Ігор Юхновський, Герой України, фізик та політик, історик, без перебільшення – один із будівничих Української держави. Покинув наукову діяльність, щоб допомогти Україні стати незалежною. Цю незалежність, з його ж слів, передбачив ще заздалегідь, використовуючи улюблену фізику.
Тепер, після п’яти років роботи в Українському інституті національної пам’яті, Ігор Рафаїлович повернувся в науку: завершив роботу про теорію критичного стану речовин, яку перервав через політичне життя, і готує її до друку. «Я свою фізику закінчив», – каже він.
Також Ігор Юхновський готує друге видання книги про історичну пам'ять в Україні у Другій світовій війні і працює над проблемою формування українського середнього класу.
Отож, про фізику і націоналізм, гіперболізацію ролі Бандери та особливості українських президентів читайте в ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET з Ігорем Юхновським.
- Ігорю Рафаїловичу, як охарактеризуєте розвиток України за 20 років незалежності, закономірність зміни державної влади тощо?
- Коли виникає така держава, як Україна (яка не мала жодного досвіду державного будівництва, але досвід постійного підкорення і замовчування, коли на її території панує завойовник, загарбник, який би він не був з позиції його поведінки – чи ліберальний, чи жорстокий), спочатку з’являється велика ейфорія, а тоді вже – реальна дійсність, яка полягає в тому, що треба будувати державу самому. І тому ці 20 років – це були роки спроб побудови Української держави, коли вона є самостійною, незалежною…
Україна складається з різних територій. Вони мають різну долю, і коли йдуть, як Ющенко висловлювався, демократичні вибори, і є така демократія, яку він вважав ліберальною, вільне виявлення думок і настроїв… Коли ви маєте, крім того, країну, яка від атеїзму перейшла до такого своєрідного вірування, що супроводжується наявністю багатьох конфесій: греко-католицької і трьох православних конфесій, а всі вони по суті є православними… І коли маєте різний вплив на населення і церкву, нечітку постановку проблеми виховання в армії, адже там ще багато офіцерів радянських, росіян, українців, які нечітко розуміють, що вони є українці… І коли маєте школи, де також є різні вчителі: старого типу і нового, коли ви не маєте чіткої історичної пам’яті, говорити про те, чому в цій державі відбувається така зміна влади, – це питання риторичне, без чіткої відповіді.
Янукович прийшов до влади. Він переміг тому, що Донбас має більшу густину населення, і те населення є специфічне з позиції його внутрішньої дисципліни. Юлія Володимирівна перемогла (Тимошенко, – ZAXID.NET) на більшій території України, але там населення менше. Виходить, результат цих виборів не є цілком відповідним до території держави, але є наслідком того, що одна територія більш густо населена за іншу. Тому ми не маємо дивуватися, а прийняти все так, як воно є, і все одно будувати Україну.
- Знову популярним став термін «люстрація», його багато використовують політики. У Польщі Інститут національної пам’яті є основним суб’єктом у процесі люстрації. В Україні за 20 років жодної люстрації не провели, хоча Інститут національної пам’яті (УІНП) є. Чи потрібен тоді взагалі Україні такий Інститут?
- Інститут національної пам’яті був утворений за часів Ющенка, тобто зовсім недавно. Прийшла зовсім інша влада, і, природно, вона його фактично розпустила. Сподіваюсь, надалі Інститут знову виникне як центральна державна установа. Бо зараз це такий кишеньковий науково-дослідний інститут при Кабінеті міністрів, який може їм готувати різноманітні довідки. Думаю, в майбутньому все стане на своє місце, тому що нова влада не є врівноваженою.
- То Ви вважаєте, що нове керівництво Інституту нівелювало всі Ваші напрацювання (на посаді керівника Інституту, – ZAXID.NET)?
