Ігоря Юхновського ми всі добре знаємо як науковця світового рівня, академіка, водночас видатного політика, колишнього віце-прем’єра. А не варто ж забувати, що він – ще й ветеран Другої світової війни. Чомусь цю частину біографії у деяких джерелах подають дуже скупо, а в окремих – узагалі нема.
Аби заповнити цю прогалину, ZAXID.NET вирішив напередодні чергової річниці капітуляції гітлерівської Німеччини взяти в академіка Юхновсього інтерв’ю, присвячене саме воєнній темі.
Чи Ви ще пам’ятаєте прихід Червоної армії у вересні 1939 року?
Прихід радянської влади ми зустріли у містечку Степані на Поліссі. Це дуже давнє князівське містечко.
Як мешканці сприйняли радянську владу?
Тамтешні українці поляків не любили, уже хоча б за те, що найкращі землі віддавали так званим польським осадникам.
Ваша сім’я теж мала підстави не любити поляків?
За часів Польщі мій батько був секретарем ґміни. Моя сім’я була православною, а поляки вперто намагалися полонізувати своїх чиновників. Мої батьки так само вперто опиралися. Коли поляки відходили під натиском радянських та німецьких військ, вони хотіли розстріляти мого батька. Тому ми мусили ховатися. Тож коли прийшли радянські війська, ми їх радо зустрічали, фактично як визволителів.
Ви на той час ще були школярем.
Так, я разом зі старшим братом навчався у досить відомому Кременецькому ліцеї. Батьки придбали невелику хатку у Кременці, де ми й мешкали. З приходом радянської влади на базі ліцею було створено десятирічну школу. А батько мій тоді став секретарем Степаньського райвиконкому. Але йому вчасно шепнули добрі люди, що його мають намір арештувати. Тоді, наприкінці 1939 року, й батьки переїхали до нас у Кременець.
Ви ще пам’ятаєте, що змінилося у навчанні?
Школа зразу ж стала українською. Я пам’ятаю, що почав дуже добре вчитися. Можливо, спрацював ефект рідної мови. Загалом перші місяці зустрічі радянської влади у Кременці виглядали дуже позитивно.
А в Кременці не відбувалося якихось збройних сутичок під час зміни влади, лунали якісь постріли?
Звичайно, лунали. Ми, щоправда, тоді ховалися у городах. Утім, я знаю, що поляків виганяли звідси так звані «хлопці»?
Це були загони ОУН?
Це радше були загони Бульби-Боровця. Саме вони роззброїли польську поліцію. Але коли прийшли радянські війська, то ці хлопці теж зникли.
Ви почали говорити про позитиви радянської влади.
Тоді ми думали, що це – Українська Радянська Республіка, ніхто ще не усвідомлював, що це – не справжня Україна. Діти старших класів масово почали писати вірші про Україну. Аж тут, десь 1940 року, у школі почались арешти.
Арештовували батьків школярів?
Ні, арештовували саме хлопців і дівчат 15-16 років. Їх вивозили в тюрму на Дубенській Рогатці, добивалися від них якихось зізнань. Діти говорили на дітей, нових дітей знову арештовували. Була ціла вервечка арештів.
А що ж це за Дубенська Рогатка така?
- Головна вулиця Кременця тягнулася між пагорбами, а на її кінці ще з царських часів стояла так звана рогатка, тобто сторожа, яка регулювала вхід і вихід з міста. Там же була ще царська тюрма. У цю тюрму й вивозили тих дітей, і більше вони не повернулися.
Як саме виглядали ці арешти?
До школи під’їздив критий чорний фургон, схожий на той, у якому возять хліб. Когось викликали з уроків, і більше вони не поверталися. Після цього на школу найшов темний морок, морок подавленого почуття. На школу, на батьків, на місто…
Пам’ятаєте початок німецько-радянської війни?
