Кажуть, бувають часи, коли суспільство починає поводитися ірраціонально. Абсурд стає реальністю, а сумне минуле – містицизм, дикість, варварство – повертається у сьогодення.
Аналізуючи суспільно-політичне життя сучасної Росії, мимоволі згадуєш класика психоаналізу, який стверджував, що у кожного народу є своє, відмінне від інших, суспільне несвідоме. Хто б міг ще двадцять років тому уявити, що Російська православна церква (як церковний інститут) може зайняти в Росії таке домінантне становище у політичному, ідеологічному та моральному житті російської держави й суспільства. Констатуємо, що за всіма об'єктивними ознаками і «ароматами» РПЦ стала державною релігією, хоча Росія, згідно з Конституцією, - світська держава, країна багатьох релігій: від світових до язичництва. І нав'язати такій країні державну релігію те ж саме, що закласти ядерний фугас під Кремль.
Релігійність як політичний культ
Сьогодні в Росії православні ієрархи входять у число державних чиновників, без участі та благословення яких не відбудеться майже жодної значущої суспільної події або рішення законодавчої, виконавчої та судової влади федерального центру або регіонів. Прикладів тому тьма! Починаючи від православно-державних похоронів президента РФ Бориса Єльцина, до церковних вказівок, які художні виставки, яких художників, письменників, громадських діячів та активістів, журналістів хвалити або переслідувати, а судам: кого судити і карати, а кого милувати.
Під страхом позбавлення посади, погон, крісла жоден російський чиновник не сміє зізнатися у тому, що він вірить в матеріальність світу і відсутність Бога на небі. Релігійність стала політичним культом. Загалом, як в іронічному логічному парадоксі про релігійну політкоректність: «Я православний, але в Бога не вірю!».
Ба більше, вся міць федеральних телевізійних каналів ненав'язливо підказує державним службовцям та простим обивателям державний імператив: «РПЦ, православний клір – поза критикою», а будь-яку хулу «батьків церкви» законодавці, Державна Дума класифікує не інакше, як політичний екстремізм.
Цей нонсенс виник з простої причини. РПЦ призначена державотворчою церквою Росії. Але зовсім не через глибоку побожність (меншої, православної) частини її громадян, а тому, що РПЦ – надійна опора нинішнього путінського політичного режиму.
У храми Московського Патріархату на молитви і свята ходять президент країни, прем'єр-міністр, міністри уряду, генерали і адмірали, а за компанію: кримінальні авторитети, злодії в законі, світські леви і левиці. І несамовито моляться під всевидячим оком телевізійних камер. Це – правило, норма, стандарт поведінки, припис для правлячої еліти. «У ті роки, - як писав філософ Микола Бердяєв, - більше шукали екстазу, а не істини». Насправді релігійність чиновників – звичайне лицемірство, святенництво, адже шлях у владу, як відомо, лежить через гріх.
Всюдисущність церкви
РПЦ активно наповнює телеекрани й ефір радіостанцій своїми «балакаючими головами», а впливовими адептами-неофітами – російські політичні партії, профспілки, жіночі і молодіжні організаціями. Церква створює власні релігійні корпорації, які своїх лідерів делегують у владу, в суди, освіту, просвітництво, культуру. В армії з'явилися православні капелани і надувні ґумові похідно-бойові храми. Президент Володимир Путін підписав Указ, (який стосується лише РПЦ) «Про надання священнослужителям права на отримання відстрочки від призову на військову службу». В армії вводиться посада «помічник командира по роботі з віруючими». Тобто священик підпорядковується начальнику, стає державним службовцем, замполітом.
Як РПЦ заробляє гроші, утікає від податків – це предмет іншої розмови. Але чого варта заява керівника вікаріатства нових територій Москви (російська столиця територіально розширилася на тридцять відсотків за рахунок Підмосков'я) єпископа Сави, який зажадав від столичної комісії з перспективного розвитку та містобудування побудувати 200 православних храмів! «Оскільки існуючі перевантажені й люди не можуть потрапити до церкви», - заявив церковний чиновник.
В ідеології, «промивання мізків» і гуманітарних відкриттів досягнень у РПЦ також достатньо. Православні ієрархи довели «гріх і шкідливість» загальнолюдських, гуманітарних цінностей і прав людини. РПЦ виступає за введення у школах предмету «Основи православної культури», хоча у школах вчаться діти юдеїв, мусульман, буддистів і атеїстів.
А ідея «руского міра», сформульована і надв’язувана патріархом Кирилом під час його «пасторських» візитів в країни СНД, цілком конкурує з войовничими геополітичними проектами. Наприклад: з мрією «батька народів» зробити світ комуністичним або сучасним, путінським – втягнути Україну в Євразійський союз.
В принципі, «рускій мір» - не що інше, як ідеологічне забезпечення російською, експансіоністською зовнішньою політикою «життєво важливих просторів». Коротше, якщо ієрарх церкви носить годинник Rolex за 100 000 євро, він неймовірно вразливий і потребує нашої любові.
Сьогодні РПЦ намагається всебічно контролювати публічне і приватне життя. А священики в Росії вказують, в якому одязі ходити громадянам (так званий православний дрес-код, ідею, яку обговорюють столичні інтелектуали на «круглих столах», наукових конференціях), які фільми дивитися, які книги видавати і читати, які театральні вистави та виставки є не «богоугодними».
