В місті, де так часто змінюються влади і люди, ідеологія стає трохи смішною, гіпнотичною музикою для сомнамбул, ритуальним танцем жерців із краватками та черевцем біля чергового ідола, тарахкалом, яке втішає хіба що даунів.
«Люди, які сиділи переді мною, були позбавлені особистої етики, позбавлені розуміння добра та зла. Для них не існувало вчинку, який не можна було б зробити. Вони, або знати не бажали, або не відали про совість, про честь, про те, що вчинки можуть бути безсовісними, безчесними, і що кожен вчинок людини обов'язково поєднаний із совістю та честю. Ці люди керувалися якоюсь вигаданою, придуманою, професійною етикою. Моє серце стискалося, коли я уявляв близьких мені людей, яких насильно привели до них. Тому що, ці люди можуть виконати будь-яку інструкцію, будь-який наказ. В них було щось божевільне, незважаючи на їхню прицільність, логічність, пересічність їх облич і одягу, незважаючи на їх типовість, нормальність, життєвість».
Так співпало, що ці рядки чернівчанина Ігоря Померанцева я прочитав через декілька хвилин після перегляду чергового політичного ток-шоу. Резонанс виявився вражаючим. Це уривок статті «Око та сльоза» з журналу «Синтаксис» (1979 року), який видавався дисидентами з СРСР, звернений на адресу працівників КДБ, які допитували Померанцева. Цей людський портрет мав би втратити актуальність зі зникненням КДБ. Але, вдивляючись в обличчя теперішніх політиків, марно намагався, як у дитячих малюнках-загадках, знайти десять розбіжностей з цим портретом. Бодай одну. Якщо є подібні на тих, хто допитував, то хто ж подібний на тих, кого допитували?
Як правило, дисидентів в Україні зараз сприймають як людей, які плекали, виношували ідею національної держави. Цікаво, що держава видає себе саме за ту, яку виношували. Але навіть у західноукраїнських Чернівцях, які, на далекозоре око, є чимось на кшталт васала Львову, дисидентство носило частіше інший характер. Здається, більш суттєвий.
Чернівці були позбавлені різкого національного забарвлення, точніше воно було надто різноманітним. 50 тисяч євреїв, 50 тисяч вихідців з усього СРСР, і ще тисяч за двадцять-тридцять румунів міста і тисяч двісті - поза містом. Тож найвідоміші чернівецькі дисиденти були, певною мірою, позанаціональні, хоча й співчували українському національному руху.
В місті, де так часто змінюються влади і люди, ідеологія стає трохи смішною, гіпнотичною музикою для сомнамбул, ритуальним танцем жерців із краватками та черевцем біля чергового ідола, тарахкалом, яке втішає хіба що даунів. Змінивши декілька батьківщин за останні 80-90 років, у чернівчан був час оцінити гумор ситуації і зневіритися в рухах політичних і ритуальних рухах заклиначів-ідеологів...
Якщо кращі радянські солдати піднімалися в атаку із закликом «За Батьківщину! За Сталіна!», то кращі антирадянські воїни (60-80-х років) - у джинсах, із напівзабороненим томиком віршів подекуди вставали з гаслом, яке і не прокричиш, щось на зразок «За Батьківщину! Тобто за все краще в самому собі... Тому що з цього кращого і народжується: доля, любов, творчість, радість... І це краще в самому собі і є справжня Батьківщина кожного, якою поступатися неможливо, тому що, дійсно, тут, кожен крок, то живе, дорогоцінне, родюче...» Це надто довгий, надто неполітичний заклик. Все це важко зробити популярним, погано запам'ятовується. Легко забути, переплутати, недозрозуміти, куди коротше «За Сталіна!», або не так критично - «За Валенсу!», «За Януковича!», «За Тимошенко!», «За Бандеру!» врешті-решт. Коротке, зрозуміле, одвічне «За...» - і вписуй прізвище. Але чому не за самого себе? Тобто, не за краще в собі?
Вільна від гасел «За...» нормальна людина культивує честь, гідність, можливість самореалізації, чесного слова, чесної поведінки. І зіткнення з владою (тоді і зараз) відбувалося, переважно, якраз у цій площині.