Пам’ятаю, що німці дуже швидко зайняли Кременець. За два роки до того вітали радянські війська, які визволили нас від поляків, а тепер так само вітали німецькі війська, котрі визволили нас від Союзу. Німцям поставили таку красиву в’їзну браму. Вона була рясно уквітчана, а на ній напис німецькою мовою: «Es lebe die unbesiegbare Deutsche Armee!» (Хай живе непереможна Німецька армія).
А що з Дубенською Рогаткою?
Відкрили цю в’язницю, і що ви думаєте: в одній з кімнат десь на півметра від землі лежали замучені дитячі тіла. Замучені страшним чином. Це була страшна трагедія для міста. І знайшли того мучителя, а це був місцевий м’ясник. Такий здоровенний, рудий з виряченими очима. Його гнали через місто, жінки намагалися рвати на ньому одяг, німці, котрі його вели, намагалися не допустити самочинної розправи. Його завели десь під гору і розстріляли.
Як протікало буденне життя за німців у Кременці?
Спершу дуже добре. Нашу школу перетворили на українську гімназію…
А вчителі залишилися ті самі?
Ні, прийшли нові вчителі, всі вони дуже добре говорили по-українськи. Пам’ятаю, всюди були жовто-блакитні прапори, я сам кріпив прапор до штахети огорожі нашої хати. Тоді від хвилювання у мене аж мороз по шкірі пройшов. Усі були дуже втішені...
І як довго тривала ця втіха?
Через місяць приїхало гестапо і зразу ж арештувало двох українських лікарів – чоловіка та жінку, також арештували директора банку і ще когось. Їх вивезли на ту саму Дубенську рогатку і розстріляли. Гестапо поїхало… а через місяць знову приїхало. Знову арештували групу українських інтелігентів і знову розстріляли. Так німецькі розстріли повторювалися майже регулярно, з німецькою точністю.
Розстріли відбувалися привселюдно з вішанням на страчених табличок на зразок «Я партизан, я вбивав німецьких солдатів…»?
Ні, такого не було. Їх везли туди, змушували копати яму. Німці розстрілювали їх і зіштовхували у яму.
Можна припустити, що розстрілювали активістів ОУН?
Так, ті двоє лікарів, як потім з’ясувалося, були. Але тоді я цього не знав. Про це я довідався лише згодом.
Серед кременчан було багато євреїв?
Так, половина міста були євреями. Їх зразу ж змусили ходити у сорочках або з пов’язками з намальованою зіркою Давида. Зрозуміло, що життя євреїв різко погіршилося. Але й ми усі стали гірше почуватися.
З якої причини?
Повсюдно з’явилися таблички «Nur fuer Deutsche» (тільки для німців). Були кафе тільки для німців. Німці ставали щораз більше зневажливими й жорстокими. Було так: якщо ви йдете тротуаром, а назустріч іде німець, то ліпше було перейти на інший бік. Бо йти йому на зустріч було ризиковано.
Чи була помітною тоді діяльність УПА?
Головним адміністратором був так званий «ґебітс-комісар», був «ляндвірт» - його заступник по сільському господарству. Вони їздили по селах, збирали данину, й ця данина відправлялася як податок до Німеччини. І за трохи з’явилася партизанка. Ті самі «хлопці» почали не пускати німців до сіл, аби ті могли забрати собі збіжжя.
Як ці загони самооборони змогли озброїтися?
Червона армія, коли відступала швидкими темпами, залишила багато зброї. Пам’ятаю, коли розпочалася війна, а це була неділя, ми з батьками саме йшли до церкви. І тоді на передову через наше місто їхали автомобілі з радянськими солдатами. Це були так звані «полуторки». Після цього німці зайшли у наше місто через кілька днів. І потяглися нескінченні колони полонених солдатів. Це було дуже сумне видовище. Потім потяглися німецькі кінні обози на схід.
Невже німецька армія не мала достатньо автомобілів?
- Автомобілі рідко коли їхали, головним чином це були нескінченні кінні обози. Мені запам’яталося, що німці-фірмани кляли війну на чім світ стоїть. Вони були злі, що їх мобілізували з їхнім господарством, їхніми кіньми на ту війну.
