У попередньому тексті («Ідеальний лідер-1») ми зазначали, що авторитарні та тоталітарні проекти 1930-х років творили собі нові культи – політичні релігії. У межах цих релігій дуже поширеними були культ держави, містичне розуміння суспільства чи нації як спільноти обраних, а також культ лідера держави чи партії. Особа лідера поєднувала в собі колективну волю спільноти, слугувала провідником між спільнотою та її містичним позачасовим тілом або іншою надреальністю. До обов’язкового набору атрибутів лідера входила низка надприродних рис, серед яких відсутність сумніву й опції/ризику помилки. Безперечно, реальні вожді постійно припускалися помилок, і тим частіше, чим більше вони були впевнені у власній непогрішності. Відповідальність за помилки перекладалася на інших осіб, а помилка викреслювалася з пам’яті або подавалася як щось інше. Відтак ризик припуститися тієї ж помилки вдруге неабияк зростав, а можливість аналізувати дійсність істотно обмежувалася.
Після смерті Сталіна, попри критику «культу особи», генеральний секретар та керівники різних підрозділів на риторичному рівні все одно подавалися як люди більш ніж компетентні або навіть універсально компетентні – здатні міркувати та ухвалювати рішення щодо питань, які не належали до сфери їхньої освіти та досвіду. Претензія Хрущова на розуміння мистецтва та сільського господарства не лише стала підставою для історичних анекдотів, але й спричинила матеріальні і символічні збитки. Ці збитки, однак, неможливо порівнювати з тими, які спричинив попередній тип саморепрезентації влади.
Втім, образ генерального секретаря не міг заповнити вакуум, що лишився після Сталіна. Крім того, що частина його атрибутів (передовсім вольових) була повернута Леніну, його стали заміщувати колективним суб’єктом – партією. Це фіксується навіть на суто текстологічному рівні: там, де в пісні було слово «Сталін», часто з’являлося слово «партія», а надто там, де неможливо було вставити щось пов’язане з Леніним, який продовжував відігравати роль пророка, що виправдовує будь-який політичний кульбіт радянського керівництва. Одним з механізмів такого виправдання є формування канону «вибраних творів» або публікація окремих ленінських праць у форматі маленької книжечки. Коли йшлося про потребу домовлятися зі США, то з’являлися тексти про «мирне співіснування», коли починалася перебудова – публікувалися статті про кооперацію та потребу вчитися у капіталістів тощо.
Загалом, на думку деяких дослідників (наприклад, Рейчел Волкер), марксизм-ленінізм функціонував як універсальна пояснювальна та виправдальна схема для дій радянського керівництва. У такому його функціонуванні була закладена загроза для самого керівництва, а саме віра у власну непогрішність – колективну (партія) та індивідуальну (вождь).
Якщо пояснити схему дуже просто, то в межах уявлення про те, що практика соціалістичного будівництва є критерієм істинності соціалістичної теорії, будь-яке практичне рішення партії просто не могло суперечити теорії (або було підставою для її м’якої ревізії). Отже, будь-яка дія партії була «правильною», і у цій картині світу не було місця для помилок. Помилки були, але не було можливості їх побачити чи передбачити, перебуваючи одночасно в межах панівних уявлень. Тож репрезентація влади та її реальна ефективність перебували в конфлікті.
До цього додавалися соціокультурні аспекти буття радянської еліти, розглянути які в кілька абзаців не видається можливим.
Отже, навіть усвідомлення структурної залежності економіки СРСР від експорту природних ресурсів та прогнозування майбутньої кризи не призвели у 1970-ті роки до внесення відповідних (бодай якихось) коректив у політику та економіку. Дослідники жартують, що радянське керівництво «ухвалило не-рішення». Навіть «люди справи», котрі усвідомили кризу як неуникненну реальність, намагалися боротися з нею за допомогою відомих їм репресивних заходів. Нездатність аналізувати дійсність, випрацьовувати та впроваджувати певні заходи (аби уникнути цілком передбачуваного майбутнього), яка ґрунтується на світоглядних та соціокультурних чинниках, називається «епістемологічною кризою» та історично передувала економічній і політичній кризі в СРСР, стала важливим фактором колапсу всього проекту.
