ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.
Сьогодні ми публікуємо розділ із книги Євгена Положія «Іловайськ». Видавництво Folio випустило її до річниці трагічних подій під Іловайськом 10 серпня - 3 вересня 2014 року, що увійшли в історію під назвою «Іловайський котел».
Роман «Іловайськ» Євгена Положія, українського письменника, журналіста, громадського діяча та головного редактора сумської газети «Панорама» є розповіддю про війну без купюр та сантиментів. Текст побудовано на реальних подіях - свої історії авторові розповіли близько 100 очевидців подій минулого року - бійці добровольчих батальйонів «Донбас», «Дніпро-1», «Херсон», «Миротворець», 39-го («Дніпро-2»), 40-го («Кривбас»), 42-го батальйонів територіальної оборони, солдати та офіцери 17-ї танкової бригади, 51-ї, 92-ї, 93-ї бригад ЗСУ, прикордонники Сумського пересувного загону. Деякі з цих розповідей увійшли до книги.
Життя та смерть Сергія Кабана
Чому Кабан? Тут відповідь очевидна, за фізичними параметрами – найбільший у загоні боєць. Але в кожному позивному, в кожній новій назві людини, яка змінює спосіб життя і приймає війну, а разом із новим способом життя і війною – змінює і ставлення до життя і смерті, є не лише звучання, зовнішня сторона, спостереження товаришів або дитячі мрії - Серьога Кабан виявився людиною до неможливості впертою. І коли їх, харківських добровольців, які написали заяву до батальйону територіальної оборони, в травні, як останніх, турнули з Кіровограда, пославшись на формальності, по прибуттю додому він написав довгу петицію на сайт державної прикордонної служби: мовляв, Батьківщина що, не потребує прикордонників, які мають досвід служби?
З`ясувалося, що якраз зараз і потребує, але Харківський прикордонний загін вже повністю сформований.
- А який ще несформований? – запитав, ледь стримуючись, щоб не зарядити в наглу харю, у військкоматі.
- Зараз формується новий пересувний загін для несення служби в зоні
антитерористичної операції. Поїдете на навчання?
Хоч так уб’ють, хоч так, - жартував Сірий в окопах під обстрілами мінометів за
контрольно-пропускним пунктом «Успенка», згадуючи слова дружини: «Повернешся, я тебе вб’ю!».
Про намір піти добровольцем він повідомив кохану в момент, коли останнє з необхідного – ніж і ложка – пакувалися в наплічник. Він сидів навпочіпки перед диваном, розклавши речі з шафи і шухляд, і дивувався, скільки за тридцять чотири роки життя накопичилося усілякого непотрібного барахла. На стіні цокав великий годинник із гирьками. Ходики Кабан любив. Йому подобалося урівноважувати їх хід, витирати пил із ланок довгого звисаючого мідного ланцюжка, розглядати малюнок – гірський пейзаж із рогатими оленями – на циферблаті. Зозуля, щоправда, давно зламалася, та Кабан вирішив, що так навіть краще.
- Ти куди це зібрався? – запитала дружина, заглядаючи до кімнати. З ранку вона ходила у своїх справах і повернулася не в кращому настрої. – Обідати будеш?
До армії, - не відриваючи погляду від годинника, відповів Кабан.
- До якої армії?
- Української, якої ж ще.
- Коли?
- Автобус через годину.
- А чого ти про повістку нічого не сказав? С дочкою хоча б попрощався!
- Так я попрощався вже. Зранку. Не було ніякої повістки.
- Що, сам напросився?
- Сам, - Кабан розумів, що неправий, але не хотів турбувати дружину завчасно, заводити зайві розмови: та що, та як, та куди? Почне відмовляти, телефонувати матері. Натомість зараз все ясно і конкретно, і розмова коротка.
- Я зрозуміла. Повернешся, Сірий, - я тебе вб’ю! Сідай обідати, на автобус запізнишся.
Термінову службу Кабан проходив півтора десятки роки тому, однак бойові навички не втратив – у деяких прикордонних частинах, на відміну від багатьох інших в українській армії, традиції ще шанували, і служити вчили по-справжньому. Зустріли в загоні нормально, одягли-взули, озброїли - і відправили на полігон, де бійцям задали такого жару, що Кабан розірвав до непридатності камуфляж і до крові збив руки. Та на службу ніхто не нарікав, ніхто не скиглив і не пішов звідти. Тут «обстрілювалися» дорослі чоловіки, всі -добровольці, які чудово розуміли, що одна година важких тренувань на хвилину подовжує життя в бою. Отже, готувалися серйозно, а коли отримали завдання відправлятися в зону АТО в Донецьку область на пункт пропуску «Успенка», зрозуміли, що все тут повторювалося і вивчалося не дарма. Кабан тяготи служби переносив спокійно. Як і більшість кремезних людей, він мав добросердий характер, але коли його щось чіпляло, ставав упертюхом і стояв до кінця, а якщо брався за щось, то тягнув, скільки міг.
В учебці Кабан освоїв нову спеціальність. Кулеметник – робота в будь-якій армії привілейована. Завжди - особливе завдання, особлива відповідальність, у будь-якому бою кулеметник стріляє і вбиває - за визначенням - більше інших бійців. За кулеметниками полюють, по кулеметних гніздах цілеспрямовано ведуть вогонь із мінометів, гранатометів і танків. Отже, кулеметники у всі часи і на всіх війнах – бажана мішень. Кулеметників і снайперів, які потрапили в полон, сепаратисти, як правило, не щадять. Катують, знущаються, можуть розстріляти, а якщо ж і обмінюють, то в останню чергу. Іншими словами, в бою і полоні у них шанси вижити - мінімальні. Та якщо снайперами стають за бажанням чи здібностями, то кулеметниками часто – через комплекцію. Кулемет значно важчий за автомат або снайперську рушницю, тягати його на собі може тільки фізично міцна людина. Ось і виходило, як в дитинстві в дворі – найменшого при грі в футбол ставили на ворота, а в армії – найбільшому дають до рук кулемет. Сірий і справді мав від природи неабияку фізичну силу, стріляв на полігоні влучно, купчасто, зате бігати не любив. Тому, коли запропонували стати кулеметником, не відмовився: лежиш, стріляєш, а носити – не проблема. Про полон, природно, він думки не допускав. Ну, який може бути полон? На заставі - півтораста озброєних, добре підготовлених бійців. Правда, далеко не всі з них будуть вірні присязі. Станься що, той же Топоров-сепаратист, з яким Кабан зчепився в їдальні, або Петренко з Донецька здадуть, але більшість прикордонників – справжні патріоти, які прийшли сюди виконати свій борг і повернутися додому з перемогою.
До 23 серпня все йшло до того, що лягти смертю хоробрих Сірому доведеться одразу після дембеля на порозі рідного дому від сковорідки або качалки дружини, бо пара мінометних обстрілів, під які він потрапляв, - ще не привід гинути на війні. Багатьом із пересувного прикордонного загону мін і снарядів з того боку – від сепарів - дісталося куди більше, але бійці щасливо уникали навіть поранень. З пропускного пункту «Успенка» через безперервний мінометний обстріл довелося відійти до Амвросіївки, але, окрім втрати контролю над ПП і зміни дислокації, в роботі загону нічого не змінилося: «секрети», наряди, патрулі.
Сьогодні на висотку над Грігорівкою наряд – десять чоловік. Висотка, як то кажуть, пануюча, звідси російська територія – як на долоні; чудово видно, як заходять на позиції, швидко розгортаючи бойові розрахунки, російські «гради», і довбуть по Савур-могилі. Це видовище, особливо вночі, крутіше, ніж дивитися останній епізод «Зоряних війн» в кінотеатрі 5Д – смертоносні феєрверки пролітають майже над головами. Наряду видно всі ключові перехрестя доріг, але зараз скрізь тихо – місцеві або виїхали до Росії або зачаїлися по хатах, збройники і Нацгвардія відійшли убік Кутейниково й Іловайська, залишивши лише один добре укріплений блокпост на перехресті біля Лисичого.
Сірому того дня дістався наряд на висотці неподалік. Йшли всімох на службу з тривогою на серці – довкола відбувалися незрозумілі речі: збройники і Нацгвардія відступають від Саур-могили і кордону. Кордон з Росії щодня перетинають колони з машинами, напаковані озброєними людьми і зникають в лісосмугах і населених пунктах. Вчора бачили, як в Григорівку зайшло п'ять чужих танків. Що буде далі – незрозуміло, мобільного зв'язку немає, оперативної інформації немає. Прикордонники остерігалися оточення, безглуздої гибелі. Розмови в загоні ходили різні, але командири мовчали і чекали розпоряджень зі штабу, але штаб на донесення не реагував.
