Ніколи не думала, що біографія може читатися захопливо, як детектив, але саме так написав біографію Богдана-Ігоря Антонича відомий львівський поет і політв’язень Ігор Калинець, який вважає Антонича своїм учителем в поезії, і чимало зробив для того, щоб творча молодь у шістдесятих роках знайшла загублену могилу Антонича, познайомилася з його поетичним доробком.
Читаючи книжку «Знане і незнане про Антонича», слідом за автором розплутуєш клубок запитань і загадок, дізнаєшся про оточення і друзів поета, його наречену, про яку на початку своїх пошуків Ігор Калинець знав хіба те, що мав її світлину. Дуже добре, що така книжка вийшла (хоча всього накладом у 500 примірників!) до 101-річного ювілею Антонича, який відзначаємо 5 жовтня. Отож, про її написання, про пошук рідних і друзів Антонича, сліди яких загубилися в період війни, про конкурс на проект пам’ятника Богдану-Ігорю Антоничу у Львові, який викликав неоднозначну оцінку львів’ян та про щорічний поетичний конкурс «Привітання життя» – в ексклюзивному інтерв’ю Ігоря Калинця ZAXID.NET.
- Розкажіть, будь ласка, про вашу книгу «Знане і незнане про Антонича». Ви колись відкривали для львівської молоді забуте ім’я поета. Мабуть, давно планували її написати?
- Знаєте, з Антоничем моє життя пов’язане від юності – з 60-х років, але про книжку я ніколи не думав, то сталося дуже несподівано. Те, що я був зв’язаним з Антоничем – то ми відкрили для себе, маю на увазі молоду інтелігенцію Львова, відкрили для себе книжки Антонича, які були видані в 30-х роках. Це було щось нове – хоча я закінчив філологічний факультет, там мови про такого поета не було. І коли ми вже познайомилися з цими книжками – було таке товариство «Пролісок», така молодіжна культурологічна організація при комсомолі, звичайно, бо інакше не можна було. І ми робили кілька вечорів, почавши з вечора Симоненка, який помер того року, і власне вечір, висвячений йому, розпочав цей цикл вечорів, один з яких і був присвячений Антоничеві. На тому вечорі ми вирішили пошукати його могилу, запитували старших людей, і Ірина Вільде нас зорієнтувала, що це на Янівському цвинтарі, і після того ми пішли шукати. Пошуки були дуже тяжкі, бо там нічого не збереглося, і тільки по архівних книжках, які зберігалися в канцелярії на цвинтарі, ми вирахували місце, де похований Антонич. Сумнівів не виникло жодних, бо зберігалася нумерація могил, збігалися прізвища людей, які були поховані поруч.
Ми знайшли місце на дві могили, тоді я поставив хрест, щоби та могила не загубилася, а оскільки виглядало, що збоку ще одна могилка є, то я поставив ще один хрест зі прізвищем Антонич, думаючи, що колись можна буде поставити великий пам’ятник, щоб ми мали трошки більше місця. Потім показували це місце людям, які приходили на цвинтар на Зелені свята і на 1 листопада, і коли нас вже не було у Львові, молодь організувала збірку грошей і поставила там кам’яний хрест. А вже в кінці 80-х років поставлено пам’ятник скульпторки Теодозії Бриж.
У 50-ті роковини смерті Антонича, 1987 року, я зібрав на цвинтарі доволі велике коло людей, і ми провели там такий вечір, бо на інше місце не мали ще права чи дозволів. Це те, що стосується дотичності мене і моєї родини до Антонича. Додам ще хіба, що довший час я був під впливом Антонича - вчився у нього і тої багатої складної метафори, і як будувати збірку, і де шукати наших традицій для поезії.
А про те, щоб писати якусь книжку, я ніколи не думав. І ось напередодні столітнього ювілею Антонича, влітку минулого року, я подумав, що треба написати якусь невелику статтю про те, як з’явився хрест і пам’ятник на могилі Антонича, і дослідити, чому його не було, коли ми прийшли 1964-го, - тільки порожнє місце і росло деревце.
