У прямому ефірі публічного простору відбувається трансляція «фільму» про декомунізацію. Він поки без назви, але видається важливим і потрібним.«Війна» з комунізмом (більшовизмом) та радянською спадщиною стала частиною формування (реформування) національної свідомості в незалежній Україні. Це крок, який мав би пролити трішки світла та додати розуміння для світу наших сенсів і символів, а відтак цінностей. Але чи може собака відкусити власний хвіст, за яким так наполегливо кружляє і якого намагається сягнути різким та несподіваним маневром? Чи може обиватель, який половину/частину життя провів на дивані за телевізором, чекаючи комуністичного раю і подачок від держави, зрозуміти логіку та механізм дії ринкової економіки, мобільне життя при «ворожому» капіталізмі і своє, тепер уже не скромне та пасивне, місце в означених процесах? Ця стаття не про те, чому фільм без назви, а про те, чому обиватель без імені.
З року в рік і з каденції в каденцію в країні нічого не змінюється. Крадуть, обманюють, маніпулюють, наживаються, підкуповують та інше. Зміна влади. Знову крадуть, обманюють, маніпулюють… Така риторика нашого публічного простору і повсякдення. Так крутиться наше трохи квадратне, але колесо життя. Чому так? Можливо, тому що нових облич ми так і не дочекались? Можливо, через те що керівниками у всіх сферах і галузях традиційно є поважні вікові мамонти, роки перебування яких на важливій посаді можна рахувати за складками жиру на тілі, а також округлістю обличчя. «Пролетарям» же нічого іншого не залишається, як просто нарікати. Тому й звучить протяжно в унісон ображено голос всіх «мертвих, живих і не народжених». Голос, звісно, правильний. Але загляньмо за лаштунки й оцінімо питання з іншого боку. Що буде робити одиничний і окремо взятий «пролетар» без вказівки чиновника чи посадовця зі складками на обличчі? Мабуть, нічого. Чому? Бо він не знає, що таке ініціатива. Він не має уявлення про функціонування соціуму, в якому живе, не знає, яким його хотів би бачити. Наголошую – соціуму. Не себе в соціумі, а власне соціуму. Про які зміни тоді можна говорити?
Тихі «болотні» середовища усіх влаштовують, як і вище згадані «мамонти», що самі ж ці «болота» створили, в них застрягли і вже не можуть вилізти. З кожним днем ці «болота» затягують нових жертв, які, вступаючи в них ногою, мріють перетворитись у «мамонтів», довкола яких ці «болота» сформовані. Це явище бере старт від президента і фінішує дрібними посадовцями-керівниками. У цій сірій зоні в принципі не існує поняття поваги до власного працівника, не існує трудової етики, а є лише імператив сили та психологічного тиску. Одним словом, завжди мусить бути вождь. Вождь пролетаріату. І вождів ми маємо. У всіх сферах. Погляньмо, як це працює. У даному випадку – на найвищому рівні.
Верховним вождем у нас є президент. Саме таким його сприймаємо ми і десь так він бачить себе сам. Багато речей та подій останніх років вказують, що отримати владу для Петра Порошенка було рівноцінним отримати монополію на владу. Поняття сфер впливу та розподілу гілок влади – ні, не чули. Натомість діє принцип «моя країна». При тому нинішній гарант продовжує у цьому плані політичний курс більшості своїх попередників. Змусити Верховну Раду підтримати потрібні законопроекти, тиснути на Кабмін, не особливо зважати на позицію журналістів – це в порядку речей. І чим не вождь?
Аналогічно з нашим сприйняттям президента та образом більшості представників цієї посади. Президент у нас – це і цар-батюшка, і вождь пролетаріату, й імператор, але точно не гарант Конституції у парламентсько-президентській республіці. Він, перефразовуючи персонаж кардинала Ришельє з «Трьох мушкетерів», може все, а вийти поза межі власних повноважень – це взагалі норма, особливо, коли ніхто на це не реагує.
Не один раз доводилось чути і публічні звернення до президента, і висловлення сподівань у побуті, що Петро Олексійович стабілізує фінансову ситуацію в країні. Це ніби не його сфера діяльності й належить до повноважень Кабінету міністрів України, але в державі, де президент за визначенням головний, не зважаючи на форму правління, ніхто особливо з такими дрібничками не рахується. Вийшов, одягнув піджак і розумно говорить – значить головний. Чим не вождь? Чим не цар? Так, на жаль, працює наша політико-правова система, демократія і сприйняття їх загалом.