- Агов, - сказав Діма Анішкін, - ви подивіться, там колона! – і протер тканиною бінокль, нібито це могло допомогти змінити картинку на дорозі. Колону вже можна було добре розгледіти і без оптики. Кабан встиг нарахувати з десяток одиниць техніки, коли надійшла команда відійти в посадку і колону пропустити. Попереду йшов бетеер із українським прапором і двома білими смугами – маркуванням української армії, але такого бетеера Кабан не пам’ятав (вся тутешня техніка Нацгвардії і десантури вже давно засвітилася на заставі), так що бетеер був однозначно не місцевий. А якщо він не місцевий, тоді чий він? З тієї території від кордону всі українські підрозділи вийшли ще позавчора. Заблукали? За бетеером йшла беха, потім важкі «урали» і «камази», навантажені, вочевидь, боєкомплектом, заправники, жовті автобуси з людьми, пара легкових автівок.
- Синусе, прийом. Карацупа на зв’язку.
- Прийом.
- З боку Калинова від кордону в наш бік рухається колона, одиниць сорок: один бетер, одна беха, вантажівки з боєкомплектом, автобуси з людьми. На бетері - український прапор. Спостерігаємо, нам наказано пропустити. Зустрічайте. Це ваші?
- Косинусе, прийом. Це Синус, - сьогодні рація звучить гарно, пощастило. Синус і Косинус – це позивні двох командирів підрозділів Нацгвардії. Вони обоє закінчували київський політех – от і бавляться, щоб геометрію не забути. – Візьми до уваги.
- Ні, це не наші.
- Може, збройники?
- Командире, запитай заставу, що нам робити?
- Застава наказує себе не виказувати і продовжувати спостереження.
- Синусе, Косинусе, не вимикайте рацію. Тримайте нас в курсі, - колона зникає за рогом. До блокпоста Нацгвардії – близько п’яти кілометрів, та якщо навпростець полем, то ближче. – Не вимикайте рацію!
Всім лячно. Хочеться, щоб це йшли свої, просто заблукали, але Кабану інстинкт підказує, що це не так. Якась неправильна ця колона, щось у цьому бетеері з українським прапором є чуже.
Рація оживає:
-Карацупа, прийом! Синус на зв’язку – рація шипить та плюється. – Колона виїхала з путівця на центральну дорогу, зупинилася. Двоє вийшло з автобуса біля шлагбаума, за формою не можу визначити приналежність, знаків відмінності немає. Є, є, є! Вони зривають український прапор зі шлагбаума, ламають стовпчик!
Вмикається Косинус:
-Та в їхніх автобусах денеерівські прапорці. Вогонь, хлопці!
І як пішла вода в хату!
- Прикордонники, хто поруч, допомагайте, - це Синус. – Закрийте їм зеленку ззаду!
Поле перебігти – не життя прожити, особливо Кабану з його комплекцією і кулеметом. Полем, полем, бігом-бігом-бігом, від блокпоста чутно, як валить автоматичний гранатомет, вибухають бензобаки, стрекочуть автомати і бахкають гранати. Треба швидше, швидше, але тяжко, відстав трохи, задихнувся, але тут пощастило – підскочив бетеер з підмогою, підібрали.
Підоспіли в самий розпал – бетер і беха сепаратистів, не зробивши жодного пострілу, рвонули в бік, за ними дві чи три вантажівки і декілька машин із хвоста колони пішли на Лисиче. Пару вантажівок вже горіло, підбиті автобуси похилилися на бік, поруч лежали мертві; живі, зайнявши оборону, жорстоко відстрілювалися. Як і просив Синус, прикордонники підперли сепаратистів із тилу, тут якраз РКК (ручний кулемет Калашнікова) Кабана став у великій пригоді. Прикордонник заліг у зеленці і щільним вогнем зустрічав усіх, хто намагався уникнути вогню агеес та кулемета нацгвардійців і сховатися серед дерев. Кабан уперше в житті стріляв не в мішені, а в живих людей, але дивно, він не відчував жодних докорів сумління, в першу хвилину навіть не виникало відчуття вбивства, просто натиснув акуратно на гашетку, і кулемет відгукнувся слухняною чергою. Коли темно-зелені фігури, які швидко бігли полем, почали падати – хто чудернацьки розкинувши руки, хто, втискаючись у землю в надії сховатися від швального перехресного вогню , Кабан раптово відчув гіркий присмак у роті. Він змінив кут обстрілу, перезарядився і знову почав ретельно обробляти свою ділянку: метр за метром, як і вчили на стрільбах.
Позиції у нацгвардійців та прикордонників мали відчутну перевагу, але швидкої перемоги не вийшло – занадто багато людей і техніки їхало в колоні. Отямившись від раптового нападу, сепари спробували контратакувати; над головами раптово задзижчав безпілотник, і в цю хвилину квадрат, де розгорнувся бій, почали поливати з мінометів.
Вони ж своїх можуть замочити, - здивувався Кабан. – Чому вони стріляють?
Тому що такі дрібниці росіян не бентежить. На цій війні у них немає своїх, тут всі для них - чужі, - сказав справжній українець Діма Анішкін.
Карацупа, прийом! Синус на зв’язку! У вас там беха є? Допоможіть витягти
поранених, нашу беху підбили! Ми до них без броні дістатися не можемо, сепари не дають! Пропадають хлопці!
Кабане, ти куди? Ти ж кулеметник! – та Кабан слідом за Дімою вже заскочив на
броню,за якою вже з обох боків прилаштувалося по чотири бійці.
Агов, броня, баштою крути! – бетеер енергійно обстрілював зеленку, і всі, хто
переміщався на ньому і поруч із ним, також вели інтенсивний вогонь, перезаряджаючись по черзі.
Прикрий, Дімоне, я перезаряджу, ми вже поруч! Все, готовий, давай! Фігач, що б і голів, падли, підняти не змогли! – але вогонь у відповідь однак не припинявся, і по броні періодично цокотіли кулі.
Гуркіт бою неможливо передати достеменно. Потік звуків, що хаотично видає стрілецька зброя, робота автоматичних гранатометів і підствольників, вибухи гранат, рик двигунів танків та іншої техніки, крики людей – живих і поранених, стогін помираючих – із цієї какофонії кожен боєць обирає для себе тільки найважливіші, найголовніші, ті що мають значення тільки для нього, звуки. Звуки, які можуть врятувати або забрати його життя. Це може бути тільки один звук, що має вирішальне значення саме в цю мить, тільки один, найголовніший.
Дімоне, здається, в мене влучили! – Кабан почув необхідний для нього
звук достатньо пізно через брак досвіду, замість звичного «цок-цок-цок» - «хлоп-хлоп-хлоп» по бронежилету.
Він засунув руку під бронік, помацав живіт – тільки піт, крові немає, захист витримав. Тією ж рукою смикнув магазин на перезарядку – розбитий і прострелений:
- Сука! – адреналін зашкалював.
Прокричав у башту:
- Ану, гупни туди!
- Не можу, братан, башту заклинило! – як завжди, у найпотрібніший момент.
- Та хоч чимось насип на них! – у цей момент з бетеера щодуху затарабанив кулемет.
Кабан, щоб прикрити спину, щільно притиснувся до відкритої кришки люка. Можливо, саме це і врятувало його від смерті в той момент. Цок-цок-цок-цок-цок – щільна черга. «Чому ззаду, звідки сепари взялися звідтіль? – майнула думка. – Чому сепари і спереду, і позаду?». Розвернувся подивитися - і тут же отримав чергу з автомата, яка влучила в бронежилет, поміж лопаток. Оглядівся, намагаючись побачити, вгадати, звідки стріляють, відповісти, і в мить отримав тупий удар у лівий бік, в незахищене місце.
- Дімоне, в мене влучили!
Анішкін схопив Кабана за руку і різким, вправним рухом скинув його з броні. Удару від падіння Кабан не відчув. Приземлився, зробив два поштовхи ногами – подалі від бехи, під кущ за пагорб, і тільки там засунув руку під бронежилет і вліз у липку кров. Подивився на червону долоню – болю не відчував, відчував лише бій – полетіли гранати, застрочив кулемет нацгвардійців, тільки вже чомусь по самих нацгвардійцях. Очевидно, сепари знищили кулеметника і гранатометника, закидавши гранатами, а зараз з їх же позицій атакували українців. Кабан гостро відчував свою потребу в дії. Він не думав ні про рану, ні про смерть. Він мав тільки два виразних бажання: покурити і взяти до рук кулемет. А краще і те і інше одночасно, але він не міг навіть поворухнутися, щоб дістати індивідуальний пакет – ліва сторона тіла заніміла. Знову почув вибухи гранат, після чого кулемет заглух. Одразу до нього підскочили Анішкін і ще хтось:
- Куди тебе?
- А я знаю? Десь тут, - Кабан тицьнув підборіддям у лівий бік.
Розстібнули бронік, розірвали майку:
- Жити будеш! Здається, на виліт пройшла, - наклали бинти. – Тримай міцно, крові багато втрачаєш! В плече двічі вкололи знеболююче. – Тільки не засинай, Кабане!