Коли ж взявся до роботи – потягнувся ланцюжок і написалося значно більше. Виник не тільки розділ «Могила», який ще й до сьогодні не закінчено, бо ще не все досліджено, а й розділи «Недуга Антонича», «Похорон», а потім пішли й інші розділи, починаючи від дитинства, навчання в гімназії, літературний гурток, бо вже саме навчання в університеті я не досліджував – його дослідив молодий науковець Данило Ільницький. Так за ту осінь, зиму і початок весни виникла оця книжечка. Я чомусь хотів її якнайшвидше видати, хоч вона до кінця й не дописана, зредагована, і я ще шукатиму щось нове. Але от мав аж таке хворобливе бажання – надрукувати ту книжку, і я так зробив. Її видали у травні, і ось уже минає півроку, а я далі продовжую збирати матеріали, причому відшукуються дуже цікаві матеріали, такі, які будуть розширювати попередні розділи, а деякі розділи я вже написав зовсім нові, наприклад, про друзів Антонича, про публікації Антонича. І навіть вже встиг дати до журналу «Дзвін», який до кінця року опублікує ті розділи, що будуть продовжувати мою книжку.
Ось така історія написання книжки про Антонича. А почалося все з могили. А чому з могили? Треба було дослідити, чому ж на могилі нічого не було: де родина, де наречена колишня, де його друзі, чому ніхто не подбав про могилу? Довелося шукати біографії окремих людей. Ну, з батьками було легко дослідити, бо знаю, коли батько помер, знаю, що мати була важко хвора, сліпа, і приїхати з Бортятина не могла, тим більше, що там за Сталіна була така прикордонна межа, де людей не випускали просто так з того району до Львова. Тому, звичайно, батьки не могли. Я собі став уявляти, що, звичайно, під час похорону ставлять простий дерев’яний хрест, щоб потім через два, три чи чотири роки змінити на якийсь триваліший. Справді, знайшов я в Олеся Бабія у статті про Антонича таку згадку, що він приходить на ту могилу, і там є дерев’яний хрест, квіти, і там плакала наречена Антонича Ольга Олійник. Значить, хрест таки стояв. І що ж сталося з ним далі, доки він міг там стояти?
Недавно знайшов зовсім новий матеріал – листи, які мені прислали з Братіслави, вчений Мікулаш Неврлі, який 1966 року видав книжку з творами Антонича, і він мав листи від Ольги Олійник. І тепер я знаходжу, що Ольга Олійник писала, що ще до війни друзі Антонича мали намір замінити той хрест на пам’ятник, і вже почали тим займатися. Тим більше, що друзі Антонича були не тільки літератори, а й художники – скажімо, Володимир Ласовський, і цілком можливо, що вони робили проекти. Поки що я того не знайшов, але такий намір, як бачимо, був.
Шукаю також, чому цього не зробила Ольга Олійник, наречена поета, тим більше, що в 50-х, 60-х, 70-х роках вона дуже багато писала про Антонича, займалася популяризацією творчості Антонича, була причетна до деяких видань його, значить, людина, яка не забула Антонича. Фактично ж вона мала скалічену долю - під час німецької окупації була на тій території окупованій. І потім, коли прийшли вже радянські війська, то залишилася на території держави Польща, хоч і на етнічних українських землях, тобто залишилася на Холмщині і жила вже до смерті в місті Холм. Звичайно, в 40-50-ті вона не могла приїжджати, бо то були складні часи. А може, де й приїжджала, може, й була на могилі, і там тоді ще був хрест. Бо я знайшов одну пані у Львові, яка власне, мені й розповіла, що до 1950-го вона була у Львові, і доти стояв дерев’яний хрест, отже, той дерев’яний хрест стояв до початку 50-х років, тоді, мабуть, завалився й зогнив. І вже до 1964 року там не було нічого.
А друзі? Почав я досліджувати, хто були його друзі – всі вони відомі літературознавці, художники, всі, за маленьким винятком, опинилися за кордоном. Тому я роблю навіть висновок, що якби Антонич не вмер, а дожив би до того часу, він би, певно, теж виїхав. Всі вони, очевидно, знали, що їх чекає з приходом радянської влади, бо та влада своїм приходом в 1939-1941 роках показала, що вона нічого не прощає, знає, хто чим займався, і всю діяльність мистецько-патріотичну оцінює як буржуазно-націоналістичну. А отже, їх чекали репресії, зрештою, ті, хто залишився, зазнали репресій. Однією з тих знайомих, котрі були більш-менш на волі, але мусили дуже важко пристосовуватися до нового радянського ладу, була Ірина Вільде. Вона пам’ятала, на якому полі похований Антонич, але не подбала про його пам’ятник. Можливо, ще хто знав. Наприклад, професор Михайло Рудницький, який казав, що не знає, де похований Антонич, але він в 1930-х роках підтримував зв’язки з Антоничем. Не можу сказати, що то були дружні зв’язки, це були чисто літературні зв’язки, бо велика різниця між ними була у віці. Але, у всякому разі, він не подумав про могилу. Можливо, ще когось ми могли б назвати з тих львів’ян, котрі залишилися у Львові, але були, мабуть, перестрашені. Їм було не до Антонича в 1950-1960-ті роки. Аж поки не прийшла нова хвиля молодих людей, які знайшли його могилу.