- Напрацювання не можна анулювати. Вони можуть відкинути їх зміст, але все одно вийдуть на поверхню – якщо не зараз, то пізніше. Крім того, напрацювання є такі в Інституті, які вже навіки залишаться у пам’яті українського народу. Зокрема, це стосується проблем Голодомору: ми справді довели справу і до постанови ВРУ, і до видання книг пам’яті. Це все-таки 24 тис. сторінок, 25 томів. Це судовий процес над злочинцями, які були головними провідниками в проведенні Голодомору в Україні. Частина питань є закінчена.
Друга група питань, якими ми займалися, - це історична пам'ять про Другу світову війну. Ми видали книжку, щоправда, коли Інститут вже був розформований. Потрібне її друге видання. Ми провели 12 круглих столів з найфаховішими спеціалістами і видали «Історичну пам'ять Другої світової війни», яка все-таки розійдеться по державі. Також Інститут зробив дуже багато довідок щодо різних моментів історії України, і був побудований Меморіал Голодомору, до якого всі, хто приїжджає в Україну, покладають вінки. За невеликий проміжок часу Інститут зробив, може, більше, ніж якась інша державна установа, що існує десятиліттями.
Також ми робили нову програму історії України для 5-12 класів шкіл. Група видатних істориків проаналізувала підручники з історії, які зараз існують. І ця робота також не пропаде, хоча вона не є зараз затребуваною у Міністерстві освіти.
- А як унеможливити політичний вплив на такий інститут, щоб працювати історикам незалежно?
- Слово «працювати» тепер в Україні має цілком інший зміст, ніж раніше. Раніше працювати на користь України означало притримуватися певних лозунгів, проповідувати їх, видавати брошури, вести роз’яснювальну роботу. Працювати в теперішньому сенсі означає справді давати продукт, давати товар, який буде затребуваний серед людей. І слово «працювати» означає видавати таке трактування найважливіших епізодів історії української нації, яке стане підставою для підручників й інтерпретацій у всіх державних установах України, в дитсадочках, у армії і закінчуючи урядом.
Також ми готуємо презентацію книжки про середній клас восени у Львові…
- Все ж, Вам не раз закидали, що Ви працюєте на курс Ющенка, та й ви не приховуєте симпатії до нього. Логічно, місія Солдатенка (керівник УІНП, – ZAXID.NET) теж політична. Чи можна допускати, щоб українська історія, її трактування для мас змінювалось, залежно від політичного курсу тих, хто при владі? Можливо, Інститут варто вивести на інший рівень роботи, заручитись підтримкою в міжнародних інституцій?
- Ні. Ми працювали так, що ця історична пам'ять, яку ми зробили, фактично нікого особливо не задовольняє. Вона не задовольняє прихильників національно-визвольних рухів, прихильників так званої Великої вітчизняної війни, адже ми відійшли від тих крайніх оцінок з точки зору українського націоналізму, російського шовінізму, чи з точки зору комунізму колишнього Радянського Союзу. Ми намагалися впливати на формування такої історичної пам’яті, яка б консолідувала усю українську націю і показувала, як народ себе поводив у цій війні, які величезні зусилля він приклав для перемоги над нацизмом. Саме український народ.
Ми завжди виходили з точки зору, що потрібно будувати таку історичну пам'ять, яка би консолідувала всю українську націю від Галичини і Волині, закінчуючи Слобожанщиною, Донецьком, Півднем України. Це була така поміркована робота. А те, що нас розпустили, – це величезна помилка Адміністрації Президента, яка пішла на повідку в парламентських крикунів. Там був якийсь такий депутат Колесніченко, та й він є. Що воно за людина, я його в очі не бачив. Він про інститут дуже багато поганого говорив, хоч ні разу зі мною не зустрічався. То щось таке дивне.