Проект колапсував, чого не можна сказати про політичний клас, який його представляв. Значна його частина зберегла та примножила ресурс (зокрема доступ до влади і зв’язки дали змогу в певний момент здобути грошовий ресурс, який за нових умов ставав важливішим за позицію в партійних структурах), що простежується на рівні індивідуальних історій та історій цілих спільнот чи навіть структур. Яскравим прикладом може слугувати масове навернення української радянської номенклатури на прихильників незалежності (цілком прагматичне з погляду корпоративних ризиків та інтересів). Партійні клани – це прообрази регіональних кланів часів незалежності, генетичні та топологічні попередники цих структур.
Попри те, що значна частина номенклатури перейшла до табору «націонал-комуністів», а згодом і націоналістів, базові (вони ж найважливіші) уявлення про світ та своє місце у цьому світі лишилися багато в чому незмінними. Старі форми були наповнені новим вмістом. Або навіть не таким вже й новим, адже карикатурний радянський образ націоналіста, ліберала, демократа, капіталіста тощо не лише був оснований на взірцях ХІХ століття, але багато в чому слугував антисвітом для радянської дійсності. Дивовижно, але позитивна програма пострадянських еліт часто базувалася на такого кшталту радянських карикатурах на Захід.
Для частини цих людей навіть образ Леніна, що був політично зінструменталізованим у попередній період, лишився універсальною санкцією на їхнє панування та пояснення дійсності аж донині. Річ у тому, що він був переведений зі статусу б-жества (джерела всіх благ та знання, волі творчої) до статусу демона (волі лихої) і його присутність у символічному полі подавалася як джерело усіляких негараздів. Це тема для окремого тексту, проте зазначимо, що образ демона чи великого Ворога – це все одно образ істоти з надзвичайними властивостями, який частково визначає стандарт героя чи ідеального лідера – також наділених надприродними якостями і властивостями.
Безумовно, зберігся і загальний патріархальний/патримоніальний тип свідомості та репрезентації влади, про що докладніше йдеться у статті «Сімейні цінності і дух феодалізму». В ідеологічному вакуумі, що лишила після себе радянська ідеократія, образ батька залишався чи не єдиним легітимним способом саморепрезентації. У цьому контексті варто також відзначити вплив кримінальної культури на формування етосу чинного політичного класу в часи перебудови та 1990-ті роки. Для цієї культури, серед іншого, характерне кланове ієрархічне мислення, культ сили, антиінтелектуалізм, містицизм, патріархальна свідомість (ці характеристики також вважаються родовими для низки тоталітарних та авторитарних рухів й ідеологій). Впевнений дядько, котрий не сумнівається, не переконує, не відступає, а накидає за допомогою сили, захищає «своїх» від когось, хто вважається нижчим, – це образ ідеального «пахана», який «для людей» є батьком.
Така подібність між (пост)радянським (нео)патримоніалізмом і корпоративним кримінальним світоглядом разом з іншими соціокультурними та економічними чинниками робить соціальну мобільність із кримінальних структур у структури політичні цілком можливою, а в певні історичні періоди – неуникненною. Ця тема потребує окремого дослідження, але наявний етос політичного класу цілком може бути сформований у 1990-ті роки як синтез кримінального та номенклатурного, де спільною культурною основою є патріархальність і корпоративізм, а спільною економічною – участь у (пере)розподілі державної власності.