- А Ірина Вільде ніяких спогадів не залишила про Антонича?
- Вона писала, є її лист до Антонича, є її стаття про Антонича, але то все датовано ще тридцятими роками. Є відгук про смерть Антонича, такий дуже болісний, схвильований – адже раптово умерла молода й талановита людина. Тим більше, що вона була не у Львові, а в Коломиї – там видавала журнал, і довідалася про смерть Антонича через деякий час. Не знала відразу, що він помер. Довідалася пізніше, і не була на похороні. Зрештою, не одна вона не зробила того, що мали би зробити люди, які пам’ятали Антонича, любили його, але на то складалося дуже багато причин.
- Як Ви шукали матеріали, що лягли в основу книги?
- Під час моїх пошуків треба було подивитися дуже різні публікації, і одні з них були легко доступні, інші – дуже важко доступні. Понині ще деякі з них шукаю, дечого не можу знайти, тому що не все збереглося в бібліотеках, багато чого треба шукати приватно, листи писати в інші міста, за кордон. Далі – шукати людей, які би ще щось пам’ятали і знали, а таких людей вже майже нема. Ну от та пані Оля, яка мені сказала, що до 50-х років вона бачила ще хрест, це, скажімо, випадок. Також я ходив по архівах наших, вишукував деталі різні – коли хто народився, наприклад, батько Антонича, де народився, де вчився, так само про наречену Антонича, бо майже нічого не було з матеріалів. Коли я почав писати, крім однієї фотографії, де написано, що то наречена Антонича Ольга Олійник, більше нічого ми фактично не знали про неї: ні коли народилася, ні коли вмерла, ні яка її доля була – оце мені по крупинці довелося визбирувати і визбирую ще далі.
- Тобто, це буквально рік тому стало відкриттям?
- Так, стало відкриттям рік тому. Справді. Але ще сталася цікава річ, я вже казав, що ми знайшли трохи ширше місце, де похований Антонич, і я поставив два хрести, я написав там «Марта Антонич», хоч такої не було особи, я просто хотів «зарезервувати» місце під якийсь поважний пам’ятник. І от виявляється, що там був похований його вуйко, який помер за півтора року до Антонича. У того вуйка Антонич мешкав – на Городоцькій, 18 (тепер – 50). Антонич мав там цілу кімнату, бо вуйко мав велике помешкання, він був високодостойний чиновник чи урядовець на головній пошті, у всякому разі міг собі дозволити жити заможніше порівняно з іншими українцями у Львові. Отже, побіч вуйка через півтора року поховали Антонича. І там, очевидно, були дерев’яні хрести. Чому ж родина вуйка не подбала про могили? А хто ж ця родина? Знаю, що він був одружений з Параскевою Іванців, набагато молодшою особою, яка мала би його пережити і жити ще довго, і 1923 року в них народився син Роман – двоюрідний брат Антонича, який набагато молодший був від поета – Антонич вже закінчив університет, вже займався літературною діяльністю, а Роман ще ходив до школи. Чому ж Роман не подбав про могилу батька і свого двоюрідного брата, з яким разом мешкав на Городоцькій? Почав шукати їх. Дуже тяжко було мені щось знайти про них – я піднімав архіви КДБ, МВД, НКВД, шукав, чи, можливо, десь він був узятий до Червоної армії в 40-му році, але нічого не було. Можливо, загинув під час війни, чи десь був у нашій партизанці – нічого не відомо про тих людей, тільки відомо, що неприпильнованою залишилася могила вуйка Антонича – Володимира Волошиновича, і одночасно сусідня могила Антонича. Тільки вже десь взимку я довідався, що двоюрідна сестра Антонича, батько якої опинився в Чехословаччині ще 1919 року, писала в спогаді, що родину Волошиновичів вивезли на схід в період 1939-41 років, навіть не знала, у котрім точно році. Виглядає, що вони не вернулися з того Сибіру, бо інакше та родина в Чехословаччині б знала. Пропали безвісти.
- Повністю їх сліди загубилися?