Кабан почувався дивно. Лежав, лівою рукою притримував бинти, правою – сигарету, дивився в небо і слухав бій. Прислухаючись до звуків, розгадував, чи свої беруть гору, чи не вистачило в сепарів часу для організації оборони і відступу, і чи насправді нацгвардійцям і прикордонникам дуже пощастило, що ворожі бетеер і беха з українським прапором звалили на самому початку. Якби вони втяглися в бій, хто знає, чим би справа закінчилася. «Ні, звичайно, ми б перемогли, але своїх тут залишили б також немало», - розмірковував, міцно затягуючись, Кабан. Небо виглядало по-вранішньому свіжим, з помаранчевими, гарними і швидкими хмарками. За формою хмаринки нагадували оленів з пейзажу на циферблаті настінного домашнього годинника. Кабан просто лежав і курив, не відчуваючи болю, і в цьому був якийсь свій особливий кайф. Він ловив кожен подих вітру, а кожна синя травинка того ранку рельєфно викарбувалася в його пам’яті. Сірий ще підмітив, що на деревах багато іржавого, під колір землі та крові, листя. Кров швидко витікала з його великого тіла, але крові він мав багато. Так що за кров Кабан не переймався, більше турбувала нездатність поворухнутися. «Може нерв який перебило? А якщо в хребет зайшло?».
Поруч загуркотів бетеер, із люка висунувся командир екіпажу:
- Трьохсоті є? – побачив Кабана, здивувався. – Сірий, йопересете? Як же так? От суки! Сірий, ми їх там всіх замочили! Агов, давайте його сюди!
Хтось підскочив, потягнув прикордонника вгору, закректів і заматюкався:
- Б…, ну, важелезний же, кабан!
Кабана насилу підняли і запхали всередину бетеера, де вже лежав один прикордонник. Йому посікло плече осколками, коли він витягав з-під обстрілу поранених нацгвардійців.
Давайте, гоніть до Амвросіївки. Ми зараз на заставу передамо, щоб лікарів викликали, - кричав на повну силу Дімон. – Знаєш, де лікарня?
«А що їх викликати? - подумав Кабан. - Зараз ранок, всі на роботі».
Отямився він вже в операційній. На нього поверх маски здивовано дивився високий худорлявий лікар.
Т- и не кашляти не можеш? – приємним голосом запитав лікар. – Я вже третій раз разу тобі рану висушую, а ти кашляти починаєш, і кров, як з порося, хлюпає. Там в тебе дірка велика, я зможу на нутрощі подивитися, чи не зачепило. Можеш не кашляти?
- Я спробую, - не своїм голосом прохрипів Кабан. – Курити дуже хочеться.
В операційній курити заборонено, сам розумієш.
Лікар з медсестрою знову розпочали маніпуляції, а Кабан завмер і затамував подих, але вже через хвилину не зміг втримати спазм, розкашлявся, а з рани фонтаном бризнула кров.
- Ні, дорогенький, так не піде. По-перше, тебе сюди не одного привезли - усіх лікувати треба, а по-друге, якщо будеш кашляти, рану ми тобі не зашиємо. Можеш не кашляти? Не кашляй, я тобі кажу! – лікар не нервував, просто говорив наполегливо і лагідно. Голос його звучав приємно, і Кабану дуже хотілося не кашляти, але він не міг втриматися – кашель стиснув груди, розідрав гортань і вийшов сиплим звуком через горло і чавканням крові в боці.
- Кури! – чиїсь руки встромили до рота сигарету – дотик пальців до губів був однозначно жіночим – і підкурили. Кабан затягнувся, в голові на мить запаморочилося, і біль, який тягнув увесь лівий бік, притих. Він відкрив очі і з подивом зрозумів, що досі лежить в операційній на столі – і курить. Сигарету підносила невеличка, повненька медсестра.
- Ти диви, дійсно не кашляє! Пощастило тобі, в сорочці народився – всередині все ціле, тільки м’язи дебело розірвало на пузі, а воно в тебе чимале, ха-ха. Зараз зашиємо, не переймайся, докури. Сестра, не смітіть попелом, будь ласка, це ж не крематорій. Принаймні, поки я тут головний лікар, ха-ха.
В палаті Кабан лежав із важкопораненим з нацгвардії, також кулеметником. Осколок від гранати застряг у хлопця в голові, і вже другу добу він не приходив до тями, операцію тут робити не ризикнули. Поруч стояло ліжко Андрія Ліпеховського, того самого прикордонника, з яким Кабана везли сюди у бетеері. Андрієві зробили перев’язку, і він почувався більш-менш добре. Ранком 24-го приїхали хлопці з застави: привезли сигарет, сухпай, показали Кабану його пробитий телефон (друг Білаш віддав свою простеньку «Нокіа» покористуватися в лікарні), розповіли про розбиті вщент магазини від кулемета, а Кабан дістав військовий квиток і з подивом виявив, що навіть той не пожаліла ворожа куля. На броніку товариші нарахували шістнадцять відмітин.
- Як ти живим залишився, зовсім не втямлю! – сиділи, палили прямо в палаті і дивувалися. – З колони розгромили двадцять одиниць, а скільки всього їх йшло, точно невідомо, може, тридцять, може, більше. Двохсотих сепарів – сорок два, в нацгвардії – двоє, у нас, слава богу, немає; лише ти – важкий, і Андрюху ось посікло, - розповідали хлопці. - Всі їх документи, телефони, карти ми зібрали в наплічник і передали на заставу підполковнику Волинському. Отже, ти не даремно постраждав, Кабане, велику справу зробили.
- Ви лише моїм домашнім, якщо раптом додзвоняться, нічого не кажіть, - попросив Кабан. -День-два, оклигаю, а там сам придумаю, що розповісти.
Увечері приходило ще декілька чоловік із застави. Принесли три футболки на зміну, темно-синій спортивний костюм і гумові капці, які виявилися трохи малуваті. Але Кабанові було не до прогулянок - відчував він себе гидотно, будь-який рух завдавав сильного болю. Олексій Іванович, головний лікар, хірург, який оперував Кабана, знявши маску, на вигляд здавався молодим чоловіком років тридцяти п'яти з приємним відкритим обличчям і приємною посмішкою, але, судячи зі зморшок на шиї, був старшим років на десять-п’ятнадцять. Перші дні він виявляв до Кабана велику увагу, заходив по кілька разів на день. Док казав, що рана життю не загрожує, але достатньо неприємна і болісна, плюс велика втрата крові, тому Кабан мусить лежати і якомога менше рухатися.
Під вечір приїхала «швидка» евакуювати поранених у військовий госпіталь. Точніше, приїхав «газ 66», переобладнаний під «швидку», з одним лежачим місцем, куди поклали тяжкопораненого нацгвардійця. Андрій Ліпеховський, поранений у плече, влаштувався їхати сидячи, а намір двох санітарів усадити Кабана в інвалідне крісло закінчився провалом. Кабан не міг навіть злегка зігнутися, не то що сидіти, і будь-яка спроба зрушити його з місця закінчувалася дикими криками – жахливий біль роздирав все черево, і він періодично вирубався, а отямившись, верещав диким голосом:
- Залиште мене, хлопці, залиште! Я зі своїми вийду!
Після того, як всіх поранених вивезли, і в палаті залишився один Кабан, з лікарні зняли охорону. Кабан із цього приводу не турбувався – від кого тут його охороняти, від медсестер? Весь наступний день 25-го серпня він чекав товаришів із застави – хлопці обіцяли принести блок сигарет і сухпай, бо годували в лікарні погано, точніше, те, що давали, їжею назвати складно: так, щось ріденьке на перше, ложка незрозумілої каші разом із котлетою з хліба на друге, особливо не «попразнуєш». Але Кабан не відчував голоду, він відчував біль, лише сигарети приносили йому задоволення. «Сигарета-сигарета, ты одна не изменяешь! Я люблю тебя за это, ты сама об этом знаешь!» - в думках наспівував він дворову пісеньку, коли вже зовсім хотілося курити. В обід забігли пару друзяк: сигарет не принесли, залишили тільки пару штук, довго не засиджувалися і на всі запитання Кабана про ситуацію на кордоні і заставі відповідали якось невизначено. Було видно, що вони і самі достеменно нічого не знають, що буде далі – всі збройники пішли, Нацгвардія пішла, у застави команди відступати немає, тому розосередилися по місту, зайнявши стратегічно важливі точки. Потім після крапельниці Кабан заснув і прокинувся лише надвечір. Глянув на тумбочку, через біль, помацав рукою у верхній шухляді – сигарет ніде не виявив. Зате із здивуванням побачив, що в палаті знову не сам – дві пари насторожених очей уважно спостерігали за ним.
- Привіт, зьома.
«Дивно так вітаються, не по-нашому»
- Привіт.
- Ти погранець?
- Ага, контрактник. З Харківської застави, - люди Кабанові відразу не сподобалися, і він вирішив розповісти про себе що-небудь нейтральне і не витіювате. – Ось вчора зачепило, чи то мінометний осколок, чи то стрілецьким. Там бій йшов на перехресті, а ми на заставу відходили, як по мені влучило, ніяк не збагну…
- Та нас самих там накрило. Ми в колоні йшли, з Росії, мусили вашій заставі відхід закрити з боку Кутейниково, оточити, а замість цього самі в халепу втрапили.
- А ви звідки самі? – Кабан напружився.
- Ну, Петруха з Ростовської області, а я з Донецька, клич мене Ілліч. Позивний такий.
- Це на честь Леніна, чи що?
- Ну, а на честь кого ж! А у тебе який позивний?
