Однією з найефективніших організацій в історії людства є церква. Дві людини, які чи не найбільше приклалися до цього, апостоли Петро і Павло, сьогодні мали б небагато шансів здобути народну любов та підтримку в Україні. І не тільки тому, що не володіли каналами передачі інформації (оформленими на підставних осіб), не тому, що не співали на стадіонах, і не тому, що не жартували перед телевізійними аудиторіями.
Судіть самі. Петро – простий рибалка. Як можна довірити керувати організацією людині без елементарного досвіду, без освіти? Що він може вирішувати, якщо одразу стане маріонеткою в руках досвідчених фарисеїв? А Павло, цей недолюстрований прислужник окупаційної влади? З таким минулим? Хто взагалі міг повірити в «качку» про тимчасову сліпоту, невже люди не розуміють, що це вигадана історія?
Тут слід зробити маленьку ремарку. Це аналогія не про Шарія, Клюєва, Штепу, Кузьміна, Медведчука і їм подібних. Це аналогія про «недостатньо правильних своїх», які так захопилися виборами, що навіть у Львові не можуть узгодити кандидатів у мажоритарних округах, а про Схід і Південь, віддані на відкуп «колишнім/теперішнім» навіть і не йдеться.
Але церкву будували не колишні комсомольці, і не ідіоти. Вони точно знали, що люди не ідеальні і що вони помиляються. Тому не треба вимагати від них ідеального минулого, варто все-таки більше уваги приділяти майбутньому. А якщо й аналізувати минуле, то саме аналізувати, а не роз’ятрювати чи шукати персональних помилок у діях конкурентів.
Перші християни не обговорювали апостолів. Невідомо, чи була в них взагалі така потреба. Адже правила, які вони приймали, вже були озвучені і місцями навіть прописані. Їм не обіцяли прийняти правильний і справедливий Символ Віри, не просили для цього проголосувати за свого кандидата в єпископи. Простіше кажучи, вони знали, на що підписалися.
Є ще один важливий нюанс – таке явище, як «покаяння». Публічне визнання своєї помилки, готовність її виправити. Знову ж таки, це аналогія не про Олексія Гончаренка, на жаль. Для організації, церкви чи держави це означає можливість еволюціонувати. Не помилялися тільки Римські папи (до пори до часу) і Генсеки ЦК КПРС.
Але й тут нас чекає неприємний сюрприз, бо українцям, як відомо, нема за що соромитися. Це все не ми, то вони. Вороги, окупанти, Захід здав, дураки проголосували, агенти вплинули, тупо не було повноважень. Не помилялися чинні депутати (вони просто не змогли, бо їх було мало, або занадто сильно довіряли людям). Нема гріхів у ще не депутатів: від активістів до помічників міністрів. Ніколи, ясна річ, не схибив і мудрий виборець.
Тепер ми знову в пошуках людей з ідеальним минулим, але геть чисто байдужі до таких очевидних речей, як тупість, що обов’язково переросте у функціональну неспроможність. Ми готові вірити в прекрасне майбутнє, але не готові змінюватися. Ми не готові робити елементарні висновки зі свого минулого. А раз так, то залишиться продовжувати мантру про «незалежність дісталася нам занадто легко». Ну звичайно, повстанці і дисиденти – це «надто легко» для 1991 року, а загиблі протягом минулих 5 років – «занадто легко» для 2019-го. Парадокси пам’яті.
А тим часом ніхто так і не сказав, що саме збираються будувати чи то «старі і перевірені», чи «нові незаплямовані». Якщо зміни, то які? Якщо збереження курсу, то якого? Якщо «Європа» для вас – це заможність і добробут, то змушений розчарувати. Тому що це похідні від конкуренції. Якщо це безпека, то знову мимо, адже якщо ви готові відмовитися від елементарних прав на користь захисту, ні про яку безпеку мова йти вже не може.
Це не вибори, це пошук пари за фотографією, причому шлюбний контракт вам покажуть уже після розписки. Але це не вперше. І сподіваюсь, не востаннє.