- Так, повністю, я їх шукаю і не можу нічого знайти. Ну за що їх могли вивезти? Не було за що. Хлопчина ще ходив до школи, тітка Волошинович не була громадською чи політичною діячкою, була вдова, тож і з політичних мотивів їх не могли вивезти. Але ж мали помешкання гарне! А тоді за помешкання дуже легко вивозили – приходили дивилися, і якщо підходило помешкання – вночі приїжджав воронок, забирали. Це десятки я маю прикладів. Це навіть із моєю дружиною було. То, правда, прийшли вже в 1944-1945 роках, але їм не сподобалося та квартира, де мешкала Ірина, бо був туалет на балконі. І оце їх врятувало, що їх не повезли на Сибір. Ну а тих повезли. Їх забирають без слідства, без суду, тому нема ніяких документів. Просто беруть на потяг, перерахували, скільки їх там є, та й повезли. А взимку як страшно – люди вмирали в тих холодних вагонах, голодні, їх викидали просто в ліс, у тайгу. Але то ще не все – могли доїхати, і от я маю спогади кількох людей, які доїжджали до Казахстану, там їх кидали серед степу – нічого не було, ні домівки, ні їсти. Навіть там вмирали з голоду і з холоду. Це не означає, що всі вмирали, залишалися й живі, але тут я не бачу, щоб залишилися живі, бо ж не далися чути до своєї родини, хоча, може, боялися.
Зараз я замовив таку табличку на пам’ятник Антонича, де написано буде, що там похований вуйко Антонича, роки його життя, і відсутні тітка Антонича і двоюрідний брат, які пропали безвісти. Бо ж не знаю, чи десь є якась їх могила, про яку хтось знає, а так, принаймні, думаю, символічна могила буде поруч із Антоничем. Усе-таки Антонич жив у них 9 років. Він прожив 27, а з них 9 – у Львові у тій родині, і хай будуть вони разом і далі, так символічно. Думаю, найближчим часом ця табличка буде встановлена на могилі Антонича.
Ось тепер хочеться написати про життя Антонича повністю, якщо вже почав. Я не торкаюся спеціально аналізу його поезії, його світогляду, естетичних поглядів, бо про це вже багато написано і зараз пишуть, але майже не написано біографій Антонича. Отже, може, ми разом оте, що я позбирав і ще збираю, разом із Данилом Ільницьким, який університетський період Антонича має гарно досліджений, то зможемо потім видати повну біографію Антонича, тому що Антонич – поважний поет і поважна особа в нашій літературі, мистецтві і культурі загалом, тож здалось би мати окрему написану біографію, хоч він і небагато прожив. Тим більше, що це були такі драматичні десятиліття, коли він жив.
Особливо ті тридцяті роки були цікаві – що тут творилося в Галичині, атмосфера цього відродження культурного, громадського, політичного життя, на противагу тому суцільному терору, що творився у Наддніпрянській Україні, винищення не тільки інтелігенції, а й селянства, свідомого українського робітництва, і звичайної інтелігенції –вчителів, лікарів, яких запідозрювали в українському патріотизмі. Власне там відбувався геноцид, і церкву українську тоді ж було знищено, то був геноцид українців. Тут був острівок, де, так би мовити, кипіло життя, і в центрі того літературно-мистецького життя стояв Антонич. Тому його біографія була би конче потрібна людям, які цікавляться тими роками. Хоча є багато написано книжок – Ільницького про літературну ситуацію, чи й митці різні пишуть, Яців Роман, наприклад про мистецькі стани в той час на Західній Україні, але через біографію Антонича, власне, можна було б показати ті тридцяті роки повні, в об’ємі, і хто її прочитає, матиме прекрасне уявлення про тридцяті роки у Львові.
Таємниче зникнення портрету Антонича
- Під час написання книжки Ви, від однієї загадки почавши, зіштовхнулися з багатьма іншими. І одна з них – зниклий портрет Антонича в повний ріст роботи Ласовського.
- Так, він пропав, і не знаю куди. Вже минуло більше двадцяти років якогось демократичного життя тут, у Львові. Якби хтось мав цей портрет, скажімо, вкрав його в Національному музеї в 1939-1942 роках, в час німецької окупації чи потім, то, думаю, вже б його досі оприлюднив. Хтось із наших колекціонерів чи старих людей. Невідомо, що з ним сталося. Невістка Ласовського каже, що могли й замалювати його, бо то великий портрет, могли поверх нього Сталіна намалювати, полотнище використати. Тепер вже й невідомо, вже й тих Сталінів позамальовували, певно. В усякому разі є надія, що його могли вивезти за кордон. У книжці в мене власне є велика цитата з листа невістки художника Ласовського, де йдеться, що Володимир Ласовський намалював цей портрет після смерті Антонича і виставляв його 1939 року, це був портрет поета в повний зріст. Це цікавий портрет, збереглися відгуки про нього, але він залишився у Львові. Виглядає, що ні художник, ні його знайомі не вивозили цього портрета за межі Радянської України, щоб він десь там на Заході міг зберегтися. Значить, він десь тут і пропав, а може, ще з’явиться, хоч вже дуже мало є такого сподівання. Шкода.