- А у мене немає позивного. Ми ж контрактники, у нас всі за ім’ям і прізвищами. Сергієм мене звати, - Кабан подумав, що, може, даремно він свій «Макаров» вчора хлопцям віддав, може, згодився б?
- Ну, будемо знайомі, зьома. Я з ополчення денеер, поперся ось на старості у війнушку погратися, та не пощастило – їхав на «газоні» і прямо під дупу гранатометом дало, весь зад розірвало, тепер ось на животі лише лежати можу, маюся.
- А мене під підбитим укропським бетеером дістало, - відгукнувся Петруха. Йому, як і Іллічу, було під п’ятдесят, не менше. – Гранату спіймав, все плече і спину розірвало осколками. Теж на животі лежу.
- Він із «Російської православної армії», ідейний борець з фашизмом.
- А, - невпевнено відгукнувся Кабан.
- У лікарню сюди ваші ж нас і привезли, зглянулися.
- Фашисти є фашисти, - не в тему вставив Петруха.
- Колона у нас велика йшла, - розговорився Ілліч, - сорок одиниць. Так укропи розфігачили більше половини, до п'ятдесяти двохсотих, при нас рахували. Думаю, нас навмисно свої ж і підставили, злили, як гарматне м'ясо, щоб позначити, де бандери зачаїлися. Бачив, як нас з Росії свої ж мінометами крили?
«Непогано, непогано ми попрацювали, - думав і радів Кабан, ледве стримуючи посмішку, - потрібно лише триматися, не видавати себе про всяк випадок, може, ще що-небудь розкажуть»:
- А нас з-під Харкова сюди перекинули, на «Успенку», на пропускний пункт. Потік людей, кажуть, збільшився, потрібне підкріплення, не встигають паспорти проштамповувати. А тут таке… лихе в живіт залетіло.
- Людей правильно евакуювали, правильно – зараз грандіозна операція почнеться по звільненню Донбасу від окупантів, мирних потрібно поберегти.
- Так, - додав Петруха, - ти правильно міркуєш, Іллічу. Війна скінчиться, тут буде Новоросія, люди повернуться, сіятимуть хліб, роститимуть дітей…
- У вас закурити немає?
- У нас нічого немає. У мене ось навіть півдупи немає, - пожартував Ілліч.
«Та-ак, - подумав Кабан, - цікава історія. Коли ж мої прийдуть?»
Наговорившись, після уколів Ілліч і Петруха позасинали. Кабанові дуже хотілося курити, хотілося подзвонити на заставу і дізнатися, що відбувається, але мобільний зв'язок, як і раніше лежав, телефон мовчав і лише показував час: 17.58.
- Можна? – в палату, прочинивши двері, заглянула медсестра.
«О, та сама, що на операції сигарету мені підкурила», - пригадав Кабан. Невисокого зросту, повненька, акуратна, кругле личко з кирпатим носиком, русяве волосся, світлі очі. Симпатична дівчина.
- Мене Нюсею звати.
- Сергій, можна Сірий. У тебе сигаретки не знайдеться? – запитав Кабан найголовніше.
- Знайдеться, тільки тут палити не потрібно, сьогодні я на чергуванні. Головний, якщо запах почує, то і тобі випише, і мені - по саме не хочу. Сірий, в Амвросіївку півгодини тому сепари зайшли.
Кабан ледь не вискочив з ліжка, але різкий біль повернув його назад:
- Не може бути! А наші де?
- А ваші вже дві години, як виїхали.
- Як виїхали?
- На машинах, як же ще? Сепари осатаніли зовсім: Ашота заарештували, який вам на заставу харчі возив, порожню заставу гранатами закидали. Дуже злі через вчорашню колону, вони вас розраховували оточити, замість цього ось - показали на двох сплячих сепаратистів.
- Нюся, що робити?
- Я не знаю!
- Як же ти не знаєш. А хто знає? Мені ж хана!
- Хана, якщо знайдуть. Я на чергуванні сьогодні. На пропускному – Вікуся, подруга моя. Заховаємо тебе де-небудь, не бійся.
- Та я і не боюся, - сказав Кабан неправду. Насправді він боявся, він дуже боявся потрапити в полон, бо в полоні йому не жити, а страждати і помирати повільною страшною смертю. І нічого він зробити зараз не міг, оскільки лежав знесилений і нерухомий, хіба що попросити Нюсю ввести у вену кінську дозу снодійного. Розгублено дивився на стіну, що дуже давно фарбували в блакитний колір, – фарба змарніла, порепалася і роздулася, від чого Кабанові стало ще більш бридко і холодно, хоча на вулиці з самого ранку припікало до тридцяти і в палаті з обідньої пори стояло, без жодного поруху, розпечене повітря.
Повільно, наскільки дозволяли сили, Кабан витягнув з-під ліжка сумку, дістав звідти синій, з двома білими смужками спортивний костюм і чорну футболку, крехтячи, переодягнувся, а форму і берці склав в назад у торбу. Увечері Нюся зайшла зробити уколи, забрала сумку і порадила виспатися. І правильно порадила.
А рано-вранці, не було ще і шостої, вона смерчем увірвалася в палату:
- У нас гості! Тебе шукають, вони знають, що ти тут!
Петруха і Ілліч солодко спали, похропуючи, на животах.
- Що робити? – Кабан прокинувся миттєво. Невідомо, звідки у нього взялися сили, він підвівся з ліжка і повільно-повільно пораненим равликом поповз по стіні до виходу.
- Веди мене в операційну, вони туди не зайдуть.
- Ти що, Сірий, яка операційна? Наш головлікар – головний сепаратист в Амвросіївці, він вчора тут цілий вечір площею з прапором денеер скакав!
- Так він же мене оперував! Я ж кричав ще, пам'ятаєш, поки наркоз не взяв: «Як ми їм дали, козлам!» - розповідав, як я з кулемета сепарів мочив!
- Ну, як лікар і людина він нормальний, але не на нашому боці. Сам він доповідати про тебе не піде, але якщо запитають, він правду скаже.
- Але мені тоді хана!
- Але і допомагати тебе шукати він не буде, не така людина. Отже, не переймайся, шанс є.
Вся ця розмова відбулася, поки Кабан, якого підтримувала Нюся, добирався по стіночці до ліфта, який опустив їх униз. Вони вийшли через чорний хід на вулицю, і, повільно переходячи від кущів до стіни, від стіни до паркану, від паркану – до дерева, підійшли до дуже дивної споруди, точніше, не споруди, а звичайного залізничного вагону, наполовину закопаного в землю.
- Це що?
- Давай швидше. Морг.
- Морг?
Вхідних дверей у вагон не виявилось, як і східців – від землі поклали дошки, по яких вони спустилися в тамбур, вхід виявився низьким, Кабанові довелося злегка пригнутися. Нюся дістала ключі і відкрила двері, з темноти дмухнув неприємний затхлий запах.
- На, тримай, - дала Кабанові дві маски на обличчя, хлюпнула на них якоїсь медичної рідини, щоб не так відчувався трупний запах, швидко дістала з купе провідників дві ковдри і посвітила перед собою ліхтариком. У проході, в метрі-півтора від дверей, один на одному лежало з десяток трупів.
- Хапай за краї підстилки, – всі небіжчики мали під собою якісь ганчірки або ковдри. Не відчуваючи болю, Кабан схопив жовте чи то від іржі, чи то від крові простирадло під трупом в камуфляжі.
- Посувай, тільки акуратно, - скомандувала Нюся.
- Ти ж не хочеш сказати, що я...
- Так, ми зараз їх розсунемо, ти ляжеш вниз, а я привалю тебе згори іншими.
Трупи вже заклякнули, тому посунути їх виявилося легше, ніж думав Кабан. На вигляд небіжчики в камуфляжі віддавали жовтизною, неначе їх накачали парафіном, і виглядали роздутими, вони були важчі. Натомість два дідусі і старесенька бабця виявилися легкими, як пушинки, маленькими, зморщеними, висохлими, немов мумії. Нюся прагнула спорудити над Кабаном щось типу халабуди таким чином, щоб небіжчики не торкалися прикордонника, і він мав внизу невеликий простір для того, аби перевертатися зі спини на правий бік і мати можливість міняти бинти на рані. З цих старань мало що виходило – небіжчики все одно навалювалися на Кабана, і він, відбиваючись здоровою рукою і ногами від закляклих кінцівок, лише і встигав, що відповідати на запитання Нюсі, зручно йому чи не дуже. Вся ця операція по зведенню сховища з трупів зайняла не більше п'яти хвилин. Утомившись, Кабан лежав на розстеленій на підлозі ковдрі і раз у раз ухилявся від жовтої руки з роздробленим синім нігтем на великому пальці, яка мотлялась перед обличчям, і дивувався, як така з вигляду слабка жінка так вправно впоралася з таким непростим завданням.
- Я ж українська медсестра, я все можу! – посміхнулася Нюся.
Нарешті, прихований під тілами, він влаштувався, якщо це можна так назвати, зручніше, ліг на правий бік, щоб не турбувати рану, і накрився другою, неабияк порваною, ковдрою, примостивши собі до очей і носа дві дірочки для повітря і огляду. Не видно, правда, було нічогісінько - лише чорні берці, босі бліді ноги і нижню частину вхідних дверей.