Йдеться не тільки про дисидентів, так би мовити, професійних, визнаних. Місцеві газети тих часів переповнені повідомленнями про дисидентів, які мало хто пов'яже з дисидентством, але вони такими є. То кіномеханік пересувної кіноустановки тов. Крупчак привозить до села замість якогось чергового переможно-колгоспного фільму кінострічку «Тарзан»; то літератор тов. Бабляк веде нерадянський спосіб життя у шашличних і в п'яних бесідах глумиться над радянськими класиками; то якась Роза Нейдельман хоче вивезти свого небожа-комсомольця до сіоністів Моше Гаяна та Бегіна... Тисячі прикладів. Врешті, все це побутове дисидентство оформлюється в ідеологічне протистояння просто людини і строю сліпих виконавців, які повзуть до кар'єрного щастя, переповзаючи через долі. Конфлікт кристалізується в певних постатях, які мають голос і дар. У згаданій статті Померанцева, одній із найбільших в його творчому доробку щодо дисидентів, безумовно, є велике співчуття ідеї незалежної України, але, якщо зробити частотну вибірку, то найчастіше там зустрічається слова «честь», «гідність», «людяність». Справжній дисидентський конфлікт - це не конфлікт держави, яка вмирає, з державою, яка народжується, а людини з етикою звичайною, людською, і істоти з етикою «професійною». Конфлікт живої душі з біороботом. Дисидентство піднімається від державотворчості, мороку ідеології (саме піднімається) до рівня життєвого, повсякденного: до «Не збреши!», «Не зрадь!», врешті «Не убий!»
Ось звичайний опис дисидента у Померанцева (в цьому разі про Євгена Сверстюка):
«Він йшов у супроводі конвою. Його прекрасне обличчя світилося. З якою людською гідністю він відповідав на запитання знеособлених судових посадовців. З «Хроніки поточних подій» (дисидентський радянський журнал - С.В.) знаю, що м'якого інтелігентного Євгена (по-іншому його ніхто не називає), який, мабуть, дратує адміністрацію саме цим поєднанням безкінечної терпимості та безкомпромісності, щоразу кидають до карцеру».
Йдеться про протистояння людини красивої з людьми «знеособленими», людьми-інструментами.
Ще один приклад. Для того, щоб не посилатися тільки на Померанцева, візьмемо уривок з «Хроніки поточних подій» зі статті «Справа Зісельса» (Йосип Зісельс, чернівчанин, правозахисник, нині відомий громадський діяч - С.В.):
«З допиту свідків:
Й.Шенкер заявив, що він не пам'ятає, чи показував йому Зісельс статті Амальріка «Чому Радянський Союз розвалиться до 1984 року» і лист з промовою Солженіцина.
Суддя: Свідок, ви виключаєте Зісельса з кола осіб, що, можливо, ознайомили вас з цим документом?
Шенкер: Так, виключаю.
Суддя: Чому?
Шенкер: Хоча б тому, що він - мій друг.
Прокурор вимагає порушити проти Шенкера кримінальну справу за надання неправдивих свідчень і заарештувати в залі суду».
На узбіччі держави десятки, сотні тисяч людей не відповідають образу канонічної людини-інструмента. У більшості - родичі за кордоном. Причому переважно у «ворожих» країнах. Підозрілі зв'язки, думки і можливості. Будь-яка держава виковує дисидентів із несхожих, із нетипових, із тих, хто на узбіччі.
Ще раз із Померанцева:
«У вестибулі готелю Токаюка вже чекали четверо «колег-філологів». Один із них схопив Токаюка за плече і гаряче просипів: «Ах ти, суко, мало того, що один пішов, так ще і запізнюєшся! Ми тобі покажемо, як вештатися Парижами!»
Як мала б відреагувати нормальна радянська людина на, м'яко кажучи, зауваження гебіста? Звісно ж, перелякатися, здригнутися, спробувати залагодити свій «злочин» словами, тоном, поглядом, пляшкою «Наполеону». Однак Токаюк чомусь вчинив інакше. Він холодно скинув руку з плеча і не менш холодно сказав: «Вгамуйте своє завзяття. Ми на території вільної Франції...»
Однак вночі мєсьє Токаюк мав би прийти до тями, віднайти, нарешті, відчуття реальності, вийти з вежі. Невже він не зрозумів, що те, що з ним трапилося, може змінити його подальше життя? А, можливо, скаже мій досвідчений читач-співвітчизник: цей ваш Токаюк, просто дурень?
«Та, не дурніше за тебе, поганець, - відповім я за Гришу. - Тобі б хоч краплю Гришиної гідності».