- Ви цей роман «Альбатроси» сприймаєте не як суто художній, але й як історичний документ?
- Коли людина за деякий час пише роман, а ми так мало маємо біографічних свідчень про життя Антонича, то я мусив шукати якісь там нюанси і зіставляти, чи вони могли бути, чи ні. Навіть отаке: де Антонич мешкав – збіглося, яка кімната була – збіглося, якщо збігаються такі детальки, то я подаю як достовірне. Хоча часом пишуть і не роман, а звичайні спогади, і в них трапляються неточності. Я знайшов багато таких неточностей у спогадах по життя Антонича в дуже поважних людей. От, скажімо, знаменитий художник, і для української культури багато прислужився, Лев Гец. Взагалі Лев Гец дуже цікава постать – він був у Січових стрільцях. Піднімав прапор над Львовом 1919 року, потім поляки його ув’язнили як того, хто брав у війні проти них участь у 1918-1919-х роках, але він вийшов і вчився у Краківській академії мистецтв. Після того його скерували вчителем рисунку до Сяноцької гімназії, де вчився Антонич. І ось Лев Гец, який пише невеликий спогад про Антонича, допускається великої неточності і каже: «Я вчив Антонича в цій польській гімназії після смерті вчителя, чи як тоді називали професора гімназії Володимира Чайківського». Я повірив, так і написав в цій книжці, що помер Чайківський. А Чайківський дуже багато спричинився до національного виховання Антонича, Антонич в нього прочитав фактично всю українку класичну літературу, у нього в помешканні збирався літературний гурток. Тепер я довідався, вже пізніше, що Чайківський збирав бібліотеку українську, яку він в Сяноці в «Просвіті» організував. Але мало того – той чоловік пережив Антонича, значить, Гец помилився! Я знайшов матеріали про того вчителя Чайківського – він був активний громадський діяч, не тільки вчитель гімназії, він помер 1937 року, а бачите, Гец помилився, йому здавалося чомусь, що той помер. Як бачите, навіть у конкретних спогадах є дуже багато помилок. А тут ми говоримо про художній роман, звичайно, в романі можна було щось додумати, щось недогледіти.
- Ви пишете, що навіть у записі про смерть Антонича була переплутана дата його народження.
- Мені допомагав ходити по архівах мій товариш, знаний письменник, дослідник і науковець, в Політехніці працює, Ярослав Гнатів. Він багато видав книжок, наприклад, разом з Романом Гораком видали десятитомну біографію Франка, а крім того, він багато іншого написав. Тобто він є дуже поважний письменник, науковець і пошуковець. І він мені допомагав шукати в архівах, бо він себе в тих архівах дуже добре почуває, він вже знає, до якого архіву мені треба йти, в який фонд і що піднімати, і я йому завдячую, що багато зміг знайти ще архівних матеріалів, які стосуються життя Антонича або його близьких. Так ми вийшли на посмертний запис в книгах церкви Юра, вони в міському архіві зберігаються, який, думаю, ніхто ще не читав, бо ніде це не було використано, у жодних творах про Антонича. І власне там є помилка у дні народження Антонича. Я це пояснюю дуже просто: батьки були в такому стані, що не могли самі піти записати в посмертну книжку, послали когось, може, Олю, може, ще когось зі знайомих, там ще є така Анна Кужельова-Нуберова, яка потім опинилася в Чехословаччині і яка пише про ті часи, про Антонича. Очевидно, ця людина не настільки точно знала, і вказала дату народження 9 жовтня. Значить, послали когось, хто не дуже орієнтувався. Крім того, з хворобою і зі смертю теж не все зрозуміло, бо там в тій книзі записується, від чого людина померла. І той, хто прийшов записувати в канцелярію про смерть Антонича, не зумів вказати, від чого помер Антонич, і вони поставили прочерк. Практично в усіх інших випадках таких прочерків нема, там скрізь сказано, від чого померла людина – чи від старості, чи від хвороби, а в Антонича не зазначено. Тому що дуже скомпліковано було, дуже ускладнена та хвороба Антонича, бо там наклалося багато інших хвороб. Тому я звернувся до львівських медиків, професорів, щоб на підставі отих різних даних вони визначили, чому він помер. І вони написали великий документ, що засвідчує, що на той час не було ліків, які б могли врятувати Антонича. Ми знаємо, що в нього була операція на апендицит, а після того він дістав запалення легень. Ну ніби таке, що можна було б в нас час вилікувати, а там ще додалося багато інших діагнозів, але скажімо, в Америці, ще до того документу, що я його зініціював, пише його приятель, що живе в Америці, поет, митець, науковець, така фігура дуже поважна, Святослав Гординський, що то хвороба була дуже складна і на той час невиліковна, він вже про це знав.