- Довго мені тут лежати? – пробубнів він звідти.
- Звідки ж я знаю. Я навідаюся, як тільки буде можливість.
- Ти тільки про мене не забудь, а то зміна закінчитися, підеш додому, а я тут. І коли відкриватимеш, якось озвися. Бо я лежатиму, як труп.
- У тебе, Сірий, якщо жити хочеш, іншого і виходу немає, ніж лежати, як труп. Я гімн України співатиму, хочеш?
- Краще що-небудь інше.
- Ну, гаразд, «Океан Ельзи». А якщо не сама прийду – усяке трапляється, то Кобзона виконаю, «День Победи», наприклад.
Двері зачинилися, і Кабан залишився в напівтемряві. «Найголовніше – це чимось відволіктися, не наганяти незрозумілих страхів, - роздумував він про своє кепське становище. – І потрібно якось впоратися із запахом, не звертати уваги на нього, бо як зациклишся, то довго не витримаєш».
Морг у порівнянні з лікарняною палатою мав одну незрівнянну перевагу – тут було безпечно. Останню добу Кабан ні на хвилину не міг розслабитися, спав нервово, епізодами, від чого рана боліла ще більше, незважаючи на димедрол з анальгіном, а тут він відключився за п'ять хвилин. «Тиша, - пригадав він цитату з давнього кіна. – І лише мертві з косами стоять». Розбудив його звук дверей, які відкривали, і гучні владні чоловічі голоси. Він знав їх природу. Такі голоси народжуються у людей, які взяли в руки зброю і стріляють з неї на ураження, саме вона додає їх тембру владного звучання, яке не сплутаєш з жодним іншим звучанням людського голосу. Людина із зброєю звучить завжди по-особливому. Крізь вузькі просвіти між босими ногами і ногами в берцях Кабан бачив чотири ноги в камуфляжі і дві – в синіх докторських штанях. Всі ноги стояли в отворі дверей і обговорювали небіжчиків.
- Хто тут знаходиться? Опис є? – запитала людина зі зброєю.
- Так, є опис. Ось, дивіться, - відповідав голос беззбройний, певно, санітар або лікар у синіх штанях. – Сім комбатантів і троє цивільних осіб.
- Кого?
- Комбатантів, учасників бойових дій. Начебто всі ваші, загинули в одному місці, привезли 21-го вранці. Обіцяли забрати, але ніхто так і не приїхав.
- А з якого підрозділу?
- Я не знаю, це вам потрібно в головного лікаря запитати, Олексій Іванович, напевно, в курсі.
- А цивільні?
- Ці свіжі, буквально вчора-сьогодні привезли. Дідусі і бабця місцеві, через хвороби, за віком.
Кабан не знав, скільки трупів лежить разом із ним, тому в голові у нього промайнули різні варіанти. Варіант перший: його теж вписали в комбатанти, і якщо сепаратисти почнуть рахувати ноги небіжчиків в берцях, то їх повинно бути чотирнадцять. Хоча які берці, він же в гумових капцях?! Це означає, його ноги повинні йти в обліку разом із ногами цивільних небіжчиків, тобто таких ніг мусить бути шість, це варіант другий. Але єдиний правильний варіант – він не значиться в списках мешканців даної установи взагалі: ані в комбатантах, ані в місцевих старих, - і його ноги – будь вони хоч у гумових капцях, хоч у берцях – не враховані. А це означає, якщо почнуть рахувати, відразу виявлять, що одна пара ніг - зайва. «Ще ніколи Штірліц не був так близько до провалу!» - чомусь зайшла в голову безглузда цитата з анекдоту, який йому ніколи не подобався. «Головне – не ворушитися, головне – не ворушитися, головне – не ворушитися, - повторював він собі, і відчував, як піт і кров течуть по шкірі живота. – Це єдине можливе, що ти можеш зараз для себе зробити. І не закашляти!»
- Гаразд, закривай свою богадільню. Підемо до головного. Ну і запах тут! – сказав камуфляж.
- Розумієте, на холодильник у лікарні грошей немає, а кондиціонер зламався. Приватний підприємець Рома, який нам його ставив, в ополчення пішов, а більше ніхто відремонтувати не може. Місто у нас маленьке, фахівців мало, самі розумієте…
Двері зачинилися, і Кабан тихо видихнув. Все, що він хотів у цей момент – перевернутися і почухатися. А потім закурити.
Страху він не відчував. Кабан чітко для себе вирішив, що в полон він ні за яких обставин не здасться. Раз знайшов в собі сили піднятися і по стінці доповзти до моргу, значить, зможе чинити опір, розсердити ворогів, довести їх до стану ненависті, щоб застрелили тут, прямо в лікарні. Він не міг собі уявити, як він сидить в підвалі, і щодня до нього приходять виродки і ламають залізною трубою кістки, прострілюють коліна, давлять кліщами пальці, дзвонять додому дружині, доньці, матері – це найскладніше випробування, найболісніше, – і змушують благати про помилування. З такими думками Кабан відключився.
Розбудила його Нюся. Увійшла тихо, покликала: «Сірий, Сірий!» – Кабан розплющив очі і посміхнувся, побачивши крізь сплетіння пожовтілих та посинілих кінцівок живі, усміхнені очі.
- Фартовий ти, Сірий. Пішли вони. Півлікарні перевернули, на медсестер і лікарів накричали, а ті й самі не втямлять, куди ти подівся: був ось п'ять хвилин тому, лежав на ліжку – і немає! Тобі б потрібно на процедури сходити, не можна лікування переривати, сам ти не скоро одужаєш. Я тут недалеко місцину обладнала, але потрібно в лікарню повернутися.
- А тут ніяк?
- Тут лише ті, кому процедури вже не допоможуть. Зараз безпечно, я ж кажу – пішли вони. Якщо повернуться, мені з санпропускника подзвонять.
- Скажи, а ти чому мені допомагаєш?
- Я всім солдатам допомагаю. Сюди багато українців потрапляло, стільки вас вже бачила, бідолашних. І кум у мене прикордонник, в Амвросіївському загоні контрактник, пішов вчора на Маріуполь. Руслан Дейнека, ти повинен знати.
- Ми з місцевими прикордонниками рідко перетиналися. А ти за денеер чи за Україну?
- За Україну, звичайно.
- І багато людей у лікарні за Україну?
- Двоє. Я і подруга моя Вікуся, більше нікого. Може, ще Женя-інтерн, він завжди за того, за кого і Вікуся.
З цієї миті життя Кабана устаткувалося: ночував він у морзі, на дальній нижній поличці, подалі від входу, де вікна входили в землю чи не повністю, а удосвіта заповзав під гору трупів і перечікував уявні і реальні облави – сепаратисти не втомлювалися його шукати днів сім-вісім. Ближче до обіду приходила Нюся, Вікуся або закоханий в неї інтерн Женя. Вони приносили скромний лікарняний харч і забирали на процедури – спочатку за ширму під сходи, а потім і в колишню палату, звідки вже виписали Ілліча і Петруху, але із заздрісною регулярністю поставляли нових поранених сепаратистів. У палаті Кабан знаходився недовго, дві-три години на день під час крапельниць, не хотів ризикувати сам і наражати на небезпеку своїх рятівниць. Тим більше, що в морзі він вже обжився – правду кажуть, що людина звикає до всього. «Це як чистилище перед Страшним судом, - думав Кабан. – От усілякі місця проживання міг собі уявити, але не таке. Цікаво, кому в голову прийшла світла дума звичайнісінький плацкартний вагон пристосувати під морг? Хоча чого не зробиш, якщо, наприклад, дуже потрібно, а коштів – немає, тобто небіжчики - є, а моргу - немає? А так дешево і сердито – списаний, напевно ж, вагон, судячи зі стану облуплених стін і обідраної обшивки на полицях, закопали в землю, поставили кондиціонер – і будь ласка, йдемо, точніше, їдемо в ногу з прогресом, дуже сучасний заклад вийшов, однозначно, винахідливий головний лікар розстарався».
В перший день після крапельниці сам спуститися вниз він не зміг, дуже ослабнув. Вікуся і Ольга відтягли його на собі вниз, і Кабан, крекчучи, ногами вперед розсовуючи небіжчиків, заповз на своє місце. До вечора він то провалювався в напівзабуття, то широко розплющував очі й дивився крізь небіжчиків у вікно, через каламутне скло якого в морг слабо пробивалося світло. Відчував Кабан себе дуже погано, можливо, навіть гірше, ніж у перший день, рана боліла від постійного руху, від незручної пози, і, хоча він планував на ніч вилізти на поличку, забувся сном на підлозі, під трупами, де і знайшов себе на світанку, коли прокинувся від сильного холоду. Мабуть, саме тоді Кабан повністю усвідомив свого безпорадність свого положення. Виповз із-під купи зовсім недавно ще живих людей, озирнувся – і зрозумів, що тепер він деякий час житиме серед мерців. Кабан не був особливо вразливою людиною, швидше, навпаки, але навіть для нього така компанія здалася трохи невеселою. В голові постійно кружляли думки, як вибратися, як зв'язатися з рідними, він перебирав різні варіанти – і тут же їх відкидав, зваживши на свою повну не транспортабельність. Щоб він не придумав, щоб не вигадали, припустімо, його рідні або друзі, все зводилося до того, що спочатку необхідно хоча би трохи стати на ноги.