Більше того, навіть ті депутати від регіонів (Партії регіонів, – ZAXID.NET), які працювали в царині національної пам’яті, коли вони зустрічалися зі мною, наші розмови були чудові, а коли вони були разом з Регіонами – їхні розмови були інші. Переломити той стереотип думання, який є у деяких крикливих, абсолютно безглуздих діячів Партії регіонів, – на це треба було час. Але цих крикунів, мені здається, бояться і в Адміністрації Президента, й у Верховній Раді. Крикунів завжди бояться, бо вони кричать.
Мені дуже сумно, що Президент і прем’єр-міністр так вчинили. І взагалі, навіть від прем’єр-міністра я цього ніколи не чекав, бо я дуже добре його знаю, а він дуже добре мене знає. У нас дуже дружні відносини. Як це так було робити, зі мною не поговоривши? Це було по-дурному.
Може, ми закінчимо про Інститут національної пам’яті?
- Ви говорите про консолідацію, але багато істориків кажуть, що це не на часі, що примирення неможливе без визнання усіх поганих, сумних сторінок історії з обох сторін…
- Пишучи історичну роботу, я простежив в істориків, чи якийсь репортаж, ви намагаєтесь шукати якісь екстравагантні події, які ви вип’ячуєте, гіперболізуєте, пишете щось таке, що дуже цікаве, несподіване для людей. Вони це читають. Якраз при будівництві держави – це найбільша помилка, яку можна допустити.
На Заході якраз відбувається гіперболізація важливості ОУН, а на Сході – гіперболізація участі комуністів і так званих червоних партизанів у перемозі у цій війні. І одна, і друга не відповідають дійсності. Я сам був безпосереднім учасником цієї війни, і мені байдуже, що там історики говорять, бо я все це сам пережив. Ця гіперболізація виникає від недостатнього розуму.
Насправді ж треба спокійно говорити про роль бандерівців в УПА, мельниківців в УПА, у пробудженні національної свідомості українців під час німецької окупації. Треба спокійно говорити і про Бульбу-Боровця, і про Поліську Січ, і про першу УПА, яку фактично Бульба-Боровець заснував, спокійно говорити про український уряд в екзилі, про генерала Павла Шандрука, який став головнокомандувачем всіх визвольних українських з’єднань, а пізніше - головою Українського Національного Комітету… Про всіх них треба говорити так, як вони це заслужили: не гіперболізувати бандерівців, не применшувати роль мельниківців, не зменшувати роль інших військових з’єднань українців. Врешті, говорити про те, як об’єктивно могла виникнути дивізія СС «Галичина», але й говорити про те, що визвольна армія українська мала 200 тис. осіб, а в радянську армію було з Галичини і Волині мобілізовано більше 300 тис. осіб. І вони посприяли тому, що був розгромлений нацизм.
Вклад Західної України, її роль у цій війні є дуже складними. Особливо Галичини. Це суперечливе становище, в якому опинилась Галичина в цій війні, треба чітко з’ясувати, щоб люди бачили обставини, в які народ потрапляв, як міг поводитися. Коли в Донеччині закидають галичанам, що вони створили дивізію СС «Галичина», то я хочу спитати, а звідки в Галичини міг бути патріотизм до Радянського Союзу, якщо вона за всю свою 400-літню історію лише два роки була під Радянський Союзом – від 1939 до 1941 рр., і ці роки були роками вивезення, масових арештів. Звідки могла виникнути любов до Радянського Союзу? Створення дивізії було закономірним, вона мала зробити підготовку майбутнього українського війська. Всі це мають зрозуміти на Сході. На Заході мають зрозуміти, що Друга світова війна була війною проти нацизму і більшовизму. Хоча більшовизм переміг нацизм, згодом він також впав.
- Свого часу Ви були симпатиком СНПУ, котра з часом перетворилася на ВО «Свобода». Остання зараз активно використовує націоналістичні гасла, певні історичні періоди. Як Ви це оцінюєте?