Ви почали казати про залишену Червоною армією зброю.
От, наприклад, вздовж шосе з Кременця на Шумськ стояла нескінченна колона абсолютно новеньких радянських танків з повними запасами снарядів. Уся ця здоровенна колона була просто покинута.
Приблизно у цьому районі наприкінці червня 1941 року відбулася найбільша в історії танкова битва. Вам вдалося щось побачити чи почути?
Скажу щиро, ми нічого не бачили і канонади не чули. Це вже тепер я знаю про цю велику танкову битву. Про те, як Південно-Західний фронт не зумів вчинити належного опору німецькому наступу. І це при тому, що з радянського боку кількість танків була у півтора-два рази більшою. Те саме стосувалося авіації й інших видів зброї. Що було дуже слабким тоді в радянській армії – це зв'язок. Через відсутність зв’язку з командуванням у лавах Червоної армії був повний хаос. Крім того, я вважаю, а зараз навіть упевнений, що солдати не бажали воювати за радянську владу, вони масово здавалися в полон.
Ви почали мову про євреїв у Кременці, не могли б розповісти детальніше?
У єврейських кварталах було організовано гетто зі своєю єврейською управою, своєю єврейською поліцією. Усередині гетто формували робітничі групи, котрі виконували потрібні роботи в місті. Пам’ятаю, навіть у нас ґанок робили двоє євреїв-столярів, причому зробили дуже добре. Вони приходили зранку, а на вечір мусили вертатися в гетто.
Коли справа дійшла до так званого «остаточного вирішення»?
Німці накладали на євреїв контрибуцію, змушували їх здавати певну кількість золота й дорогоцінностей. Євреї збирали, німці їх забирали. Згодом знову приїжджало гестапо, знову вимагало контрибуції, ті знову збирали. І коли вже у бідних євреїв відібрали все, що вони мали, розпочалися розстріли.
Коли це було?
Це було 1943 року. У Кременці була велика єврейська синагога, перед нею – великий майдан. Пам’ятаю, євреїв зібрали на цьому майдані. Перед ними виступив голова єврейської громади, колишній мій вчитель математики. Він сказав, що надійшов день їхньої кончини, що Бог їх карає за гріхи, що вони мають бути готовими до смерті. Євреї стояли довжелезною шеренгою. Під’їжджали автомобілі, їх вантажили на автомобілі, наказували сісти на дно, пригнутися і закласти руки за шию. Їх везли геть за місто, до ровів, і там розстрілювали.
Можу припустити, що за три роки нацистської окупації кременчани зненавиділи й німців.
Так, адже, як я вже казав, від німців потерпали не лише євреї. Нам самим доводилося ховатися, аби нас не упіймали і не вивезли на роботу у Німеччину. Пам’ятаю, як в сільську хату, де ми переховувалися, прийшли упівці. Їх тамтешні люди дуже шанували. Вони навіть запропонували моєму старшому братові вступити у їхні лави, але батьки тоді не пустили. Уперше тоді я почув, що існує дві партизанки: окрім упівської, ще й радянська. І що вони між собою воюють. До того в місті думали про існування однієї партизанки, яка воює проти німців.
Коли прийшли так звані «другі совіти», ви вирішили добровольцем піти на фронт. Чому?
Червону армію у Кременці знову ж вітали як визволительку. А це вже була не та армія, що 1941 року. Солдати вже приїхали на «студебекерах», «доджах», «вілісах». Були величезні танки. Вояки були в тих самих гімнастерках, але мали вже погони, і це значно по-іншому виглядало. Ця радянська армія вигідно відрізнялася навіть від тієї німецької. Чітко було видно, що ця армія зможе перемогти Німеччину. Тоді всі мої друзі подалися на фронт. Мене ж батьки намагалися не пустити. Моя мама кожного дня пекла щось смачне, аби я лише не йшов на фронт. Але я не міг при зустрічі дивитися в очі матерям моїх товаришів, які пішли на фронт. І я пішов у польовий воєнкомат й записався зразу ж у частину.