Близько одинадцятої прийшов Женя і забрав Кабана на процедури. Після нічної кризи дихалося вільніше, і дорога через подвір’я далася йому легше. В палаті, куди його завів інтерн, лежали нові поранені сепаратисти, але розмов він прагнув уникати. «Скажеш, що місцевий, лежиш на денному стаціонарі, якщо питатимуть. Сепари все одно не амвросіївські», - порадила Вікуся.
А ось після крапельниці його накрило по повній – сильно захотілося спати, полежати на зручному ліжку, на чистій постелі з подушкою, нікуди не хотілося йти, Кабан відчував приємну слабкість, безвілля, байдужість до своєї долі. Інтерн його підганяв щосили, і Кабан заповз до моргу буквально рачки, крекчучи від болю в череві, обповз гору трупів і, знехтувавши небезпеку, завалився на найближчу полицю. Пахло там краще, принаймні, і можна вмоститися зручніше, і не висить над пикою рука з відбитим синім нігтем. Прийшов до тями Кабан від того, що на нього хтось дивиться. «Чому я не внизу? – гострим болем у живіт пронизала думка, і холодний піт випав на лобі. – Я пропав!»
- Сірий, даремно ти тут лежиш, - не розплющуючи очей, він впізнав Нюсю радше через солодкий квітковий аромат парфумів, ніж по голосу. – А якщо б не я прийшла, а сепари? Вони, до речі, знову тебе шукали. Поки їх командир з Олексієм Івановичем розмовляв, троє інших всі палати прошелестіли. Ти ввечері і вночі можеш на поличці спати, ось там, в тому кінці вагону, а вранці і вдень краще тут, унизу. Зрозумів?
Кабан слухняно мотнув головою і запитав:
- Сумка?
- Сумку твою з формою я Жені додому віддала. Залишили тобі лише туалетне приладдя – я підкупила трохи на перші дні, і футболки свіжі в пакеті. У тумбочці лежать. Піднімайся, на процедури час.
- А що, вже ранок?
- Одинадцята година
- Нічого собі, оце я поспав. А число?
- 28 серпня.
Ранками Кабан почував себе значно бадьоріше, ніж удень або увечері. «Якщо тікати звідси, то вранці, годині о шостій-сьомій, поки є сили, щоб до обіду встигнути до своїх». Але як бігти, яким чином? І куди бігти? Де лінія фронту, хоч би умовна, ні Вікуся, ні Нюся сказати не могли, та і пробиратися самому через територію, зайняту сепаратистами, – добровільна здача в полон. Найближче звідси – до російського кордону, двадцять кілометрів, але він наслухався цих історій про українських військових, що потрапили на територію Російської Федерації – там їх заарештовували і саджали у в'язниці або передавали сепаратистам. Так що ні, теж не варіант. На самому світанку, перед тим, як залізти на своє місце, сівши поруч на полку, Кабан хвилини дві розглядав тих, хто переховував його від смерті. У купі, так майстерно створеною Нюсею, лежало семеро небіжчиків у військовій формі – камуфляжні штани, майки, берці, і троє цивільних – двоє чоловіків і одна жінка, літні люди, видно, час їх вже прийшов і померли вони своєю смертю. На сепаратистах Кабан візуально не виявив жодних ознак вогнепальних або осколкових поранень, але тіла вже порозпухали, тому, можливо, отвори просто стали непомітними. В будь-якому разі, померли вони точно не від епідемії. П'яти небіжчикам було на вигляд років по п'ятдесят, не менше. Кабанові вони всі видалися на одне обличчя, як брати: середнього зросту, худорляві; з характерним передсмертним вищиром, чорними зубами і глибокими ямами в яснах замість зубів, металевими фіксами, зі сплутаним темним із сивиною волоссям (один, правда, майже лисий). Татуювання на плечах, руках, пальцях – бані церков, якорі, якісь слова, крапки, словом, абракадабра. Шостий – не на багато старший за Кабана, років під сорок, такий же міцний кремезний чоловік із смоляним чорним волоссям, розвиненою грудною клітиною, м'язистими руками і здоровезними кулаками. Він лежав, закинувши голову, із спокійним виразом на обличчі, немов спав; ледве прочинивши віка. Створювалося моторошне враження, що він підглядає, і Кабан знайшов в собі сили підійти і перевернути чоловіка обличчям вниз. Сьомим виявився зовсім хлопчисько, років тринадцяти-чотирнадцяти, не більше. Кабан спочатку навіть не повірив, що хлопчак – бойовик, поки не розглянув на плечі синяк від прикладу і натертості від ременя автомату. «Як же так, - Кабан несподівано відчув хвилю незнайомої жалості, - як же так? Ти ж зовсім хлопчисько! Навіщо тобі це було потрібно?!» Чи то Кабан так вразився, чи то так подіяли ліки, але вночі йому наснилося, що п'ятеро худорлявих ріжуться за столом у першому купе в сєку, загорнувшись, як у плащі, в ковдри, і запрошують його зіграти разом:
- Давай, зьома, сідай. У карти перекинемося!
- Дякую, мужики, щось не хочеться.
- Так ми ж не просто так звемо, ми на інтерес.
- А який інтерес?
- Та дуже простий інтерес, цікавий: якщо ти виграєш – живим залишаєшся, якщо ми – з нами вирушаєш. Бо не діло це, щоб живий серед мертвих спочивав. Не по-людськи.
- Не слухай ти їх, - до столика підсів шостий, той самий кремезний чоловік із густим чорним волоссям. - Вони поговорять-поговорять – і затнуться. Давай краще покуримо і вип'ємо.
- Тут палити не можна, - Кабан узяв у руки пляшку горілки, яку дав йому чорнявий. – Мене Нюся попереджала.
- Медсестра, яка тебе привела? Така кругленька, симпатична? – чорнявий підморгнув. – Вона нас з Артемкою приймала, - кивнув він у бік хлопчиська. – Дуже сильно плакала, гарне дівча.
- А як вас сюди занесло? – Кабан ковтнув із горла, передав пляшку чорнявому і закурив. У голові спочатку помутилося, а потім прояснилося. «Ось це - кайф!» - подумав Кабан.
- Сміляков моє прізвище, Володя. Колись був боксером, чемпіоном Донецької області, напівтяж, навіть у збірну викликався, майстер спорту. Може, чув? Потім у бізнес пішов.
Кабан знизав плечима:
- Я боксом мало цікавлюся, я «Формулу» дивлюся.
- Ми з Іловайська. На рибалку ми з Артемкою їхали того ранку на нашій «шістці», а тут ці п'ятеро назустріч на джипі. Зупинили нас, почали дорогу запитувати, по карті звірятися, щось по рації передавати. Я пояснив, не вдаючись до подробиць, як їм правильно доїхати, і лише ми зібралися в машину сідати, як міна прилетіла, а за нею друга і третя. Нас із Артемкой відразу накрило, а потім і цих. А хто стріляв, звідки стріляли – невідомо, та і яка тепер різниця? Мертві ми.
Кабан зробив великий ковток, набрався сміливості і запитав:
- Слухай, Воха, а я у твого Артемки на плечі синці бачив…
- А, це! - посміхнувся Воха. - Так мисливці ми. Я сина з дитинства до зброї привчав, скрізь із собою брав. Він знаєш, як стріляє? О-ого! Ти дивися, якщо раптом ці п’ятеро зеків будуть залупатися, одразу до мене звертайся, не соромся, ми їх швидко притиснемо.
- А чому ви всі зараз розмовляєте, як живі, а синочок твій – ні?
- Розумієш, засмутився він дуже, що так рано помер, цілий тиждень переймався. Втомився, спить тепер.
- А чому вас не забирають?
- Ех, Сірий, аби ж я знав! Начебто чув я розмову, що війна у нас там, в Іловайську, серйозна, не зайти – не вийти. Дружина у мене там залишилася, і дочка молодша, сім років.
- У мене теж дочка, тільки старша трохи.
- Сірий, а ти ж – укроп? – відгукнулися знову картярі. – Укропищє! Бандерівець! Ну, і де ти залишив свій кулемет, Кабане? Навіщо прийшов сюди вбивати мирних людей?
- Я за те, щоб людей не вбивали і в мій дім не лізли.
- Ага, і тому ти тут у мирних громадян стріляєш?
- Я не стріляю.
- А нам все одно, аби пенсії платили, - звідкілясь із темного кута вагону відгукнулися два дідусі і бабця. – Хоча, звичайно, ми за Путіна. Але тепер нам, звичайно, однаково.
Кабан прокинувся, стікаючи холодним потом. Всі десятеро небіжчиків лежали на своїх місцях, покірно в купці, як і належить, але біля дверей чулося підозріле ворушіння і дзвін ключів.