Мабуть, немає нічого дивного, що ані з перипетій політичного життя, ані зі сприйняття цих явищ знизу абсолютно не виникає враження, що в Україні парламентсько-президентська республіка. Всі просто знають, що президент всемогутній, і ніхто особливо не замислюється, що він мав би мати обмежені повноваження. І взагалі не «головний». І поняття «головного» не існує. Але на це не зважають. На конституційні обов’язки та повноваження тобто. І просять робити неможливе. Фактично, просять виходити поза власні повноваження, ламати через коліно закон. Президент і не особливо цьому противиться – народ же попросив. А що далі? Мережею відносно недавно «гуляла» інформація про Путіна, який колись був білим і пухнастим, прислухався до думки народу і питав, що хочуть люди. З часом зрозумів сам, що народ хоче. Найбільше, зокрема, це аби зверху казали, що саме народу потрібно і що для нього важливо, а що – ні. От і маємо взірець. Може, такими темпами і в нас незабаром складеться аналогічна ситуація? Бо дійсно, якщо подумати – чого хоче народ, крім нарікань, що політики погані?
В окремих країнах спільнота футбольних уболівальників, коли хоче мати професійний клуб у своєму місті і гарно проводити час на стадіоні, має у володінні часточку акцій команди, аби підтримати її у складній ситуації. Таким вболівальникам хочеться ходити на стадіон, і їх не заганяють туди силою або погрозами звільнити з роботи. Таким командам натомість є для кого грати, і взагалі, у них з’являються абсолютно невластиві для нас поняття: престиж, принцип та азарт. В окремих країнах університети самі на себе заробляють, є самоокупними, фінансово незалежними і прибутковими. Вони формують напрями розвитку суспільства, і взагалі є двигунами прогресу.
А як з вище наведеним можна поєднати «смерть» футбольних клубів, які ще кілька сезонів тому грали у фінальній частині європейських кубків? Тільки через те, що олігархи перестають бачити сенс у черговій іграшці, вона має опинитись на смітнику життя? Як пояснити, коли найкращі університети є суцільно дотаційними і абсолютно залежними від державного бюджету? Складно уявити, що станеться, коли в силу різних причин держава обріже фінансування. Такі університети підуть шляхом згаданих вище клубів? З цікавими проектами ніби краще, особливо останнім часом, але альтернативи мейнстриму також інколи бракує.
Все впирається у гроші? Їх у нас, традиційно, бракує. Тому знову сидимо і чекаємо, поглядаючи вгору на «ігри богів» на Олімпі. Чекаємо подачки. Бракує грошей, бракує ініціативи, бракує альтернативи. Так, це вже не задуха, але це таки добрячий застій. Жодна з революцій, на жаль, так і не навчила нас хоча б двом речам: контролю та ініціативі. Замість констатувати істини про недолугість політиків-кровопивців, замість нарікати на несправедливість керівників, їх варто було би почати конструктивно критикувати та контролювати. Це очевидно, що серед політиків і багаторічних державних посадовців достатньо багато безпідставно гордовитих, але єдиний засіб щось змінити – йти до них і не бути такими, як вони. Не бути «большим начальніком», а спробувати стати якісним менеджером.
Жоден політик, посадовець або начальник не діятиме на благо колективу або громади, якщо не відчуватиме потреби. Він повинен розуміти і відчувати фактор голосу спільноти, яка прагне і може щось змінити. Останнє ж напряму залежить від ініціативи та активності громади загалом і кожного окремо взятого її представника. Крикливий герой-революціонер в умовах сучасної України – це не те, що найбільше потрібно. Лише конструктивна ініціатива та системна і наполеглива праця будуть панацеєю від хворіб «нашого комунізму».
Повертаючись до теми фільму, яку ми згадали на початку цього матеріалу, а також піднятих у цій статті тез, виглядає, що хворіб «нашого комунізму» досі є багато. Їх значно більше, аніж перераховані тут. Вони – це не тільки декомунізація. Вони – це ментальність, наше сприйняття інститутів влади, політико-правової системи, наше ставлення до ініціативи та дії, недостатня мобільність та активність, брак альтернативи, наш підхід до прийняття рішень та несення відповідальності за них. Червона сорочка з серпом і молотом досі близька нашому тілу, досі гріє теплом, і ми не поспішаємо її скидати. Але проблема не тільки в цьому. Від таврування «чужого комунізму» на державному й офіційному рівнях, «місцевого і побутового комунізму», свого і рідного, в діях та думках менше не стане. Доки вибори виграватимуть політики без програми, а молодь на запитання «ти платив за сесію?» гордовито і з високо піднятою головою відповідатиме «простіше простого»; доки президент буде царем, а не президентом, а всі інші – його підлеглими; доки окремо взята людина не матиме власного бачення життя громади, до якої належить, і не проявлятиме ініціативи, доти хвороби «нашого комунізму» залишатимуться невиліковними, а рай – перевернутим.