У яких війська Ви воювали?
Це були інженерно-саперні війська. Мені зразу ж видали зброю. І щоб Ви думали? Це був ручний кулемет. Я був страшенно радий і не розумів, чому з мене всі сміялися. А виявилося, що він надзвичайно важкий, я так з нього толком і не стріляв.
Тобто у кривавих сутичках Вам не випало взяти участь?
Чому ж, мені довелося побувати, приміром, у знаменитому Бродівському котлі. Наша частина вела бої під Золочевим. Там німці вирвалися з оточення армії генерала Рибалка. Бій, у який я потрапив був надзвичайно кривавим. Я пам’ятаю, проходив полем пшеничним чи житнім, де лежали поранені німці. Вони протягали мені листи з дому, фотографії, просили: «Не вбивай мене, не вбивай». Переді мною танк в’їхав у саму гущу німецьких солдатів, котрі проривалися з оточення. Ті, як очманілі намагаються перебігти, швидше сховатися за кущами…
Пам’ятаю, як ми виходили на передову розставляти міни, обабіч дороги стояли дві двохсотлітрові діжки зі спиртом. Нам наливали в казанки спирту, скільки забажаємо, і відправляли на передову.
Доти Ви формувалися як особистість фактично поза межами СРСР. Як Вам вдавалося знаходити спільну мову зі своїми командирами?
У мене було кілька командирів, але найкращим командиром нашого взводу був лейтенант Іванов.
Ви вже знали російську мову?
Вивчати російську я розпочав ще у школі 1939 року. До речі, я й сам дуже хотів вивчити російську, купував російськомовні книжки, які тоді з’явилися у продажу. Пам’ятаю свою першу російську книжку – «Слепой музыкант» Короленка. Мені спершу тяжко читалося, багато слів я не розумів, але повість була настільки гарною, настільки вона мене вразила, що я пам’ятаю її досі.
Отже: лейтенант Іванов.
Він був дуже порядною і хороброю людиною. Наш взвод був взводом розвідки, ми мусили всюди йти першими, щоб знати, де мінні поля, яка дислокація супротивника. Лейтенант завжди йшов першим. На жаль, до кінця війни він не дожив, загинув у районі Дуклівського перевалу. Загинув через дурість командира роти, надзвичайно бездарного капітана Лєгніци. Він послав наш взвод на розміновування протипіхотного поля. Такі поля зазвичай не розміновують, туди просто пускають танк, і він розміновує своїми гусеницями. Та хочу запевнити, що переважна більшість людей в армії були порядними.
Як до Вас надійшла звістка про капітуляцію Німеччини?
Наша частина тоді дислокувалася у німецькому містечку Каменц. Це було вночі. Зчинився страшний галас. Стало зрозумілим, що війна закінчилася. Я мешкав на другому поверсі якогось будинку. Відчинив вікно, вставив у вікно свого кулемета і вистріляв у повітря цілий диск. Потім у Каменці всі солдати зібралися на центральній площі, грав оркестр, всі танцювали, обнімалися. Була неймовірна радість.
У Німеччині Вам доводилося ставати свідком жорстокого поводження червоноармійців з місцевим населенням?
- Сам я такої жорстокості не бачив. У роті ходили розмови про те, що бували дуже жорстокі піхотинці. У взводі можна було отримувати свіжі газети. Я постійно читав «Правду», щоб орієнтуватися у подіях на фронтах. У «Правді», інших газетах було багато статей, які закликали мстити німцям. Особливо палко до цього закликав такий письменник Ілля Еренбург, майже у кожній газеті була його велика полум’яна стаття, де він закликав до помсти. Характерно, що, коли ми вступили на територію Німеччини, з газет повністю зникли статті Еренбурга. Ми ж, коли входили у Німеччину, то вже зустрічали пусті хати, пусті міста. Коли все ж зустрічали цивільних, то ставилися до них по-людськи.