- Ось свідоцтво про смерть, подивіться, будь ласка. Я за Антоніною Федорівною Полозковою, 1923 року народження, - почувся чоловічий голос без зброї.
Кабан у паніці, тримаючись за бік, кинувся в укриття, прошмигнув між трупів із спритністю повітряного гімнаста, притиснувся до підлоги і причаївся під ковдрою. Поспішаючи, він не встиг надіти маску, і різкий трупний запах буквально розідрав ніздрі. Захотілося встати і вийти на вулицю проблюватися. Двері відкрилися, і морг залило незвичним денним світлом, слідом за яким приємно потягнуло свіжим уранішнім повітрям. Кабанові щодуху захотілося чхнути.
- Ну, ось, вибирайте, тобто, даруйте, дивіться, де ваша мама, - сказав вже знайомий голос, і в отворі дверей промайнули сині лікарняні штани.
- Що ж вони всі у вас так в купі лежать? І запах… - другий голос належав сірим, з блискучим відливом, бездоганно відпрасованим брюкам.
- На холодильник грошей немає, а кондиціонер зламався. Ви, випадково, не майстер, не можете полагодити? – запитали сині лікарняні штани.
- Ні, я суддя, - відповіли сірі з відливом.
- Шкода.
- Я суддя Господарського суду! – вагомо з викликом уточнили сірі випрасувані брюки.
- Я співчуваю, - парирували сині лікарняні.
- Що? Я не зрозумів.
- Я глибоко співчуваю вашій втраті.
- Так, це моя мама. Ось вона.
- Добре, давайте покличемо поховальників.
По тамбуру загуркотіли важкі черевики, і в морг зайшло чотири чорні спортивні штанини.
- Ось цей...ця людина, літня жінка, мама, - не відразу знайшов правильні слова суддя. – Зліва, під тим військовим, вона в темній хустці. Як ви можете так зберігати небіжчиків? Це ж святотатство! Чому ви не розкладете їх принаймні по полицях? Це просто обурливо!
Кабанові здалося, що сині штани навіть гмикнули від задоволення:
- І це ви мені кажете?
Поховальники, особливо не панькаючись, відсунули одного з п'ятьох вояк убік і почали діставати Антоніну Федорівну. Кабан відчув, як на його подрану зелену ковдру спочатку впав пучок яскравого світла, а потім байдуже, як по меблях, пройшовся чийсь погляд. У цей момент з голови Антоніни Федорівни зісковзнула чорна хустка.
- Обережніше, - зашипів суддя. - Кладіть на носилки і виносьте. Заради Бога, обережніше!
Жінку, нарешті, винесли, і сині штани закрили двері на ключ. «Цікаво, сині штани знають про мене? Напевно ж, не можуть не знати», - подумав Кабан.
Найгірше було з куривом. Нюся найсуворішим чином заборонила палити в морзі: «Помітять одразу, і тоді і тобі, і мені кінець. Тебе хоч розстріляють, а ось що мені буде...» Підвести Нюсю Кабан ніяк не міг, тому боровся з бажанням закурити щодуху. Найсильніше накривало з ранку, коли кашель упритул підступав до горлянки і стискував залізною хваткою, душив грудну клітку, а рука сама тягнулася до єдиної пачки сигарет. Якби у цей момент хто-небудь зайшов, Кабан не міг би гарантувати, що витримає і не закашляє. Першу сигарету він випалював, коли його вели на процедури через двір лікарні. Стежинку добре було видно з вікон і навіть, як стверджувала Нюся, з кабінету головного лікаря, але вони йшли манівцями: під стінками, за кущами, перечікували під розлогим старим кленом і за старою господарською, колись давно побіленою спорудою, під дахом якої було викладено цеглою «1913». Ось тут Кабан зупинявся і викурював, блаженно затягуючись, свою першу за день сигарету. Нюся і Женя не палили, зате Вікуся диміла, як паровоз, розуміла його горе і завжди дозволяла викурити ще одну сигарету, яку він підкурював одразу від попередньої. Та ж історія повторювалася по дорозі назад.
Друга проблема, з якою Кабан зіткнувся, – гігієна. Умивався, чистив зуби і ходив у туалет за великою потребою він тепер виключно перед процедурами. На все про все йому виділяли десять хвилин, але людина, як уже влучно відмітили декілька тисячоліть тому, швидко звикає до всього, і Кабан служив цій тезі найяскравішим підтвердженням. Для іншого справно слугувала пластикова пляшка, яку принесла Нюся в перший же день. Мочився Кабан нестерпно важко і незручно - потрібно вилізти з халабуди, влаштуватися у вагоні так, щоб ніхто, випадково проходячи повз, не зміг помітити у вікні мерця, який пісяє стоячи навколішках, приспустити однією рукою спортивні штани і тією ж рукою зробити так, щоб все сталося точно і акуратно. Перші рази Кабан настраждався, тому вважав за краще довго терпіти, але такий підхід також не давав потрібного результату – поспішиш, як свідчить народна мудрість, людей обісциш. Але з часом Сірий пристосувався, навіть, можна сказати, натренувався, і здійснював цю непросту дію з деякою навіть витонченістю.
Інколи вечорами, коли на вулиці темніло, до Кабана заходили в гості Нюся, Вікуся або Женя. Виявилось, що Нюся заміжня і в той же час і ні: три роки тому чоловік виїхав на заробітки до Росії і пропав – чи то обзавівся новою сім'єю, чи то прирізали де – невідомо, але ознак життя він не подавав. Нюся залишилася з чотирьохлітньою дочкою, зарплатню в лікарні не платили з червня, власне, як тільки бойові дії впритул наблизилися до міста і кордону. Зводила кінці з кінцями, як могла, брала додаткові чергування, одним словом, самотня мати, звичайна картина. Вікуся була молодшою за Нюсю на три роки, і жила зовсім іншим життям. Любила ризик, різкі стосунки з чоловіками, інколи – не з одним. Зачіску носила грайливу, для цих місць не типову – фарбований в різні кольори чубок, поголена потилиця; у кожному вусі – по два кільця, смішна і смішлива, коли в настрої; смутна, неговірка, якщо щось йде не так або, наприклад, не подобається погода. За ними двома майже завжди ходив Женя – ще зовсім хлопчисько, інтерн на практиці. Худий, гостроносий, окуляри не носив, хоча зір мав слабкий, бігав кожен ранок на турнік, його хлоп’яче серце горіло бажанням і коханням до Вікусі, він слухався її беззаперечно, і за один поцілунок, не говорячи вже про два, міг продати не лише Батьківщину.
Вони всі разом намагалися придумати, як і коли Кабанові вибиратися на свободу. Прикордонник на четвертий-п'ятий день став відчувати себе значно краще, і, мабуть, був готовий через пару днів вирушати в дорогу. Далі тут залишатися було небезпечно, довго приховувати перебування Кабана в морзі неможливо – він двічі на день ходив через подвір’я лікарні, його бачив медперсонал, він приймав процедури, для нього брали порції в їдальні, він ходив коридорами лікарні до своєї палати і назад. Рано чи пізно хтось би вистежив і подзвонив сепаратистам, і тоді б ні нейтральна позиція головлікаря, ні винахідливість Нюсі не врятували б його від полону. Навіть зараз було дивом, що його ніхто досі не знайшов, хоча ще двічі приходили з перевірками й обшуками, запитували конкретно про українського прикордонника, тобто, знали, що він до цих пір десь тут ховається, лікується, харчується, значить, чекали, шукали, але, певно, не до нього зараз – довкола кипить війна. Нюся казала, що Олексій Іванович, головлікар, навіть показував сепарам його історію хвороби, де останній запис датований 25 серпням: «Так, - відповідав головлікар, - я теж чув, що український прикордонник десь ховається. Але не впевнений, що саме в моїй лікарні, особисто я його не бачив давно. Можливо, він ховається десь у місті, але мені про це нічого не відомо. Якщо я його побачу, то обов'язково вам подзвоню».
Що відбувалося в світі, Кабан знав лише з розповідей медсестер і інтерна - все дуже погано, але нічого достеменно невідомо. З уривків фраз, які чув у коридорі від хворих і лікарів, він усвідомлював, що в Україну зайшла російська армія, укропи в оточенні, всіх їх уб'ють, тут буде денеер, Путін нас врятує. Від таких новин Кабан став значно більше хвилюватися за дружину і доньку, ніж за себе: що з ними буде, коли росіяни окупують рідне місто? Він попросив Нюсю подзвонити дружині з локального телефону і повідомити, не вдаючись до подробиць, де він знаходиться і що з ним все гаразд. Після 1 вересня періодично почав з'являтися мобільний зв'язок, і він сам двічі говорив із дружиною і матір'ю по телефону. Дружина зовсім не сердилася і навіть не обіцяла убити, як обіцяла, коли він повернеться, навпаки, обіцяла любити і берегти, що Кабана, звичайно, дуже потішило. Рідні зв'язалися з Головним управлінням прикордонних військ, командуванням військової частини, СБУ, Червоним Хрестом, але скрізь відповідали, що зараз ситуація в районі Іловайська критична, і найближчим часом їм нічим допомогти не можуть.