- Будується Українська держава. Величезна держава, величезна територія. При побудові національної держави можуть бути різні політичні течії. І те, що ви називаєте націоналізмом українським, бо ми всі є українцями і українськими націоналістами, – ви думаєте про якусь крайню агресивну форму цього націоналізму. Мушу вам сказати, що всі такі форми націоналізму в національній державі повинні існувати.
Безумовно, головним має бути так званий середній клас і поміркована конструктивна робота з будівництва держави. Та ніколи ніхто не має забувати, що держава є національною. Це українська земля, і вона неперервно народжує українців. На цій землі асимілюються в українців всі неукраїнці. Хочуть вони цього, чи не хочуть, довго це триватиме, чи ні. Але всі в цій державі мають стати українцями: росіяни, поляки, євреї, німці, румуни… Вони, як громадяни України, згодом мають стати українцями. Від українців як основної державної нації залежить створити такий державний апарат, щоб іншим вигідно було в Україні ставати українцями.
А «Свобода» є течією національно свідомих молодих людей, можливо, більш рішучих, порівняно з іншими. Буває ж така гнила українська інтелігенція, яка себе б’є в груди і каже: «Ми – українці», але дуже легко сприймає чужий порядок. А як щось стається не так, то дуже жаліє, навіть може зронити сльозу, але не буде битися.
- Але часто «Свобода» далі, ніж за викрикування прізвищ Бандери і Шухевича, не заходить…
- Я дуже шкодую, що воно так… Для них Бандера і Шухевич є якби єдиними провідниками. Для мене ж не тільки вони. Я поважаю і Шухевича, і Бандеру, і Мельника, і Бульбу-Боровця, і генерала Рибалко, і генерала Малиновського, і Черняховського, і Кирпоноса, і Кожедуба й інших. Бо вони всі боролися за Україну. Під час Другої світової війни дуже багато було яскравих українських діячів, їх всіх треба поважати.
- А як прокоментуєте ситуацію з дегероїзацією Бандери та Шухевича, суди?
- Я б не хотів, щоб ми смакували те, що не повинно повернутися. Дуже багато людей не вважають Шухевича і Бандеру героями України, інші вважають. Найпростіше – не говорити про це. Приймати, що це вже так сталося, що такі надані високі звання, з тим треба миритися і не піднімати на дискусії.
- А чому?
- Тому, що це викликає масу протилежних думок. А якщо виникає протилежна думка, то людина, яка її висловлює, намагається її узасадничити. І це часто є неправдивим, перебільшеним…
- Ви у політиці вже багато років. Як охарактеризуєте ситуацію з судами і арештом екс-прем’єра Юлії Тимошенко?
- Час - дуже цікавий чинник, якщо спостерігати за його впливом на трактування подій. Думаю, Регіони спочатку хотіли знищити «Батьківщину» як партію, як свого основного конкурента. Безумовно, знищити його означало для них знищити Юлію Володимирівну. І їй висунули звинувачення у газових угодах, в закупівлі не таких автомобілів для Міністерства охорони здоров’я. Всі ці речі не є причинами для того, щоб так знущатися над тою жінкою, над колишнім прем’єр-міністром, віце-прем’єром за часів уряду Ющенка, яка фактично врятувала від розпаду українську енергетику, особливо електроенергетику. І це було, я б сказав таким поганим словом: «гімняно». Це – недостойно.