- Ще одна загадка – Ліда Посацька, перша любов Антонича. Хто ж все-таки був зображений на його першій збірці – Ліда чи Ольга Олійник?
- Ви бачите, то також є друга велика помилка в спогадах. Перша – то Лев Гец помилився. А друга – помилився такий поважний професор Юліан Редько.
- То він написав, що на збірці зображена наречена Антонича?
- Так. Ну звичайно, Антонич, молодий хлопчина, на першому-другому курсі в середовищі українського літературного гуртка, де були дуже красиві дівчата, україністки, звичайно, в когось там закохався, і всі помітили, що він їй симпатизує. А ця гарна кобіта злегковажила собі, може, якби знала, що він буде такий знаменитий, то вона б інакше потрактувала то собі. В усякому разі то не була така смертельна хвороба, ця любов Антонича, що він вже не міг без неї жити, але мав якусь симпатію, і то була така нерозділена любов. І на першій збірочці Антонича той же Володимир Ласовський намалював таку дівчину, я не бачу дуже подібності до оцього першого кохання. А може, і не першого. Може, перше було в гімназії, ми ж не знаємо всього. Але то є перша звістка, що Антонич був закоханий в ось таку Ліду, що то намальована Ліда. А через 50 років пише професор Редько, що ось, ми дивилися ту книжку, і бачили, що на ній намальована Оля Олійник. А коли Антонич видав ту книжку, і коли художник малював обкладинку, то Олі Олійник ще не було й близько. Вона з’явилася у їхньому середовищі через кілька років після виходу тої книжки, 1935 року. А книжка вийшла 1931 року. Оце ще одна така помилка, яка свідчить, що не можна все так розуміти буквально, як люди подають в спогадах, бо люди можуть помилятися, перекручувати. Але якщо би ми відкинули всі ті спогади, то ми би майже не мали ніякої біографії Антонича, бо фактично все ми зараз будуємо на тих спогадах.
Товариська людина чи відлюдник?
- Що стосується характеру самого Антонича, то є дві кардинально протилежні думки: з одно боку, згадують, що він був ледь не мізантроп, відлюдник, з іншого – ще й Андрухович написав у своїх «Дванадцяти обручах» таке, що взагалі був скандал…
- Як ви вже згадали про Андруховича, то я вам хочу сказати, що там нема ні одного пункту, який би стосувався Антонича. То все є повністю вигадана біографія, вигадана в дусі кінця двадцятого століття, до Антонича вона не має ніякого стосунку, і я просто дивуюся, що він називає того видуманого літератора, поета Антоничем. Він міг би його назвати якось по-іншому, і не було би того скандалу. І тому я не можу Андруховичу простити цього, бо фактично він спаплюжив Антонича. Антонич не міг себе захистити, зрозуміло чому, і тому, можливо, моя біографія виконає те завдання, щоб очистити від всіляких недобрих підозр, що їх звалив на Антонича Андрухович.
- Зі зібраних вами матеріалів складається враження, що Антонич все-таки був товариською людиною, входив у ці гуртки, в це мистецьке товариство, на скрипці грав.
- Абсолютно. Я ще й тепер знаходжу багато матеріалів, де Антонич є досить такий товариський. Але справа в тому, що кожен має свій характер. Один є відразу веселий, нахабний, відвертий, а інший є якийсь замкнутий в собі, його треба поволі вводити в товариство. Власне таким був Антонич. Він був дуже скромний, соромливий. Але вже те, що я знайшов про його роки в гімназії, свідчить, що він не був якимсь людиноненависником чи взагалі боявся людей, просто він був занадто скромний і тихий, оці два означення є найбільш справедливі. Крім того, він не любив вже дуже такого розгульного життя, яке вели студенти. Це, звичайно, не в теперішньому розумінні розгульного, це не була якась пиятика, студенти тодішні любили всякі розваги, ті забави мали гарну основу. І Антонич був теж їх учасником, але більше він волів сидіти в бібліотеці чи вдома, працювати і писати. Це вже такий характер людини, що більше в собі.
