Так само, як загальна злагода не може бути критерієм правди, так толерантність не може розумітися як абстрактний, універсальний принцип справедливості. Що ж тоді приховується за почастішалими в останні роки в Україні закликами до толерантності, які стали мало не модою в сучасній гуманітаристиці?
Чи не перетвориться вільно тлумачена ідея толерантності у своєрідну скриньку Пандори, яка призведе до нарощування без міри взаємних претензій? Абсолютизуючи поняття толерантності, чи не потрапимо в пастку часу з його доволі ілюзорною ідеєю поступу? А може історики, філософи, політологи знайшли собі новий фетиш, нову, на зразок віри у світле комуністичне майбутнє, «монументальну брехню»? Від відповідей на ці питання значною мірою залежатиме в найближчому майбутньому якість української інтелектуальної та політичної культури.
В основу цього тексту покладено міркування, що виникли у зв’язку з ініціативою Всеукраїнської асоціації викладачів історії та суспільних наук «Нова доба» — видати посібник з історії для учнів 9-11 класів під назвою «Разом на одній землі. Історія України багатокультурна». Учителям історії й загалом історикам, які цікавляться питаннями освітньої політики, добре відомі такі навчально-методичні видання Асоціації, як «Історія епохи очима людини. Україна та Європа у 1900—1939 роках», «Виховуємо людину і громадянина», «Я, ти, він, вона…». Усі вони мають завданням утверджувати в українському суспільстві засади взаєморозуміння, спираючись на ухвалену ЮНЕСКО «Декларацію принципів толерантності» (1995).
Але мета допису полягає не в аналізі роботи Асоціації «Нова доба», яка за участі вчителів історії з різних реґіонів України і за підтримки європейських гуманітарних структур уже багато років шукає способи, як засобами історії формувати в українському суспільстві культуру толерантності. І не в тому, аби поставити під сумнів доцільність цієї роботи, до якої, зрештою, теж намагаюся бути причетним. Йдеться про інше. Про те, що виховний ресурс історичного знання не безмежний, а толерантність не є поняттям універсальним, придатним до застосування будь-де і за будь-яких умов. Бо думаю, що сама по собі риторика толерантності, без з’ясування істинної природи конфліктів, є не меншим злом, ніж самі ці конфлікти. Вона (ця риторика) породжує подвійні стандарти й часто стає в руках влади зручним інструментом для реалізації вузьких політичних цілей.
сама по собі риторика толерантності, без з’ясування істинної природи конфліктів, є не меншим злом, ніж самі ці конфлікти
В Україні відсутні ґрунтовні дослідження та, навіть, звичайна відкрита дискусія про причини ксенофобії. Ми дуже часто й багато говоримо про брак толерантності й за першої нагоди поспішаємо «виховувати» її у школярів, але ж при тому соромимось і боїмося змалювати реальний стан справ щодо настроїв у суспільстві, назвати речі своїми іменами. На пряме й доволі просте запитання: «чи є в Україні ксенофобія?» — замість сказати правду: «так, є» (в Україні є навіть українофобія), — відповідаємо складними поясненнями, а коли й визнаємо, що проблема таки існує, то обов’язково додаємо, що тільки трішки, та й то десь в іншому місці (ніколи не там, де ми, і ніколи не пов’язана з нами). Так само ставимося до хамства, брутальності, корупції, хабарництва, неосвіченості... Усе це ніби є і ніби нема.
Цілком очевидно, що заклики до толерантності є реакцією на її недостачу, а частота цих закликів показує ступінь суспільної напруги. За такої ситуації вже не можна тішити себе ілюзіями про ефективність просвітницьких заходів і до безконечності нагромаджувати навчальні тексти з нав’язливим, і порожнім у своїй суті, моралізуванням про взаємоповагу і взаєморозуміння. Без з’ясування причин напруги це не матиме жодного сенсу. Тому кожен новий навчальний текст, хай він спрямований на виховання людини толерантної, повинен містити й елементи, так би мовити, діагнозу — що й чому з нами відбувається? Де джерела ворожнечі й взаємного несприйняття? У пошуках причин суспільних конфліктів та віднайдення способів їх подолання історична ретроспектива є необхідною, але недостатньою. Знання історії може дати відповідь хіба що на питання, як не треба робити. Фаховий історик ніколи не візьметься давати рецепти. Відверто скажу: я не знаю, чи в сучасній Україні краще бути людиною толерантних чи не толерантних поглядів. І це не іронія.