Але з часом ситуація і її оцінка набуває зовсім іншого забарвлення. Справді, газові угоди для України є невигідні. Справді, Юля Володимирівна не мала спонукати до їх підписання. Але газову проблему завжди вирішували в Україні в кінці грудня – на початку січня, коли треба конче мати газ, інакше всі замерзнуть. Фактично, Росія відтягувала спеціально ці переговори до кінця, і кожен уряд, включаючи уряд Тимошенко, опинявся в майже безвихідній ситуації…
З плином часу ситуація з газовими угодами, оце знущання над Тимошенко через судову процедуру, починає отримувати світове забарвлення. І не лише для України, але й для Європи, адже основний газ в Європу йде через Україну, тобто Юля Володимирівна зараз стає ніби людиною, яка від імені України терпить муки в ім’я вирішення газової проблеми України. Виходить, що більше вона страждатиме, то слабшою буде російська позиція щодо газових питань при домовленості з Україною, а отже легше буде урядові відмовитися від цих домовленостей. І тут важко сказати, як воно далі розвинеться. Хочу лише додати, що російська сторона, яка починає коментувати арешт Юлії Володимирівни, каже, що було дано вказівку зверху підписати такі угоду, мовляв, чого ви Тимошенко так мучите. Але російська сторона може Януковичу зробити неймовірно шкідливу справу: якщо він задумає приєднуватися до Європи, російська сторона скаже, що зменшить ціну на газ, якщо влада відпустить на свободу Юлію Володимирівну. Тимошенко виходить на свободу – і Янукович з Регіонами повністю програють ситуацію.
У цій ситуації вкрай погано виглядає і європейська спільнота. Їй просто було шкода грошей, які вона мала дати Україні, якби Україна була приєднана до європейської спільноти, щоб підняти рівень її господарства. Їм було шкода цих грошей на українців. Якби Україна була приєднана до європейської спільноти, не було б ніякої проблеми транспорту газу.
Тому на Тимошенко зараз зав’язується дуже багато серйозних проблем.
- Ви близько знаєте Ющенка. Чому його політична сила («Наша Україна», – ZAXID.NET) не хоче, щоб він свідчив у справі Тимошенко?
- Те, що Ющенко потрапив у специфічні обставини, коли став президентом, ми не повинні збувати: він був отруєний, страждав. Те, що під час Помаранчевої революції, величезної революції в історії українського народу, Юлія Володимирівна завжди виступала поряд із Ющенком, навіть іноді набувала більшого авторитету, ніж Ющенко, і те, що Ющенко призначив її прем’єром, можливо, не бажаючи цього, було його помилкою. Він не зумів зібрати біля себе добру виконавчу структуру.
Він мав один рік президентства дуже велику владу, коли міг призначати і звільняти прем’єра, міністрів, але не зумів тою владою скористатися. Можливо, він хотів зразу звільнити Юлію Володимирівну, призначивши її, а вона хотіла звільнитися від нього. Протиріччя між ними почались одразу після її призначення, вона була зразу налаштована йти проти Ющенка, і це, безумовно, було трагедією для України. Зараз вона має великий національний авторитет… Ющенко не хотів, щоб вона була президентом, він не хотів, щоб президентом був Янукович, але Ющенко помилявся, думаючи, що він може стати президентом. Ось таке сплетіння.
Думаю, Ющенко на суді буде говорити відкрито ту правду, яку він має. Він має свої погляди і нікого не послухає.
- А можливо, в Україні прийшов час нового лідера?
- З тим лідером в Україні завжди було складно. Україна була землеробською державою споконвіку, і селяни скептично ставилися до влади. Селянство українське завжди не терпіло влади. Згадайте наших гетьманів: сьогодні був вибраний, а завтра його вже хотіли скидати. Згадайте, як закінчили наші гетьмани, знайдіть їхні могили.
Проблема вождя в Україні дуже специфічна. Можливо, розумна парламентська форма зараз для України є певним виходом. Найважливіше, над чим маємо працювати, – над майбутнім парламентом і над виборами, над законом про вибори. І сказати, де візьметься лідер новий, - мені важко.
- Фракція «Народна рада», до якої Ви входили, у парламенті (1990-1994 рр.) послідовно відстоювала курс на українську незалежність, проте була чисельно меншою за прокомуністичну «групу 239». Як їй вдалося проголосувати за Декларацію про державний суверенітет України (1990 р.) та за незалежність 1991 року?
