
«Холєра!» – цей схвильований вигук, який від головного епідеміолога міста почула кореспондентка столичного інформагенства DniproHeadLines у відповідь на своє запитання, яких епідемій слід очікувати в західних областях України, миттю облетів центральні й місцеві ЗМІ.
«Холєра!» – повторив головний епідеміолог, поклавши слухавку і дивлячись на купку скла на підлозі, що хвилину перед тим було новою пробіркою, яку він з любов’ю, властивою тільки львів’янинові до свого ремесла, саме розпакував і розглядав, коли злощасно задзеленчав телефон.
Незбагненна туга заквапила львів’ян до аптек, де в скляних шафках чекали дивограйні суспензії та мікстури, шипучі льодяники і ніжні бальзами, зілля і креми, помічні від застуди і недосипання, дощів і втрачених заощаджень, невиплачених зарплат та інших недуг.
Невдовзі лікарні спорожніли, зайві було закрито, найпросторіші перепрофільовано в гральні заклади і розважальні комплекси. Ліжка та медтехніку було продано з аукціонів, а отримані кошти вкладено в комплекс заходів з пом’якшення повітря, від їдкості якого потерпають львів’яни та гості міста, через що занепадає, зокрема, туристична галузь. Пацієнтам, яких з різних причин не змогли виписати, було надано статус постійних клієнтів.
Отоді до міста докотилася хвиля домашніх кінотеатрів з численними бонусами та акціями, розв’язавши патову ситуацію, відому в науковій літературі як «львівська дилема». Нарешті можна було подорожувати, не покидаючи рідних стін, теплих канап і гарячих канапок. Львів’яни продиралися крізь непрохідні джунґлі, сповнені цвірінькання екзотичних птахів. Позаду гарикав тигр, з несподіванки вихлюпувалася кока-кола, залишаючи на канапі пляму. Тимчасом у сусідній оселі тривала експедиція за полярне коло – з айсберґами, білими ведмедями, неповороткими моржами, а поверхом вище якраз підкорювався Монблан.
Мандрівникам хотілося зателефонувати, поділитися радістю витриманих випробувань і звершених сходжень. Тієї миті нагодилася хвиля салонів мобільного зв’язку, закотившись у кожний найвіддаленіший міський квартал. «Тату? То я. Так, на пляжі. Ні, не Львівського. Андаманського. Тепло. Смачної куті і з Різдвом!»