У контексті педагогіки толерантності вказують, як правило, на багатокультурність України, яка повинна бути усвідомлена як підстава для примирення. Україна справді багатокультурна, але взаємодія між культурами в різних регіонах ґрунтується на різних типах історичної пам’яті, отже має відмінну природу. Тому прикладання однакових виховних моделей до, скажімо, Галичини й Донбасу неминуче даватиме різні результати. Чи констатація багатокультурності й ознайомлення з нею школярів є достатніми для формування культури толерантності? Скажімо, чи може у школяра Донецька викликати якісь почуття співпереживання інформація про національний склад Галичини і проблеми українсько-польсько-єврейських стосунків у ХІХ столітті? Швидше за все — ні. Насправді дуже важко спрогнозувати, якими будуть результати такого навчання і чи будуть узагалі. Аби не сталося так, що наполегливо розказуючи школярам, як багато у нас етносів чи релігійних громад, ми зродимо у них почуття відчуження, у кращому випадку — байдужості (індиферентності). Адже людина байдужіє не тільки від недостачі, а й від надміру інформації та особливо від надміру чужих проблем, які їй нав’язують.
Сучасна історична дидактика нерідко береться за непосильні завдання, уявляючи себе єдиним джерелом формування світогляду й переконань учня. Але ж нетолерантність є продуктом не так шкільної освіти й виховання, як впливу інших, позашкільних чинників, передусім низького рівня сімейної культури. У цьому сенсі навчально-методична література, яка спрямована на виховання школярів у дусі толерантності, не може сприймати виховання за чистий простір. Вона має відкрито інформувати про інші впливи та пропонувати хіба що способи, як їх виправити, відкоригувати. У цьому її сутність та призначення. Якщо ж ігнорувати цей «сімейний фундамент», на якому виростають упередження й нетерпимість, то ніякі слова про «багатокультурність» не допоможуть. Неповага до носія іншої культурної (етнічної, релігійної тощо) традиції виростає, у суті своїй, з неповаги до іншої людини як такої. Тому важливо, якщо йдеться про формування толерантності засобами історії, аби призначені для цього навчально-методичні матеріали були не просто додатком до існуючого курсу, а його органічною частиною. Увесь шкільний курс історії має бути спрямований на пізнання людини, її вад і чеснот у різних життєвих ситуаціях.
Сучасна історична дидактика нерідко береться за непосильні завдання, уявляючи себе єдиним джерелом формування світогляду й переконань учня
Наскільки толерантність (чи можливість толерантності) залежить від глибини історичної пам’яті? Можна припустити, що формування культури толерантності в регіонах з тисячолітньою історією співжиття різних етносів і релігій відрізняється від регіонів, які були освоєні (колонізовані) відносно недавно. Почуття толерантності формується не так виокремленням з минулого прикладів нібито мирного співжиття, як через усвідомлення складності цих стосунків, не схематизацією і спрощенням (мовляв, Україна — багатокультурна, і крапка), а розумінням усього спектру відносин — від гострих конфліктів до повсякденної взаємної допомоги. До толерантності, як і до кожного складного почуття, не можна прийти простим способом. Вона ніколи не виросте з байдужості, а швидше викристалізується з конфлікту, зокрема, з усвідомлення того, що цей конфлікт не має сенсу і його треба припинити. Не випадково, появу терміну толерантність пов’язують з підписанням Нантського едикту, коли протестанти та католики врешті-решт знайшли компроміс між своїми конфесіями. А передувала цьому одна з найкривавіших подій у світовій історії — Варфоломіївська ніч.