-Земля українська родить українців. І ці українці у час Радянського Союзу народжувалися в середовищі українських патріотів, але і в партійному середовищі. Коли підходив кінець 80-х років, в українському партійному, так званому комуністичному середовищі, українських патріотів була величезна кількість. Взяти хоча б Спілку письменників України. Вони всі були комуністи, але беззаперечні патріоти України.
До кінця 80-х розвиток українського націоналізму – в межах національно свідомої патріотичної української інтелігенції, яка боролась за це, сиділа в тюрмах, і в партійному середовищі українському зростали і переплелись між собою на зламі 80-х – 90-х років. І треба було лише якогось такого вибуху, щоб цим можна було скористатися і проголосити незалежність України. Вона була проголошена більшістю у 300 голосів. Голосували всі.
Щодо «Народної ради» - вона спочатку більше ніж наполовину складалася з комуністів. Та це були національно свідомі люди. Івашко, перший секретар ЦК Компартії України, був дуже глибоким українським патріотом, Погрібняк, який був першим секретарем Львівського обкому партії, також. Тому в «Народній раді» не було важко працювати в парламентському середовищі. Вона складалася зі свідомих українців з усіх областей України. Але й серед більшості теж було багато патріотів. Це були люди, які усвідомлювали неминучість розпаду Радянського Союзу і побудови нової держави.
«Народна рада» ніби вела це все, вона не зустрічала на шляху беззаперечного опору серед значної кількості депутатів «групи 239», навпаки, певну прихильність серед значної кількості дуже впливових депутатів. Також жалію, що ми відпустили Івашка в Москву і виключили з депутатів. Це ми зробили найбільшу помилку.
- «Народна рада» доволі узгоджено діяла під час обрання спікера парламенту навесні 1990 року. Чому ж не було продемонстровано солідарних дій під час висунення кандидата у президенти – від демократичних сил балотувалося кілька претендентів?
- Справді, кандидатури на президента виникали якось спонтанно. Ніхто зі мною, як головою «Народної ради», не радився. Чорновіл висунувся, Лук’яненко та інші. І мені теж сказали висувати свою кандидатуру. Кравчук висунувся як голова Верховної Ради. І це було з одного боку недобре, а з іншого, завдяки тому, що при оголошенні незалежності було прийнято й постанову про проведення референдуму 1 грудня, який був життєво важливою подією для України, і всі ці багато кандидатів від «Народної ради» вели агітацію за Україну. Це був позитивний факт. Вибори президента – важлива подія, але вона не може рівнятися зі своєю важливістю з референдумом про незалежність України. Це унікальна подія за всю тисячолітню історію України. Вже після референдуму ніщо не може знищити Україну.
- Згодом, за прем’єрства Леоніда Кучми, Ви були першим віце-прем’єром. Яким тоді був Леонід Данилович, наскільки схожим на Кучму-президента?
- Кучма був завжди владною людиною, він був директором «Південного» заводу. Це був найбільший завод в Україні на той час, найбільш технологічний. Тому вміння наказувати в Кучми було. У державній Думі я був головою секції науково-технічної та індустріальної політики в Україні, він був членом Думи в моїй секції. Він був дуже добрим працівником Думи, відповідав за ядерне роззброєння, ядерну енергетику і ракетну техніку.
А коли став прем’єр-міністром, я побачив зовсім іншого Кучму – дуже владного, впертого, який розумівся на економічних проблемах України, який дав Пинзенику (Віктор Пинзеник, – ZAXID.NET) дуже велику владу і беззастережно слухався його у всьому. Кучма тоді почав вимагати для себе, щоб уряд мав право видавати декрети – у формі законів. І уряд видавав такі декрети, їх здебільшого формував Пинзеник. Тому Кучма тоді був людиною владною, але, може, не дуже компетентною у питаннях переходу від радянської економіки до економіки вільного ринку. А Пинзеник був ярим прихильником такого швидкого перескоку до вільного ринку. І це привело до того, що в Україні почався величезний економічний безлад.
