То був 1969 рік – черговий виток гонінь на молоду творчу інтелігенцію, яка, попри всі намагання компартійних ортодоксів, прагла вийти на світові обшири, прагла пошуків і знахідок, стильового розмаїття, духовних злетів. Іще жива була у молодих душах «Празька весна» з її «соціалізмом з людським обличчям», неприйняттям жорстких методів придушення.
Саме з Праги до Львова хлюпнуло свіжою хвилею. Для згладження наслідків кремлівської експансії розпорядженням союзної влади організовано щось на зразок локального фестивалю: до Львова привезли велику групу творчої молоді з Праги, а з Москви – космонавтів. Проте чеські гості повелися всупереч приписам, всупереч заздалегідь спланованій програмі: запрагли зустрічей саме з тими молодими львівськими митцями, які перебували під цензурним ковпаком. Так відбулися зустрічі у творчих майстернях Андрія Бокотея, Теодозії Бриж, Любомира Медведя, того ж Ігоря Боднара, про якого й буде наша подальша розмова. Гості відзняли цікавий фільм, який потім показали чеській публіці – зовсім не те, чого очікували організатори акції.
Проте львівським митцям це так не минулося. Ще не відкриту, але надзвичайно очікувану виставку творчої молоді демонстративно закрили. Відбулося це так: у дворі Картинної галереї зібралося на вернісаж кілька сотень шанувальників молодого мистецтва. І за кілька марудних годин очікування заввідділом пропаганди обкому В.Подольчак запросив нарешті керівників творчих спілок до зали, підвів до якогось стенду: «Дивіться самі, хіба таке можна виставляти?»
Не дійшло до відкриття і першої персональної виставки Ігоря Боднара, яку вже підготувала Олена Ріпко у Картинній галереї: творчі пошуки і тут сприймали як ляпас соцреалізму.
Саме тоді голова правління Львівського відділення Спілки письменників Ростислав Братунь замислив розширити обрії творчого спілкування, виникла пропозиція організовувати творчі звіти колег-художників у залі засідань СПУ. Вибір першості одноголосно впав на Ігоря Боднара: товариш багатьох молодих письменників, цікавий художник, та й експозиція вже готова, тільки перенести із Картинної галереї до Спілки.
Вирішили провести відкриття без гучної реклами, проте людей зібралося чимало, переважно молодих, у котрих ще не вивітрилася атмосфера сердечності і непоступливості своїм ідеалам. Звучали теплі слова вітань. З’явилися записи у книзі відгуків. Першим взяв ручку актор Юрко Брилинський, знаний письменникам як читець творів Василя Стефаника, маловідомого тоді багатьом Богдана-Ігоря Антонича: «Кожне відкриття талановитого художника – велике свято. Сьогодні ми мали щастя бути присутніми на такому святі. Хай світлою і великою буде дорога художника. Хай щастить тобі, Ігоре! Ми віримо в твій талант».
Як радість прилучення до чогось світлого і щедрого охарактеризував виставку Михайло Косів – до речі, один із практичних організаторів її відкриття. Ростислав Братунь пообіцяв продовжити практику тісніших контактів письменників із митцями.
Але «стіни мали вуха», особливо в ті недобрі часи. Розголос про зухвалий вернісаж долинув до обкомівців – і реакція не змусила себе чекати. Зразу ж пролунала команда: «Закрити, зняти!» Закрили показово, з притиском .
Добрий друг Ігоря Боднара письменник Роман Кудлик пізніше напише про цю ганебну подію: «Тоді... прийшли обкомівські достойники... із глибокодумністю на обличчях та із сусловсько-маланчуківською банально-примітивною фразеологією на устах і «повеліли» виставку закрити. Нікого цим не здивували: тоді йшли «під ніж» готові вже тиражі прозових книжок, лягали «на полиці» кінофільми, шельмувалися усі більш-менш талановиті твори в поезії, малярстві, музиці, скульптурі, тож було б навіть дивно, якби «чаша сія» обминула персональну виставку Ігоря Боднара».