- А коли з’явилося друге ім’я – Ігор? Воно вже як літературне з’явилося, адже в метриці записано Богдан?
- Ні, його Ігор кликали вже в дитинстві. У метриці записано тільки Богдан, але кликали його також Ігор. Власне, то є теж загадка, чому те ім’я з’явилося. У дитинстві його кликали Богдан, Ігор або Богдан-Ігор, але він собі те друге ім’я вподобав, і коли вже почав писати вірші, то писав про себе Ігор у «Весни розспіваної князь», а також друкував свої перші поезії під псевдонімом Ігор Ігоренко. І навіть у своєму романі, по-моєму, один персонаж, який так би мовити, побудований на біографічних даних Антонича, теж називається Ігор, і власне це мені давало підстави вишукувати якісь правдоподібні моменти, які б стосувалися біографії в тім незакінченім романі Антонича. Бо, скажімо, Ольга Олійник десь зазначає, що цей роман написаний на підставі біографічних моментів з життя Антонича. Значить, то не є цілком вигаданий герой, щось у ньому є від Антонича.
Конкурс на проект пам’ятника Антоничу
- Розкажіть, будь ласка, ще про конкурс на проект пам’ятника Антоничу, другий тур якого відбувся нещодавно.
- О, то ціла проблема. Я не був на попередньому засіданні, був тільки на остаточному. Чому я не був на попередньому, не знаю – чи мені не дали знати, чи щось в мене там сталося, і я не бачив цих проектів пам’ятників у попередньому вигляді, а це дуже важливо. Чому? Коли я прийшов уже на остаточний, вибрали вже перший і другий проект. Я пропоную третій, який мені до душі. Вони починають його критикувати, що він попередньо був кращий, а тут зіпсутий, тому я після того, коли вже довідався, хто його автор, бо до того всі автори були засекречені. І той, що я вибрав, для мене теж був секретом. А це виявився проект скульптора Посікіри Миколи. І я до нього подзвонив і запитав, чому він не дав попередній варіант. А він каже, що коли він прийшов забирати модель, то вона була пошкоджена – відламана нога, щось там ще, і коли треба було виставляти знов, він не встиг ще того виправити. Я спитав, чи він може його ще виправити, бо буде ще один огляд, і треба, щоб він був достойний, щоб я міг його проект відстоювати.
Перше місце зайняв проект Одрехівського. Одрехівський – дуже гарний скульптор, він такий рафінований, витончений, мені подобаються його роботи, але те, що він подав до Антонича, я вважаю, немає нічого спільного з Антоничем. То міг би бути хто завгодно з поетів. Це стоїть голий хлопець – може бути Орфей, може бути Анакреонт – поет часів Сапфо. За ним стоїть оголена дівчина, якісь деревця, сарна збоку, одне слово, цілий такий світ: поет, рослина, дівчина, тварина. Це мав би бути такий поетичний світ Антонича. Ну, міфологія, скажімо, якийсь символічний образ, але нічого спільного не має із реальним Антоничем, з тою постаттю, яка жила в 30-х роках. Він є сам по собі, може й гарний, але на пам’ятник абсолютно не годиться. Алегорія. Тому я був проти. Наприклад. Ільницький, і ще інші, Василь Глинчак, казали, що то міг би бути намогильний пам’ятник, бо там може бути алегорія. А тут треба більш, так би мовити, земний портрет давати Антонича. Але більшість проголосувала за цей. За другий проект було кілька варіантів пам’ятника роботи Мотики. Вони такі важкі, приземлені, кубістичні, немає легкості поета Антонича…
- Музичності…
- Так, вони пасують більше до такого приземленого, до Стефаника, щось таке монументальне. Третій вибирали і хотіли дати на лавці, але на лавці стільки тепер є багато пам’ятників: от відкриваю «Літературну Україну» недавно і там є абсолютно такий самий портрет Уласа Самчука в Рівному. Де сидить на лавці, і така поза, і таких багато. Крім того, я почав критикувати цей, бо Антонич так би собі вільно не сидів, він був більше скутий.
- Так, на знимках видно, що він ледве не на колінах руки тримає
- Так. То міг би хтось з сучасних поетів так собі на лавці розвалитись і сидіти, але не Антонич. Не пройшов, а пройшов той третій проект, що йде хлопчина, голову має піднесену в небо, весь сам в собі, такий замріяний, дещо екзальтована постать, поет, Антонич. Їм не подобалося, бо не такий плащ і не така нога. Посікіра пояснив мені, що щось там повідламували, побили, не спеціально, а коли перевозили. І цей проект завдяки мені взяв третє місце. Тепер я зацікавлений, щоб цей проект вийшов на перше місце, щоб з ним співпрацювали.