Крім того, ми не мали своїх грошей, були друковані карбованці. Пізніше почалась страшна інфляція, поки не прийшов на посаду голови НБУ Ющенко. Він дуже багато позитивного зробив, щоб Україна стала стійкою державою, передусім у банківській справі, у монетарній політиці. А потім була видана гривня за Ющенка… Не знаю, коли Ющенко був більшою людиною, коли був головою Національного банку, прем’єром чи президентом.
Щодо Кучми як президента: мені здається, обсяг роботи президента в державі суттєво відрізняється від роботи прем’єра. На прем’єр-міністра Кучма як колишній директор більше підходив, ніж на президента. Бо президент - посада швидше гуманітарна, ніж економічна. І в гуманітарній сфері Кучма був значно слабший. Основні помилки, які він допускав, були пов’язані з гуманітарною сферою. Тому, думаю, Кучма зробив помилку, погодившись іти на президента. Прем’єр він був жорсткіший.
Але маю сказати, що Ющенко як прем’єр у тандемі з Тимошенко був дуже добрим прем’єром.
- Щодо Кучми, чому він не такий публічний, не реагує на ситуацію в країні так, як наприклад, його попередник – Леонід Кравчук?
- Це такий характер Кравчука. Президент він був неконструктивний. Як секретар з пропаганди – це його стихія. Він і зараз у своїй стихії.
- Щодо іншої теми - науковців, які йдуть у політику, називають невдахами. Зважаючи на Ваші наукові успіхи ще до 90-го року, цього сказати не можна. Що ж Вас змусило пожертвувати дослідницькою роботою на користь політики?
- Україна. Фізичний факультет у Львівському національному університеті за радянських часів був найбільш національно свідомим. Це був справді український факультет. Він був більше українським, ніж українська філологія, історія… Фізики, на відміну від журналістів, філологів, були обережні. Вони були дорослі скаути. А один із принципів скаутів – обережність. Вибудовувався дуже сильний кістяк українських фізиків, які закінчували фізичний факультет. Дух українського націоналізму на фізичному факультеті був розумним духом.
Пізніше таке ж було у відділенні інституту теоретичної фізики, яке я організував. Там ніколи не було проблеми українського націоналізму, бо там всі були українці. Не було проти кого боротися, всі були спокійні, свідомі…
Те, що Радянський Союз має розпастися, я довів фізично дуже давно, навіть першому секретарю Львівського міськкому партії давав відповідну роботу, щоб він завіз в Москву в інститут філософії. Йому сказали там, що в роботі все правильно.
Коли мене вибрали делегатом XVIII всесоюзної партійної конференції, а це була велика честь для мене, я тоді на прес-конференції заявив, що Радянський Союз розпадеться. Там були кореспонденти всіх центральних газет. Кореспондент «Правди» зразу скочив і запитує: «Как, і будєт украінская армія, грузінская армія, казакскзая?». Кажу: «Будєт украінская, грузінская, казакская…». Прес-конференцію зразу закрили. Але я вже був обраний делегатом, мене не могли звільнити. Я поїхав у Москву. За мною дивилися, щоб я не подав записку на виступ.
Я був повністю свідомий, що Радянський Союз має розпастися, я це говорив відкрито: чому, за яких причин, які були помилки у ленінізмі, марксизмі. А якщо Радянський Союз має розпастися, то що утвориться? Незалежна Україна. Якщо ж я це розумію, то що означає порівняно з можливим створенням держави моя чудова фізика, а я мав чудову фізику, чудові роботи, чудових учнів, чудову школу!
Я подався спершу кандидатом в депутати Верховної Ради Радянського Союзу. Але Вакарчук чогось теж зробив це. І я відступив перед Вакарчуком, подав на депутата України, бо знав, що це важливіше за таких обставин. Я місяць писав програму для депутата. Це було взимку у Славську: трохи на лижах поїжджу - і пишу програму. І ви мене запитуєте, чого я кинув фізику? Та держава ж мала утворитися. І я все робив, щоб вона утворювалась.