В усіх цих спогадах жодного ідеологічного навантаження, власне, крім природного розуміння честі та безчестя, добра та зла. Але така безідейність, здається, варта найдорожчого. Конфлікт між владою і людиною є, насамперед, побутовим (а потім, можливо, ідеологічним), адже він виникає саме на життєвому ґрунті. На тому, що люди з етикою інструмента попирають природність, щирість, вміння дружити і любити свою гідність і гідність іншого.
Відкрийте нотатки будь-якого політика, ви не побачите жодного натяку на такий підхід. Почитайте нудну тріскотню: ідеї, схеми, знов ідеї, ані слова про гідність, дружбу і любов. Зрештою саме «зацикленість» на людському чиннику, очевидно, не дала дисидентам повноцінно увійти в політику. Один із таких вигинів логіки життя передає в спогадах непрофесійний дисидент Святослав Бакіс, нині емігрант і американський науковець, а за радянських часів людина, яка курсувала між роботою в котельні та групі «продовженого» дня, врешті організувала кіноклуб, завдяки якому багато чернівчан побачили Бергмана, Фелліні, Тарковського:
«Поза очікуваннями, я вийшов в останній тур виборів. У мене залишився лише один суперник - партократ Бойко. Це був дуже важкий суперник. Не те, щоб він був надто розумний або сильний як оратор. Але він був незвичайно ввічливий, коректний. Чи то КДБ його так слушно навчило, чи він був просто доброю людиною - не знаю, але така лінія себе виправдовувала: вона зв'язувала мені руки. Виходячи на фінішну пряму, я мав би «обрушитися» на комуняк, пригадати усі їхні криваві злочини, кричати, тицяючи вказівним пальцем: «Ви, ви зруйнували храми, споганили природу, похєрили національні культури!» Цього чекали від мене і ті, хто висував мене: члени українського національного руху, єврейське товариство. Але позаду мене сидів тихий, добродушний Бойко, і щось заважало мені тицьнути в нього гнівним пальцем. «Слабкий, слабкий...» - качали головою українці, і моїм ординарцям було за мене соромно.
У підсумку переміг Бойко. Звісно, не обійшлося без розмов про маніпуляції, підтасовування. Чого не знаю, того не знаю. Бойко переміг і зізнаюся, це не позбавило мене сну».
Видатний німецькомовний поет Пауль Целан (також чернівчанин, до речі), який втратив батьків у німецьких концтаборах (і сам був їх в'язнем), мав психологічну особливість, на межі хвороби він впізнавав у мирні часи потенційних катів, які навіть і не підозрювали в собі цих якостей, були добропорядними громадянами, без особливих мрій та сподівань. Безумовно, кат, є він реальним чи просто катом на рівні психологічному, ставить понад усе саме професійну етику, а не загальнолюдську, інакше йому не вижити. Професійною етикою керуються політики, повії і злодії, що до певної міри зближує всі ці касти. Тобто психологічне завдання виявлення біороботів спрощується. Треба лише впізнати людей, які так влучно описані в першій цитаті з Померанцева. І зрозуміти, що проблема ця залишається злободенною. Хоча б на прикладі судді Зварича, який є однією мільйонною частиною цілого, що випадково потрапила в поле зору. Найнеприємніша тенденція: в країні нема дурних . Зникають ті, хто йде до кінця в усіх цих незрозумілих поняттях: «честь», «гідність». Дисидентам нині не співчувають, як у 70-80-х. Вони сприймаються як бідні, дурні, неконструтивні. Широкий загал швидше заздрить зваричеподібним.
Кажуть, лінія уявного розподілу приблизно така: хтось ставиться з симпатією до радянського минулого, хтось ненавидить його; хтось любить Росію, хтось - Євросоюз. І ті верстви, міжкласові прошарки, крім того, не люблять один одного. І ненависть ця - політичний чинник. У сусідів голосують за Сталіна, у нас - за Бандеру.
Але справжня лінія розподілу ніколи не змінюється, вона між етикою, як такою, етикою - інструментом співчуття та любові, і етикою професійною, етикою інструмента. І в цьому разі взірцевим стовідсотковим дисидентом є Ісус Христос, як абсолютне втілення етики першої. І той давній суд був судом над абсолютним дисидентом, безумовно. Втім, як це не боляче визнати, Ісус не був чернівчанином. І це виходить за межі теми. Але втішає те, що він також походив із провінції, яка ніколи не була законослухняною. І де кесареві віддавали тільки кесареве, і то зі скрипом.
Фото зі сайту dizhka.tv