Як би країни нашого регіону не викручувалися, не «сходили з розуму» на історичному ґрунті, не «карали» одна одну за непоступливість, присутність поруч агресивної та малопередбачуваної Росії рано чи пізно розставляє все на свої місця. З моменту проголошення незалежності Україною українсько-польські відносини переживали різні етапи: від зближення до рівня оголошення Польщею себе адвокатом українських інтересів у ЄС і аж до крижаного похолодання.
Здавалося б, що цим двом народам ділити? Та й дозволу на поділи після Другої світової війни ті, що їх ділили, ні в кого не питали. Очевидним було те, що ці країни зможуть набагато швидше впоратися зі своїми актуальними проблемами, надолужити втрачене в соціальному й економічному сенсі за комуністичних часів тільки в тісній співпраці та за умов взаємної підтримки. Та й вийти за межі російської орбіти буде набагато простіше разом.
Польща стала першою країною, яка визнала державну незалежність України. І було чітко видно, як польські посланці в Україні намагаються якнайшвидше налагодити співпрацю між державами. Але українці, якщо говорити про державно-політичну еліту, від якої залежало ухвалення рішень, дивилися на Польщу за російсько-радянським принципом – «Куріца нє птіца – Польша нє заграніца». Цей образливий і зверхній слоган не проговорювався, але завжди висів у повітрі ледве не у всіх владних кабінетах. Водночас правляча українська еліта дбала про те, щоб не розірвалися економічні зв’язки єдиного комплексу з Росією, а такі потужні міста, як Харків та Дніпропетровськ, напряму, оминаючи Київ, працювали з Москвою.
Для червоних радянських директорів, які стали українською правлячою елітою, Польща не виглядала на «достойного» партнера. Вони звикли мислити масштабами: ми – Радянський Союз, а країни Варшавського договору є лише нашими сателітами. Є ми і наші супротивники – США і НАТО. Тим паче, що економіка Польщі в той час виглядала досить плачевно. З погляду директора гігантського «Південмашу», Польща не виглядала на завидну наречену з привабливим приданим. Тому українське керівництво й надалі зачаровано дивилося на північний схід, де все було набагато ближчим і ріднішим.
Проте був один важливий момент, на який старій радянській номенклатурі доводилося зважати. Національні імпульси боротьби за утворення незалежної української держави виходили із західного регіону країни, а точніше зі Львова. А сформована там українська ідентичність мала проблемний для подальших українсько-польських відносин характер. Тож, щоб захиститися перед Росією Єльцина, комуністична номенклатура пішла на створення державного-політичного заказника, але із зовнішніми національними атрибутами. Для цього їй довелося перейняти елементи сформованої на Заході України національної ідентичності. Разом з її історичними «нюансами».
А нюансів було не так вже й мало. По-перше, українська ідентичність в австрійській Галичині формувалася за принципом протиставлення польській. Мало того, що українці і поляки формувалися в одній правно-політичній системі, вони ще й претендували на ті самі території для своїх майбутніх незалежних держав. А це перетворювало їх на потенційних конкурентів, аж до ворогів.
По-друге, обидва народи сформували в себе дуже подібну політичну культуру, що й тепер знаходить пряме відображення особливо у веденні історичної політики в Польщі і Україні. Політичні партії обох рухів були ледве не дзеркальним відображенням одна одної. В обох випадках церква і релігія відігравали надзвичайно важливу роль. І вся подальша історія показала, що український рух на західних землях дуже часто мав антипольський характер. Яскравим прикладом чому стала Українсько-польська війна, що вибухнула восени 1918 року.
Наступним етапом стала активізація діяльності українських радикальних націоналістів і відповідь на неї польської держави у вигляді політики «пацифікації». Відразу зазначу, що «відповідь» виявилася, м’яко кажучи, не зовсім адекватною. Бо в бажанні помститися за терор радикалам поляки своєю жорстокістю вибивали ґрунт з-під ніг у поміркованих українських партій національно-демократичного спрямування.
І апогеєм цієї конфронтації став кривавий конфлікт часів Другої світової війни, у якому так само частково винна політика міжвоєнної польської ендеції. Прихильники Романа Дмовського, який запропонував політику неймовірного тиску на національні меншини, в результаті чого ті мали або розчинитися у великому польському народі, або ж загартуватися до рівня справжньої нації, здається, перевершили себе у запопадливості її реалізації. Його політика «гартування русинів (українців)» догартувала останніх до того, що молоді українці охоче брали на озброєння антипольські концепції.