Будь-які скандальні політичні заяви, ні, навіть не «батьків» РПЦ, а звичайних церковних релігійних клерків, газети друкують на перших шпальтах. А телебачення показує у прайм-таймі, в найбільш рейтингових передачах. Люди в рясах стали «володарями дум», телевізійними, екранними зірками. Без православних священиків не відбувається жодне шоу або інтелектуальна дискусія академічних учених. Рівень аргументації високочолого попа приблизно такий: «мій тато не був мавпою».
Найяскравіший приклад перемоги служителів православного культу над здоровим глуздом – резонансна судова справа в Росії: «злочин» феміністського пан-рок гурту «Pussy Riot». Ці «блюзнірки» посміли провести нестандартний молебень у храмі Христа Спасителя в центрі Москви. Вони «здійняли хвилю, яка реально стала загрожувати церковній єдності». Наслідки сумні. Чотири юні жінки, дві з них – матері, вже чотири місяці сидять у СІЗО, справу передано до суду, і їм загрожує сім років в'язниці.
Власне кажучи, «справа Pussy Riot» в Росії перетворилася на якусь подобу «справи Дрейфуса», коли клерикали, націоналісти і антисеміти розкололи французів на «своїх» і «жидів». Так і молебень «бісівщини» у храмі Христа Спасителя розділив російське суспільство на два непримиренні табори, де атеїстичні «осколки» програють агресивному і войовничому релігійному фанатизму, більшості, яка всією потужністю державних інформаційних ресурсів підтримує Кремль.
«Церква в законі»
Нинішній клерикалізм у Росії виник не на порожньому місці. Не зупиняючись на вічній російській ідеї монархізму та «влади від Бога», на традиційному консерватизмі російського православ'я, його агресивності щодо будь-якої іншої віри, варто вказати на два важливі нюанси, які допомогли РПЦ стати «церквою в законі», неформальним державним інститутом.
По-перше, марксизм-ленінізм канув у минуле і перестав бути державною ідеологією. За активної підтримки лібералів і демократів, а потім «державників» ідеологічну порожнечу заповнила православна ідеологія, покликана ідентифікувати росіян як націю, відродити ідею «Москва – третій Рим».
Бути віруючим стало модно, як і критикувати матеріалізм, науку, Дарвіна і Гекслі, Фройда, Маркса. З'явилися численні пророки і гуру, яких швидко заборонили, пересаджали в тюрми. Російський політичний клас вирішив, що православ'я цілком замінить найпередовішу в світі пролетарську ідеологію і дасть народу «національну ідею».
По-друге, РПЦ на початку 90-х минулого століття в ряди «офіцерів церкви» при активному будівництві храмів стали рекрутувати колишніх партійних працівників, армійських політпрацівників, випускників партійних вишів, вищих військово-політичних училищ та академії імені В.І.Леніна. Ставши після «прискорених курсів» з канонічного богослужіння священиками, а потім помічниками архієпископів, релігійні неофіти інсталювали в російське православ'я авторитарну, радянську модель, тоталітарну політичну традицію.
Тут можна поставити крапку. Як казав літературний класик епохи Просвітництва, «відкинемо факти, вони заважають бачити зло», і поговоримо про метафізику.
Питання! «Непомірне посилення церкви і релігії як політичного інституту та світогляду сприяє чи гальмує суспільний прогрес? Призведе православний клерикалізм в Росії до соціального вибуху чи зміцнить російську державу?
Монопольне панування, «вмонтованість» у державні інститути РПЦ – це сумно і антипродуктивно. Така церква стає частиною політичного режиму і політичної системи, виключає перспективу формування інституційного та ідеологічного плюралізму російського суспільства.
Російським політикам не варто радіти. Церква не забезпечить їм влади. Вона сама жадає владарювати, прагне історичного і політичного реваншу. Згадаймо сталінські репресії проти церкви й обіцянки першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова, що 1980 року він «покаже радянським людям по телевізору останнього попа». Уже сьогодні православна фронда заявляє про свої владні амбіції.
В принципі, релігійний радикалізм в Росії – це зворотний бік путінського застою, путінської «норми». Нинішній російський релігійний радикалізм, клерикалізація Росії, з одного боку, індикатор, а з іншого – каталізатор відходу Путіна від влади. Це зонд, який намацує виразки російського суспільства, скальпель, що розкриває гнійники російського буття.
Українські паралелі
З огляду на таке припущення проведімо політичні паралелі. Підкреслимо, що в Україні відсутня клерикалізація і релігійний радикалізм з таких причин: в Україні нема державної релігії, нема державної церкви (церкви, яку «можновладці» вважали б такою). Значить, немає монополії однієї церкви.
Це – благо, а не зло.
Між українськими церквами йде конкуренція у боротьбі за паству, за душі людей. У такій ситуації спілкування вірян між собою, з Богом, усвідомлення моральних норм, розрада (те, що у світському житті називається соціальною роботою) стають головними завданнями і змістом роботи українських церков. А розпалювання ворожнечі, пошук ворогів, нетерпимості до іншої віри, національності, участь у політичному житті в інтересах іншої держави притаманна лише деяким ієрархам православної церкви, орієнтованої на Москву.