Вам як солдатам, котрі, так би мовити, «несли визволення народам Європи», політруки давали якісь настанови, як поводитися з місцевим населенням – польським, німецьким, чеським?
У нас в роті був політрук, він же був секретарем партійної організації. Ми їх дуже не поважали, вважали їх боягузами. Вони ніколи не були на передовій. І, зрозуміло, ми не зважали на їхні промови. Водночас ні я, ні мої бойові побратими ніде й ніколи не відчували «керівної й спрямовуючої» ролі партії.
Після перемоги Вас ще доля закинула в Австрію. Що ви там робили?
Я там перебував у складі окупаційних військ у Бадені. Ми дислокувалися на пустому заводі «Месершмідта». Мене мобілізували у бригаду, яка їздила по Австрії і збирала, так ніби й купувала, будівельні матеріали на будівництво будинку для генерала, для командувача інженерними військами. Це була облицювальна плитка, цемент, цегла, дерево – цілий ешелон був відправлений до Москви. Коли в нас був вільний час, ми шукали, що на заводі ще залишилося, що ще можна продати. Там ще були електромотори, ми їх міняли в Угорщині на ром, на ковбасу тощо. Тобто у нас тоді було відносно легковажне життя.
Коли Ви врешті-решт повернулися додому?
Це було всередині червня 1946 року. Я прибув на Кременецький вокзал з двома валізами, які мені зробили полонені німці. А залізнична станція була на самому краю міста, ми ж мешкали в іншому кінці. Я знайшов чоловіка, який мав нещасну шкапинку, впряжену у воза. Він мене й підвіз до хати. Я з тими валізами зайшов на подвір’я, а мати, як мене побачила, то й обімліла. Я місяць лише побув удома і зразу ж поїхав подавати документи до Львівського університету.
Детально поспостерігати за повоєнним життям у Кременці вам не вдалося?
Особливо не вдалося. Утім я ще встиг побачити, як усе тією ж центральною вулицею тягнувся кінний обоз з місцевими мешканцями до залізничного вокзалу. Така нескінченна вервиця сільських підвід. Як потім я дізнався, людей вивозили до Сибіру. Як нині пам’ятаю: старша жінка, їдучи на возі, тримає невеликого хлопчика на руках й абсолютно невидющим поглядом дивиться в бік міста…
Це їх везли під конвоєм енкаведисти?
Ні, конвою не було. Можливо, конвой був десь на початку і на самому кінці, біля потяга. А везли їх самі селяни, тобто, селяни вивозили селян.
Коли Ви працювали на посаді директора Інституту національної пам’яті, Вам вдалося знайти відомості про ті події в Кременці?
Такими детальними речами в інституті не займалися. Нам йшлося про те, щоб створити історичну пам'ять про ці події, щоб вона стала канонічним описом, на основі якого мали б писатися підручники. Ми намагалися описати Другу світову війну з українського погляду. Суть цієї історичної пам’яті полягає в тому, що, по-перше, Україна брала активну участь у розгромі німецького нацизму; по-друге, війна мала інший бік – визвольний, де українці воювали проти більшовизму, за українську незалежність. Тобто в Україні було дві війни.
Як Ви оцінюєте рішення Львівської міськради щодо заборони використання у місті червоного прапора?
Це був прапор Радянського Союзу, якого зараз не існує, але є незалежна Україна.
Пам’ятаєте, яким подіям передувало таке ж рішення міськради минулого року?
Я вважаю, що тоді львів’яни повелися абсолютно правильно. Має бути національна гідність. Українці стали політичною нацією, оскільки мають свою державу. У цій державі діє Конституція, у держави є свій прапор. У цієї держави є історична національна пам'ять, яку ніхто не має права зневажати. Якщо приїжджають якісь непрошені зайди, які намагаються зневажити цю пам'ять, то їх треба виганяти. То їх і було вигнано так само брутально, як брутально вони сюди прийшли. На інше вони не заслуговували.