- Проте тоді ж виникли проблеми для науки.Чи був шанс на зламі 80-90-х років врятувати львівську науку, відстояти фінансування для місцевих НДІ, втримати перспективних науковців?
- Науковці в таких перехідних періодах завжди дуже тяжко жили. Наука за часів Радянського Союзу мала дуже привілейоване становище, і це сталось 1945 року після вибуху бомб в Хіросімі і Нагасакі. Сталін закликав Курчатова (Ігор Курчатов – російський фізик, організатор і керівник робіт в галузі атомної науки і техніки в СРСР, академік АН СРСР, – ZAXID.NET) і погодився на всі умови, які той висловив відносно того, як має утримуватись наука в Радянському Союзі, і воно так було. Фактично на науці Союз і тримався.
Коли утворилась незалежна Україна, почала розпадатися власність. Почала утворюватися приватна власність. Це настільки глибокі перетворення, що до науки не було часу. Академія наук як трималась, так і трималась завдяки президії, завдяки позиції президента Патона. Потім починались кращі часи, особливо за прем’єрства Ющенка - нам вдалось збільшити зарплату науковцям вдвічі. Вони стали краще жити.
Але наш інститут втримався. Ми отримували держзамовлення на різноманітні задачі, зокрема пов’язані з Чорнобилем…
- Цей перехідний період для науки закінчився?
Наука ділиться на дві частини: теоретичну й експериментальну. Наука зараз не потребує великих поїздок, бо є Інтернет, зв'язок, конференції, на які з’їжджаються люди. Але є експериментальна наука, яка вимагає сучасних приладів. І от уряд Азарова першим скерував, здається, 60 млн грн для Академії наук – на закупівлю іноземного найновішого обладнання. І потім кожен рік така кількість грошей скеровувалась... Побудова дуже сильної експериментальної бази з фізики, біології і хімії в університетах і НДІ – завдання №1 для кожного уряду. І теперішнього. Якщо вони того не робитимуть, ми почнемо відставати.
Довідка ZAXID.NET
Ігор Рафаїлович Юхновський народився 1 вересня 1925 року у с. Княгинині Рівненської області. Український фізик-теоретик, з 2006 року очолив Український інститут національної пам'яті, Герой України та кавалер ордена Держави. Доктор фізико-математичних наук, професор, академік НАН України, народний депутат України І-IV скликань. Почесний директор Інституту фізики конденсованих систем НАН України, почесний доктор Інституту теоретичної фізики ім. М. М. Боголюбова НАН України, доктор Honoris Causa Львівського національного університету імені Івана Франка.
Ігор Юхновський створив добре знану у світі Львівську наукову школу статистичної фізики. Він розробив оригінальні і потужні методи теоретичних досліджень систем взаємодіючих частинок: метод колективних змінних та метод зміщень і колективних змінних, які дозволили розв'язати серію принципових проблем фізики конденсованої речовини. Він і його учні зробили суттєвий внесок у розвиток теорії рідин і розчинів електролітів, металів і сплавів, невпорядкованих систем, фазових переходів та критичних явищ. Автор близько 500 наукових статей, 7 монографій та підручників.
У 1990 році І. Р. Юхновського обрано депутатом Верховної Ради України. В парламенті очолював опозицію як голова «Народної ради». У 1992-1993 рр. працював на посаді Першого віце-прем'єр міністра України. У 1994 р. вдруге обраний депутатом Верховної Ради України. У 1998 р. втретє обраний народним депутатом України, належав до фракції Українського народного руху. У 2002 р. вчетверте обраний до Верховної Ради України за єдиним списком від блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». У червні 2006 року Постановою Кабінету Міністрів України І. Р. Юхновського призначено в. о. Голови Українського інституту національної пам'яті — центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом. Звільнений з посади голови Інституту 2010 року.