Після останніх висловлювань Ілона Маска про Україну, а особливо після знущального мему про Володимира Зеленського як одвічного прохача грошей, хіба що хтось лінивий чи позбавлений інтернету не критикував американського мультимільярдера. Один з українців – власників автомобіля Tesla – навіть написав на автівці: «Вибачте! Купив до того, як взнав, що Маск – м*дак». Можна пригадати і трішки давніші (хоча все ще свіжі в пам’яті) історії про те, як Маск блокував роботу системи Starlink, щоб завадити ударам по російському флоту в Севастополі, як раз по раз засуджує виділення США коштів на допомогу Україні, як ретранслює наративи російської пропаганди.
За таких реалій вже не таке помітне ще вельми недавнє захоплення Маском в Україні як начебто геніальним винахідником і вкрай успішним (тут без начебто) бізнесменом. На полицях книгарень все ще лежить з десяток книг про нього чи його компанії. І досі не бракує – навіть в Україні – тих, хто вважає Маска зразком для наслідування, технічним генієм, що змінює світ. Мовляв, ось за такими – майбутнє.
При чім тут гуманітарії та їхній порятунок? Уже не перший рік (і не перше десятиліття) дедалі очевиднішим в освіті, зокрема й українській, стає домінування думки, що її ключове завдання – це готувати вузькопрофільних фахівців із чітко окресленим переліком вмінь і навичок. Так само вважає і чимало самих учнів та студентів. Тож навряд чи для майбутніх математиків, біологів, айтішників тощо вивчення гуманітарних дисциплін є тим, чого вони зазвичай прагнуть.
Годі сперечатись, що заклади освіти, особливо вищої, повинні готувати фахівців для тих чи інших спеціальностей. Але чи означає це, що слід концентруватись винятково на одній вузькій галузі? Багато хто скаже, що так. Приклад Ілона Маска щораз переконливіше стверджує – ні. Бо його висловлювання на теми політики чи історії є аж надто промовистою ілюстрацією, що навіть найгеніальніший винахідник чи підприємець поза межами питомо своєї сфери може бути звичайнісіньким невігласом.
В українських реаліях це давня й банальна історія, коли багато представників негуманітарних спеціальностей вважають себе компетентними для обговорення історичних, мовознавчих чи літературних тем. Хоча насправді вони такими не є. Часто це поєднується зі знеціненням гуманітаристики як такої. Що оця-от ваша історія – це взагалі не наука.
Це було вельми помітно під час запровадження обов’язкових публікацій у журналах, які індексуються в базах даних Scopus чи Web of Science. Жодні раціональні аргументи, що ці бази, котрі є дієвими інструментами для математичних чи природничих наук (універсальних за своїм характером), непридатні для гуманітарних галузей і не виправлять жодної з їх численних реальних проблем в Україні, не діяли й наражались зазвичай на зневагу й відсутність бодай натяку на розуміння. Результат був передбачуваний – псевдонауковці від історії чи інших гуманітарних наук у дивовижний спосіб виконують усі «скопусівські» вимоги. Тоді як сумлінні дослідники повинні долати додаткові штучні перешкоди, яких і без того предосить у нашій винятково забюрократизованій системі освіти.
Усе це не заперечує численних проблем з гуманітаристикою в Україні – псевдонауковців, плагіату та багатьох інших. І фахові спільноти в тій чи іншій галузі не повинні толерувати такі явища. Але ці проблеми не є питомо гуманітарними. От лише коли доктор технічних наук і декан у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка Микола Тесля поширював відверто антинаукову маячню, то це не було приводом для смішків і цькування всієї галузі. Натомість коли трапляється черговий скандал щодо плагіату і шарлатанства в гуманітарних галузях, то ледь не завжди наступною йде реакція на кшталт «ну, це гуманітарії, що ще від них можна очікувати...».
Попри все, саме життя навколо нас у найболючіший спосіб показує, наскільки важливо бодай базово орієнтуватись в історії, політиці, культурі. Щоб розуміти, де друзі, а де вороги. Що з Росією неможливо «домовитись посередині» чи «просто перестати стріляти». Що російська агресія щодо України корениться майже винятково в історії та культурі цієї держави і її мешканців. За ігнорування чи зневагу історії доводиться платити дорогу ціну.
Ціна ця ще вища через універсальність проблеми. Скільки на тому ж таки Заході фахівців у найрізноманітніших галузях усе ніяк не можуть усвідомити, що Росія – це не «загадкова російська душа» і «велика російська культура», а спільнота варварів, які розуміють і цінують лише силу. Не можуть і не хочуть зрозуміти, що єдиний спосіб позбутись російської загрози – це не шукати з нею компромісів, жертвувати Україною, боятись ескалації чи ядерної війни, а завдати їй рішучого удару. А якби бодай трішки знали історію, хоча б сюжет про «умиротворення» Гітлера в 1930-х роках, то все могло би бути не так сумно.
Можна бути генієм у сфері технологій і профаном у всьому іншому. Можна бути чудовим істориком чи літературознавцем, але не бути пристосованим до реального життя. Такі крайнощі – а саме їх просувають як бажаний сценарій у рамках підготовки вузькопрофільних спеціалістів – шлях у нікуди. Звісно, що без прикладних навичок нікуди, бо вони – основа. Але навіть найкращий фахівець у своїй галузі повинен адекватно сприймати світ навколо себе. Тому потрібно виходити за рамки суто однієї дисципліни. Треба не лише знати, але й розуміти. Адже виконання навіть такого простого позірно громадянського обов’язку як голосування на виборах потребує базової орієнтації в політиці, економіці, соціальних чи історичних питаннях