У сучасній школі на вчителя історії покладена значна частина виховної роботи. Добре, коли вчитель відчуває делікатність виховної матерії та має здібності впливати на інших людей — переконувати, упорядковувати «хаос» своїх і чужих настроїв, інтересів чи суджень. Але так буває не завжди. Що виникає з нав’язливого підпорядкування історичного матеріалу виховним цілям? У той спосіб, в який навчально-методичні посібники пропонують формувати позитивні моральні якості, справжнє історичне знання відходить на задній план. Із втратою ж складного історичного контексту цілком правильні заклики до тієї таки толерантності втрачають вагу, стають частиною політичної риторики. Тому виховання молоді в дусі примирення не може відбуватися окремо від навчання. Толерантність у сучасному розумінні прямо пов’язана з рівнем освіти суспільства, бо для того, аби зрозуміти (чи, принаймні, погодитися з правом на існування) інших поглядів, замало бути від природи «доброю» людиною. Без цілком конкретного знання про способи суспільної організації, про історію взаємодії між владою і суспільством, про внутрішні й зовнішні конфлікти, про труднощі з вибором ідентичності навряд чи можна сформувати потребу бути толерантним. Ця потреба мусить бути поєднаною з прагненням людини до самоствердження.
Толерантність не можна визначити переліком правил, навіть якщо вони формально бездоганні. Її не вдасться досягти під примусом, змусивши людей відмовитися від частини своїх переконань. Ідея толерантної людини не може стосуватися абстрактної людини, видуманої ідеологами; людини, не закоріненої в минулому, яка не знає і не потребує історії; людини, відчищеної від приналежності до тієї чи іншої культури. Справжня толерантність може виникнути тільки там, де є реальні учасники групових, класових, національних, релігійних чи будь-яких інших конфліктів і боротьби. Іншими словами, толерантність повинна бути частиною досягнень, а не втрат людини. Вона формується не відмовою від своїх ідей, а у виробленні вміння (мистецтва) жити з іншими людьми та іншими ідеями. Виростає із самообмеження. Це важливо зрозуміти не тільки педагогам, а й представникам влади, особливо ідеологам так званої керованої демократії. Державна керованість через переслідування реальних чи потенційних збурювачів порядку може свідчити не стільки про силу влади, скільки про її нездатність принести в суспільство конструктивні цінності.
Ідея толерантної людини не може стосуватися абстрактної людини, видуманої ідеологами; людини, не закоріненої в минулому, яка не знає і не потребує історії; людини, відчищеної від приналежності до тієї чи іншої культури
Як рухатися до культури толерантності: через усереднений продукт, який би задовольняв усі культурно-історичні групи населення, чи через продукт високого інтелектуального стандарту, спрямований на самовираження людської особистості? З певністю можна сказати тільки те, що толерантність завжди конкретна, вона стосується конкретного місця і конкретного часу. Рух до толерантного суспільства не терпить стереотипних відповідей. На жаль, в Україні відсутня традиція соціально-морального реформаторства, не кажучи вже про поєднання її з інтелектуально-філософською традицією. Зосередженість на цінностях аграрно-патріархального світу призводить до серйозних втрат не тільки в економічних галузях, а й у сфері виховання. Попри усі новаторства, виховання в дусі толерантності, як і виховання загалом, не може бути успішним без дотримання низки базових правил, відомих з часів Античності, коли слово зливалося із вчинком, знання сприймалися в їх морально зобов’язуючому значенні, а гідний спосіб життя розглядався як продовження правильного способу мислення.
Історики не можуть бути заручниками політичних комбінацій. Беручи на себе завдання формувати в українському суспільстві культуру толерантності, вони повинні пам’ятати, що мимоволі стають співтворцями якогось різновиду ідеології, що ідею толерантного суспільства (так само, зрештою, як і доктрину прав людини) можна легко, як будь-які добрі ідеї, використати для найгірших цілей, що у світі моральних правил і цінностей з добра може виникнути як добро, так і зло. Політики, дезорганізуючи суспільство, посилюючи відчуження і реваншистські настрої, намагаються зробити істориків співучасниками своїх інтересів, завдання ж істориків — утриматися від участі в такій не своїй грі.
На жаль, в Україні відсутня традиція соціально-морального реформаторства, не кажучи вже про поєднання її з інтелектуально-філософською традицією
Історики можуть і повинні розвинути власні ініціативи, наріжним каменем яких стануть відкриті дискусії про минуле та його можливий зв’язок із сучасним. Повчальність роботи історика, якщо йдеться про формування культури толерантності, може полягати в тому, щоб показувати усі можливі варіанти, пов’язані з вибором людини в минулому, вчити людину бути відповідальною за свій вибір, а не підігравати суспільним стереотипам і невігластву.