Навіть трохи дивно: адже Боднар на ті часи не вважався аж таким вже опозиціонером. Будучи членом Клубу творчої молоді, не ухилявся від участі в заходах, які проводив комсомол. До того ж самого Україно-чеського фестивалю, про який я вже згадував, він отримав замовлення виконати серію графічних робіт, щось на зразок «Молодь – за мир!», які й виконав, відповідно до вимог. Там були плакетки «Пам’яті полум’я вічно наші серця осява», «Люди! Не даймо, щоб знову гинув у безвісті світ», «Ми, хто життя захищали, встанемо... маком», «Ми, хто життя захищали, встанемо... садом». Пізніше він їх переосмислить, і вже в іншій техніці включатиме до своїх виставок.
Мені те не забулося, бо саме до мене він звернувся з проханням написати до тих плакеток вірші, і я написав – в обмін на цікаву гравюру його роботи. Я йому це нагадав кільканадцять років по тому, коли він несподівано для нас, його друзів літераторів, випустив маленьку збірочку власних віршів – знову ж незвичних, експериментаторських. На моє зауваження, чого ж, мовляв, сам не написав віршів до своїх робіт, – тільки роками розвів: бачиш, у мене вірші не такі, які їм можуть подобатися...
Справді, не такі. Для зразка наведу один із них:
Срібними нитками
Баба
Літо своє
вишивала.
У подальші роки Ігор Боднар якось послідовно і без особливих маніфестацій освоював нові мистецькі пласти, осягаючи власну пластичну концепцію, верстаючи довгий, складний і навіть болісний шлях пошуку, досягаючи справді значних успіхів. Так, його пленерські роботи відзначили на зборі молодих художників у Седневі. Та й вчорашні педагоги не оминала його своєю увагою. Роман Сельський, Данило Довбушинський, Ярослава Музика, Степан Коропчак рекомендували його для роботи на кафедрі, де він теж був шанованим і потрібним. А невдовзі здобув звання професора.
Повторення ж його першої виставки – це один із тих рідкісних випадків, коли громадськість скасовувала владну заборону. Хай і вдруге, хай аж за двадцять п’ять років! Уже в просторіших залах Львівського музею етнографії та художнього промислу. І повторним відкриттям виставки тішився вже не недавній випускник Художнього інституту, а його професор, знаний своїми знахідками у різних графічних жанрах, за спиною якого були престижні виставки поза львівськими обширами – у Києві, Москві, Вільнюсі, Седневі, Нью-Йорку, кількох бельгійських містах.
Це були серії, пов’язані з літературними першоджерелами – за темами «Галицьких образків» І. Фрака, ілюстрації до новели В. Стефаника «Про хлопчика, що його весна вбила»; «Забута тінь» Лесі Українки, «Осіння пісня» Поля Верлена...
Надзвичайно цікава серія «Легенди мого дитинства», де майже на кожному аркуші монтували пташине гніздо. Особливо вразив той, де натомлена важкими життєвими дорогами жінка тримає те опустіле гніздо у своїх долонях, і, як білі лебеді, відлітають з материних рук вишивані рушники. Чи – крилата шпаківня з хлопчаком замість пташка...
Варто відзначити розмаїття осягнутих митцем технік – офорт і літографія, ліногравюра і цинкографія, травлення і акварель, олівець і меццо-тинто, часто несподівано змішані з вигідним колористичним ефектом.
Та повернемося до повторної виставки. Організатори подбали про рекламу – і на відкриття прийшли багато тих, кому ці роки не притлумили братнього і щирого чуття до направду оригінального митця. І вже тут поет Михайло Осадчий зміг повторити сказане раніше: «Воістину: Нова радість стала!..»
Як відзначив тоді Михайло Косів, згадуючи ще й ту виставку 1969 року: «То було справжнє обличчя та сутність соцреалізму і комуно-фашистської партійності. Сумно, що скільком талантам перекривалося дорогу, поламано хребти. Радісно, що те більше не вернеться. Хай щастить тобі, Ігоре!»
Гарне зичення. Та, на жаль... доля відрахувала не такий довгий вік митцеві, який досягнув направду значних успіхів і міг би спокійно працювати далі, тішачись новими досягненнями.