- Тобто ці результати ще не остаточні?
- Так, тепер ці три пам’ятники мають виставити у метровому розмірі, і буде обговорення, і можливо, ще вдасться переконати, що власне цей третій проект мав би бути пам’ятником Антоничу.
- Ви також входите в журі щорічного поетичного конкурсу імені Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя», який традиційно відбувається 5 жовтня. Якими є поезії учасників цього року?
- Так, тільки що я закінчив читати цих двадцять з гаком цьогорічних рукописів до конкурсу імені Антонича. Звичайно, цього року 5 жовтня ми не встигли вже оголосити, бо то треба дати знати людям, щоб вони приїхали, бо не всі є зі Львова. То відбудеться пізніше, ще журі не зібралося, ми ще не визначили, кому належить перше, друге та третє місце, але вже скажу, що тяжко буде визначити, тому що більше десятка рукописів дуже високого рівня. Але я дещо занижував ці оцінки. Чому? Переважає постмодерн. І там, де є пункт виставляти оцінки за тематичність, я занижував, тому що нема ширшої тематики, нема громадсько-суспільного відлуння у тих віршах. Це дуже суб’єктивні поезії, вони не свідчать, де той поет живе, в якому часі він живе. Ці поезії могли би бути написані в інших країнах, в інший час. Я розумію, що поет може мати якусь провідну тему і бути визначним, ми маємо приклади цього в світовій поезії. Але чому я занижував – бо це є конкурс імені Антонича. І мені хотілося, щоб я десь відчув бодай якийсь слід Антонича. Відлуння – чи тематичне, чи в побудові книжки, чи в побудові образу, чи навіть епіграф, взятий в Антонича. Таке враження, що Антонич тут є сторонній. І водночас – дуже високий рівень художній тих творів. То вже дуже висока поезія. Вони вміють писати, дуже освічені ті поети. Бракує цієї актуальності, а вона зараз потрібна, бо ми живемо в такий час, що поет не може бути в якійсь вежі зі слонової кості. Я не кажу, що він має бути публіцистом чи якимось трубадуром політичним, але якесь відлуння мусить бути, мусить та молода людина зараз переживати за долю України. Я не кажу, що в якомусь такому примітивному, просвітянському плані. Ми ще не обговорювали, і я не знаю, кого виберемо переможцем. В усякому разі, поезія як мистецтво заради мистецтва тут є на дуже високому рівні.
- Учасники повністю анонімні?
- Так, часом, читаючи, я можу зрозуміти хіба по дієсловах, хто її писав - чоловік чи жінка. Подекуди проскакує якийсь львівський пейзаж, навіть не пейзаж, а якась згадка про Львів. Тоді я можу сказати, що ця людина живе у Львові або була тут, більше нічого не можу сказати, звідки ті поети, вони всі зашифровані, і коли ми вже визначимо місця, тоді нам розшифровують імена поетів і звідки вони родом чи де живуть. Вже наступного року буде видано їхні перші збірки.
- Дякую за цікаву розмову.
Довідка ZAXID.NET
Ігор Калинець народився 9 липня 1939 року у м. Ходорів на Львівщині. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету. Працював у Львівському обласному архіві. Багатолітній політв’язень, член Української Гельсінської групи.
Тираж першої збірки «Вогонь Купала» (1966, Львів) було вилучено з продажу. У 1972 році засуджений на 6 років ув’язнення та 3 роки спецпоселення. Автор низки поетичних збірок, які становлять два цикли «Пробуджена муза» і «Невольнича муза». Окремими виданнями за кордоном також вийшли поетичні збірки «Вогонь Купала» (1966), «Поезії з України» (1970), «Підсумовуючи мовчання» (1971), «Коронування опудала» (1972), «Невольнича муза» (1991, США), «Пробуджена муза» (1991, Варшава) та інші. В Україні — «Тринадцять алогій» (1991), «Шлюб з полином» (1995), «Слово триваюче» (1997), «Терновий колір любові» (1998), «Шлюб з полином» (1998), «Ці квіти нестерпні» (2000) та низка дитячих книжок. Автор книги «Знане і незнане про Антонича».
Лауреат державної премії імені Т. Г. Шевченка та премії імені Василя Стуса. Живе і працює у Львові.