Уявлення тих, хто володіє ресурсом, стають панівними в суспільстві, для чого існує багато механізмів. Найпростішим механізмом є звичайне взорування на людей, чиї життєві стратегії набувають статусу стратегій успішності. Навіть ті, хто намагається протиставити себе чинному політичному класу, досить часто поділяють його базові уявлення. Вище зазначалося, що низка характеристик кримінального етосу увійшла до етосу політичного класу і що серед них є такі, що слугують критеріями для визначення авторитарних та тоталітарних ідеологій. Наразі ці ідеології намагаються інституціоналізувати себе в напівкримінальних структурах. Наявність спільних світоглядних моментів за певних умов може сприяти соціальній мобільності із цих структур до владних, але в набагато меншому масштабі, ніж було у 1990-х роках. Успіх такої рекрутації залежить від багатьох чинників, зокрема від індивідуальної спроможності максимально наблизитися до панівних взірців. Якщо коротко: треба бути «своїм та зрозумілим пацаном». Ціною індивідуального успіху є уподібнення (та, відповідно, подальша ретрансляція). І так система себе відтворює. Але цього замало для масової рекрутації, для якої потрібен також вакуум влади, який склався, зокрема, на сході нашої країни кілька років тому. Хаос для одних виглядає як можливість для інших.
Уявлення політичного класу про себе, про стратегії успіху та про ідеального лідера не тільки залежні від електоральних уподобань, але й формують ці вподобання. Ідея непогрішності чи універсальної компетентності так чи інакше впливає на перелік критеріїв для ідеального лідера сьогодні. Ця ідея вінчає собою патріархальний образ батька, «пахана» чи вождя/провідника. Політичний клас, як та свита, творить короля, екстраполює на нього власні поведінкові стратегії та уявлення, які подаються як чесноти. Ці чесноти та поведінкові стратегії утверджуються в суспільстві як маркер успішності.
У певному сенсі панівний образ лідера відображає реальний, а не декларативний суспільно-політичний порядок денний. Ідеальний лідер сьогодні – впевнений у собі, позбавлений сумніву. Він знає відповіді на всі важливі політичні та економічні питання. Він ніколи раніше не помилявся і – що важливіше – не визнавав помилок. Визнати власну помилку в минулому – мабуть, чи не найгірший крок, який може зробити наш політик напередодні електоральних перегонів. Віра кандидата у президенти Віктора Ющенка у справедливість власної справи та впевненість у власній програмі закривала для багатьох те, що то була людина неглибока. А головною претензією до нього врешті стало те, що він не поводився як «сильний лідер». Пригадується, як його називали ті, хто в ньому розчарувався, – тюфяк.
Наступний президент був ще впевненішим у собі, хоч і мав для цього набагато менше підстав (з огляду на різницю в освіті та життєвому досвіді). Для опису цього феномена є навіть специфічний термін – «ефект профана», який полягає в тому, що некомпетентні люди не здатні усвідомити власну некомпетентність, схильні переоцінювати власні сили та поводяться набагато впевненіше, ніж люди компетентні. І електорат здебільшого позитивно оцінює таку впевненість кандидата, тож перевагу отримують або непробивні довбні, як Віктор Федорович, або некомпетентні ентузіасти, на зразок Віктора Андрійовича, або вправні імітатори. Проте навіть розумна людина, що вирішить імітувати певну поведінку заради електорального успіху, все одно не буде застрахована від згаданих у цьому та попередніх текстах ментальних пасток, від того, щоб в якийсь момент втратити зв’язок з реальністю і справді повірити у власну універсальну компетентність. Також високою є ймовірність того, що розумний імітатор виявиться безпринципною в політиці людиною.
Попри те, що рушійною силою ретрансляції уявлень чинного політичного класу (зокрема уявлень про ідеального лідера) є сам цей клас, до процесу долучаються й інші категорії населення.
Ми також залучені до процесу творення вождів та відтворення напівкримінальної патріархальної квазіідеології панівного класу. Ба більше, більшість із нас у побутових суперечках та в політичних дискусіях приміряють на себе цей образ непогрішного й універсально компетентного, впевненого у собі «начальника» і в такий спосіб сприяють відтворенню системи на рівні щоденних практик.