На перший погляд може здатися, що український політикум роздирають суперечності. Досить пригадати гучні та безкомпромісні заяви парламентарів нового скликання та «бойове хрещення» перших «тушок».
Водночас ключові рішення, як-от про президію Верховної Ради чи кандидатуру прем’єр-міністра, прийняли рекордно швидко, а боротьба за парламентські комітети взагалі пройшла не між владою та опозицією, а в середовищі самих борців із режимом. А щоб така конструктивна робота не муляла очі виборцям, політики вдаються до старого і перевіреного методу – захищають «своїх виборців» від уявних ворогів та вступають у нерівний бій задля відновлення історичної справедливості, пиляють паркани і т.д. і т.п.
І таку «політику» підтримує електорат. Адже ті сили, які представлені у парламенті, зверталися до свого виборця не з програмами дій (хто б там їх читав), а із закликами «зупинити» одних чи «не допустити повернення безладу» інших, а то й взагалі «повернути народу» приватизоване всіма ними за останні два десятиліття. Виборці не бажали ускладнювати собі життя аналізом програм чи біографій потенційних нардепів, останні ж дозволили електорату зробити комфортний «вибір» між своїм і чужим, добром і злом. Так, прихильники регіоналів втомилися годувати всю країну (особливо її «бандерівську» частину) і одночасно боятися повернення насильницької українізації. Ідейні ленінці знову голосували за тих, чия символіка нагадує їм молоді роки – час, коли все було нічийно-народним, а буржуазні націоналісти не сміли й носа висунути із далеких країн агресивного блоку НАТО. На противагу їм, інша частина виборців підтримала кандидатів, які обіцяли «їх зупинити», в яких не мала б «здригнутися рука» тощо.
Саме тому на політичній арені (це визначення останнім часом більше пасує для простору під куполом Верховної Ради) стабільно висока концентрація професійних патріотів із різних таборів під різними прапорами. Про людське око вони з піною на губах відстоюють вигадані ними ж інтереси своїх квазіплемінних груп, організовують бійки та штовханину для своїх глядачів. Однак це не заважає їм мило спілкуватися між собою, коли поруч немає телекамер (або вони думають, що їх нема). І взагалі, приємні бесіди з ідейними ворогами – це така військова хитрість. Адже вони, перш за все, – професійні патріоти. Для екзальтованих прихожан Києво-Печерської лаври Дмитро Табачник є таким самим борцем за правду, як Ірина Фаріон для типового західноукраїнського мітингового прапороносця. Жоден професійний патріот не визнає привселюдно бодай краплі правоти за своїм опонентом, пропонуючи виборцю просту схему «ми – хороші, вони – погані». Відповідно, зло має бути подолане, наше діло справедливе, ми переможемо.
Так і спостерігає країна кожного разу перед виборами, як злі русофоби-бандерівці от-от змусять російськомовних діток «казати державною мовою». З іншого боку, прокремлівські сили душать «солов’їну». Періодично вилазить на світ божий інформація про гуманну радянську систему та агентів загниваючого Заходу. Тощо, тощо. А електорат мобілізується, не дарма ж телевізор дивиться. Час до часу в ефірі й надалі з’являтимуться «гостросюжетні» ролики, де спеціально для цієї оказії делеговані стрілочники будуть товкти одні одним голови «за Україну», «за Русь» чи «за побєду дєда». Хтось ганятиме «синьожопу банду», хтось битиме «бандерлогів». Словом, класика жанру.
«Нашим» можна багато чого пробачити. Ми знаємо, що вони мерзотники, але ж вони «наші» мерзотники. Їм можна простити Волкова у парламенті, вони ж не впустили Табалових у перший день. І дарма, що антитушківська боротьба дуже скоро перетворилася на пшик. Зрештою, як заявив лідер «об’єднаних» в одному із своїх найгеніальніших коментарів: «Табалови пройшли не по бізнес-квоті…». І другий віраж прем’єра Азарова ми спокійно сприйняли, адже як його «наша» про мову гарно запитала! «Нашим» можна повірити, що сім’я не останнього депутата міської ради живе за 2500 грн. на місяць. Це не цинічна брехня, це знову ж таки військова хитрість. Головне, що наші роблять за нас те, що ми б дуже хотіли зробити, але не можемо. Вони говорять «ворогам» і «зрадникам» те, що так кортить сказати нам. І не просто так, а в прямому ефірі! Краса та й годі! І ніби всі давно знають, що просто так, без вказівки «згори», на рейтингове ток-шоу в прямому ефірі перед виборами не часто потрапиш. Але коли там регулярно з’являється «наша» фізіономія – радіють як малі діти.
Майбутня Україна за збереження сучасного стану речей – це сімейна влада + шустеризація всієї країни. Хліба буде небагато, зате видовищ досхочу. І дивитися нам це шоу – не передивитися. Епатаж і робота на камеру – ось головні стовпи українського політикуму. А тим, хто сподівається на чиюсь «перемогу» в цій битві професійних патріотів, можна сказати лише одне: професійні патріоти, «наші» і «зрадники», вже виграли. А ми вже програли. Шоу буде тривати, адже вони не можуть один без одного. Блокування трибун обов’язково повториться, але не під час впровадження чергових «реформ», а тоді, коли «пізно махати кулаками». Будуть емоційні заяви, пошук зрадників, обіцянки все змінити, короткотермінові голодування під спалахами фотокамер. Їхня боротьба триватиме доти, доки в цій країні ще залишиться що ділити. Після цього утримувати таке дороге шоу не буде сенсу. І його переформатують. Прапор і герб при цьому змінювати не обов’язково. А професійні патріоти, швидше за все, змінять амплуа і розважатимуть нас іншими ролями.
P.S.:
У рекламі загалом, і в політичній зокрема, часто використовується один прийом: увага споживача акцентується на якійсь одній позитивній стороні продукту чи політичної сили. Іноді сторона є банальною вигадкою (як «морозяна свіжість» чи якась «зелена» партія), а часто властивість продукту є зовсім не оригінальною («коров’яче» молоко чи «українська» партія). Головне – щоб добре сприймали споживачі. Для фірми-рекламодавця добре, коли її продукт має оригінальні ознаки, якими чітко відрізняється від конкурентів. Для комуністів це захист трудящих, для регіоналів – професіоналізм та стабільність і так далі. Натомість коли виробники шоколаду, який завжди вважався «стовідсотково натуральним», намагаються зробити його в очах споживача ніжнішим за «ніжний», вони ризикують програти. Це саме стосується націонал-демократів, які намагаються виглядати більшими націоналістами, ніж організатори смолоскипних походів за участі неповнолітніх.
Проте в українській так званій політиці трапляються дивні метаморфози. З огляду на те, як у Львові пройшло відзначення дня народження Степана Бандери, не виключено, що нинішні «ліберасти» скоро скандуватимуть «Бандера прийде, порядок наведе». Професійні патріоти ніколи не відзначалися перебірливістю гасел та ідей. Питання лише в тому, коли «демократичні сили», за прикладом своїх радикальних колег-націоналістів, нарешті розродяться ідеєю про безперспективність євроінтеграції та небезпеку сланцевого газу для екології, надавши тим самим Кремлю всі можливості економічно та політично «добити» українську незалежність. Це буде так по-українськи: самі себе завоювали.