Величезна кількість обмежень для українських громадян польської держави перетворювала їх на людей другого сорту. А прихильників поміркованого національно-демократичного табору в очах своїх співгромадян – на прислужників гнобителів. Саме цим можна пояснити те, що в національній пам’яті українців центральне місце посіло не Українське національно-демократичне об’єднання, як йому історично належиться, а маргінальні радикальні націоналісти, що найбільше накликали біду на голови звичайних українців.
Як наслідок, радикальні українські націоналісти спробували скористатися тим, що їхні тактичні інтереси збігаються із загарбницькими планами нацистської Німеччини, і вирішили «потіснити» поляків, а якщо вдасться, то в німецькому ар’єргарді поширитися на всю територію України. Якраз перед тим нищівного удару по центристських українських партіях завдали події вересня 1939 року. І в окупованій нацистами частині Польщі, і в зайнятій радянськими союзниками гітлерівців Західній Україні діяльність усіх партій була заборонена. Залишилася тільки одна українська політична сила, що до того перебувала в нелегальному становищі, – Організація українських націоналістів. І саме вона присвоїла собі право говорити від імені української нації, а отже й представляти її інтереси.
Тому всім сучасним прихильникам концепції «національно-визвольної боротьби українського народу» в основі з діяльністю ОУН варто пам’ятати, що остання у всьому сподівалася на перемогу нацистської Німеччини. Тобто виходить, що прихильники такого підходу позиціонують Україну серед переможених країн. У польському ж випадку діяв еміграційний уряд в Лондоні, який співпрацював з антигітлерівськими силами. У цьому й полягає головна розбіжність історичних політик двох держав. Коротко кажучи, якщо поляки глорифікують свої військові та парамілітарні формації, що боролися за незалежність Польщі, то це вітається у всьому світі, бо вони були серед переможців нацизму і фашизму. Якщо Україна береться за героїзацію своїх формувань і старанно оминає українців у Червоній армії, то тут виникає низка гострих запитань.
Запитання виникають передусім тому, що в біографіях багатьох борців за самостійність України були «взаємозаперечні» періоди. Ведучи мову про Українську повстанську армію, не можна обійти боком її командирів, що свого часу служили в німецькому диверсійному батальйоні «Нахтігаль». Так само не можна оминути кілька тисяч вояків УПА, які до кінця 1942 року були на службі в українській допомоговій поліції або служили шуцманами. Не кажучи вже про бажання внести до списку українських героїв вояків дивізії СС «Галичина». Залишається сподіватися, що ті люди, які влаштовують пишні походи на честь мілітарних формацій у складі вермахту та перепоховання останків їхніх полеглих під державний гімн, не поділяють ідеології ні націонал-соціалізму, ні фашизму. Хоча й без того можна зрозуміти обурення поляків такою історичною політикою сучасної України.
А втім, і глорифікаційні танці навколо «проклятих солдатів» у сучасній Польщі не можуть залишатися непоміченими. Частина з них –відверті бандити, руки яких були заплямовані кров’ю цивільних жертв. Встановлення їм пам’ятників та називання їхніми іменами вулиць і площ аж ніяк не є свідченням продуманої і глибокої польської історичної політики.
Протистояння на історичному ґрунті настільки розсварило дві країни, що вони вирішили закріпити свої історичні підходи на законодавчому рівні. Відповідно, за рішенням польського Сейму бійці УПА є злочинцями, відповідальними за проведення етнічних чисток проти поляків у 1943 році. Згідно із законом, ухваленим Верховною Радою у 2015 році, всі воїни УПА оголошуються героями. Тож через невдалу історичну політику українсько-польські відносини зайшли у глухий кут.
Якщо спробувати їх розблокувати, то виникає загроза або «зрадити» національні інтереси і, відповідно, національних героїв, або продовжувати маргіналізувати себе у світовій та локальній політиці. Тобто історичні герої й антигерої можуть так і не дозволити об’єднатися цим двом країнам перед російською загрозою, перед реальними політичними викликами. В українському ж випадку це виглядає ще більш небезпечно, бо актуальна історична політика призводить до глибинних внутрішніх розколів всередині суспільства.
Ці роздуми, викликані вчорашнім засіданням Комісії у закордонних справах польського Сейму, на якому розглядалася кандидатура Бартоша Ціхоцького на посаду надзвичайного і повноважного посла Республіки Польща в Україні. Кандидат виступив з такою потужною програмою, що вона заслуговує на окрему статтю. Тому в наступній статті читайте про те, чи є в поляків і українців шанси вийти з глухого історичного кута.