Говорити без шумів і перешкод мобільним телефоном можна було лише з четвертого поверху лікарні, під самісіньким дахом. Ліфтом тут користувався лише медперсонал, та і боявся Кабан маленького закритого простору – відкриваються двері, а там, як в кіно, стоять сепари і посміхаються: «Де ти заховав свій кулемет, Кабан?» - або можна з кимось зіткнутися небажаним ніс до носа, наприклад, із головним лікарем. Навіщо людину ставити в незручне становище? Тому пересувався Кабан виключно сходами, і кожен дзвінок додому йому давався в півгодини лише вгору, не менше, і в сім потів. На свій номер дзвонити він, природно, забороняв, бо це всім відомо – невчасний дзвінок може коштувати життя. Вечорами Кабан в думках шукав шляхи порятунку, але вірних варіантів як і раніше, не знаходив. Якось, коли він повертався з процедур, у коридорі його схопив за руку чоловічок із паскудною пикою, у запраних штанях і драній сірій футболці:
- Чуєш, погранцю, не квапся. Справа є, зайди сюди, - і потягнув за собою в палату. – Сядь на ліжко.
Кабан обережно присів.
- Чуєш, погранцю, ти додому хочеш? – зашепотів паскуднопикий. Кабан, розглядаючи жовте облізле вухо співбесідника, енергійно кивнув. Розмова йому не подобалася. – Так той, мій братело, він той, тебе може вивезти. А то водять тебе тут дівки, водять, а що з того? Прийдуть наші, знайдуть тебе – кінчать, як пити дати. Давай, бійцю, двадцять тисяч гривень – і ти удома. Давай, я завтра виписуюся, сядемо утрьох на «дев’яточку» - і поїдемо. Я виведу, не сци.
- Двадцять тисяч? Та звідки такі гроші?
- Я знаю? Хай удома збирають і передадуть. Життя - така річ, воно дорожче коштує, еге ж? Я тебе завтра за господарчим блоком в обід почекаю, там, де ти куриш із медсестрою, усік? Тільки гроші тут, на місці, передоплата, ги.
Кабан не став одразу відмовлятися – інших варіантів він однак не мав, тому вирішив подзвонити дружині, порадитися, як вчинити. Та і різка відмова могла потягти за собою небажані наслідки. Правильно буде потягнути час, обсмоктати деталі, пошукати слабкі місця, можливо, він дізнається щось важливе для себе, для майбутньої втечі. З іншого боку, ідея вискочити звідси так швидко і так безболісно видавалася настільки привабливою, що повернувшись униз, Кабан вже був готовий і погодитися, але він ніяк не міг собі уявити одного – як говорить дружині, щоб вона назбирали двадцять тисяч гривень. Не тому, що дружина лаятиметься або не збере цих грошей – батьки допоможуть, друзі, не проблема, але сам факт опосередкованого викупу його дуже бентежив. Відчуття внутрішнього протесту заважало йому переступити через цей бар'єр, і він вирішив залишити такий варіант на самий крайній випадок. Коли наступного дня курили з паскудною пикою за госблоком, акуратно запитав:
- А як поїдемо?
- Через блокпости поїдемо, вночі, напрям - до Харкова. Так швидше.
- Не вийде.
- Та я виведу, не сци!
- У мене паспорта немає, - збрехав Кабан, який мав звичку паспорт і права завжди носити з собою. – Без паспорта мене сам біс через блокпости не провезе.
- Тоді дай тридцятку, я грошей людям дам – виїдемо!
- Немає стільки грошей у мене. Дружина не збере так швидко, потрібно днів п'ять, ти пізніше підійди, добре?
На тому і вирішили.
Кабан залишився задоволений таким фіналом розмови. Він не відрізав всі мотузки і міг у будь-який момент звернутися за допомогою, і в той же час зберігав себе для паскуднопикого як потенційного грошового клієнта, чим гарантував деяку безпеку. Остання обставина, вочевидь, не стала таємницею в лікарні, і після першого вересня до нього в коридорі звернулася молода огрядна жінка з поглядом оцінщика нерухомості, з тих, на яких тримається якщо не світ, то життя в маленьких містечках і великих родинах:
- Солдатику, а зайди на хвилинку.
- Навіщо?
- Рятувати тебе будемо.
Кабан зайшов в жіночу палату, і в нього одразу втупилося декілька пар очей. Не знижуючи голосу, рятівниця змовницьки виголосила:
- Сімнадцять!
- Що? Не зрозумів?
- Тисяч. Сімнадцять тисяч, і мій чоловік довезе тебе до кордону з Білгородською областю!
- Так хіба Донецька з Білгородською межують?
- Через Росію.
- Спасибі, я поговорю з дружиною, може, і зберемо стільки.
З цієї розмови Кабан зробив для себе лише один невтішний висновок – його перебування в лікарні стало загальновідомим фактом. Єдине, про що вони напевне не здогадувалися – про місце, де він ховається. Але рано чи пізно, як засвідчив випадок з паскуднопиким, хтось таки вирахує, звідки він приходить і куди повертається, було б бажання. Кабан не вірив в добрі наміри людей, але він вірив у їхню інертність і байдужість до навколишнього світу, та ще і в невгамовне бажання легких грошей. Характер і поведінка, за його спостереженнями, більшості місцевого населення визначалися, перш за все, цими чинниками, а вже потім ставленням до українських військових, України, денеер, Росії і всього іншого. Хоча Росія все ж в головах більшості посідала домінуючи позиції - Росія світилася мрією, як якесь Ельдорадо, що подарує щастя після здійснення мінімальних зусиль, а можливо, навіть і без зусиль взагалі. Ці люди дивилися на нього не як на ворога, не як на захисника, не як на хворого або пораненого. Вони дивилися на нього, як на абсолютно чужу – з іншого світу – людину, яка опинилася тут випадково, потрапила в біду, і на цій біді, раз вже чужак тут, не гріх і заробити – з нього не убуде, а родині користь. У лікарні годували дуже погано. Кабан сильно схуд, але скільки б разів він не проходив коридором повз холодильники або людей, що несуть домашню їжу, яка так смачно пахла, жодного разу жодна людина не запропонувала йому навіть худого бутерброда або печива. Кабан на них не ображався і не чекав від них допомоги. Все, що він хотів від цих людей – мовчання, за яке він платив їм надією на швидкий і легкий заробіток. Зберігати такий крихкий баланс довго неможливо, це Кабан також добре усвідомлював. Через декілька днів вони зрозуміють, що він просто тягне кота за хвіст, тягне час, і тоді пастка закриється – він стане нікому не цікавий, більш того, на нього будуть злі, як на скриню, яка виявилася порожньою.
Вже який день, лежачи під небіжчиками, він закривав очі і впадав у напівзабуття: згадував доньку, дружину, батьків, друзів. Він ідеалізував картини повернення і майбутнього життя, мріяв про те, як всі разом вони зберуться за одним столом і добре погуляють. Кабан розмірковував над тим, що треба б народити сина. Дружина давно хотіла другу дитину, а він не погоджувався, зате тепер він двома руками, двома ногами, ну і всім іншим, що ворушиться у чоловіка - «за». Через дірочку в ковдрі, що пропахнула медичним розчином і мертвеччиною, із запахом якої він так і не звикся, Кабан бачив обличчя убитого хлопчиська, якщо вірити сну – Артемки. Хлопчик лежав біля батька Вохи (Кабан не знав, як ставитися до сну, але для себе називав всіх так, як почув уночі), закинувши руки над головою, ніби дійсно спав. Його дитяча шкіра місцями порепалася і посиніла, обличчя розпухнуло, але від цього стало ще більш безневинним і беззахисним. Кабан спробував уявити, якого кольору в Артемки очі, як він говорить, як сміється, як грає у футбол, як ходить із батьком на рибалку і полювання. Тут уява Кабана запротестувала, він не хотів уявляти дитину зі зброєю в руках. Ні, він не став пацифістом, і його бажання воювати і знищувати ворогів нікуди не зникло, незважаючи на всі неприємності, що звалилися на нього, проте, щось нове з’явилося в душі, і він дуже добре це відчував і усвідомлював.
Сергія Петровича і Олександра Павловича, обох дідусів, забрали ранком четвертого числа. Звично задзвеніли ключі, забахкали в тамбурі черевики працівників похоронки, зацокали підбори, відкрилися двері, і до вагона увійшли сині лікарняні штани і довга темна сукня, під якою вгадувалися молоді стрункі міцні ноги.
- Я за дідусем, - сказали довгі ноги.
- Як прізвище? – спробували запитати сухо, але не змогли, сині лікарняні.
- Демидов Сергій Петрович.
- Рік народження? – сьорбнули слиною сині штани.
- Тисяча дев'ятсот двадцятий.
- Пожив ваш дідусь!
- Так, три війни пройшов.
- Три?
- Ну, так, три: фінську, Вітчизняну і японську.
- Дев'ятсот п'ятого? – спробували пожартувати сині лікарняні.
- Давайте до справи, - довгі молоді ноги під темною сукнею не оцінили жарту. – Ми з головлікарем по телефону домовлялися, що привести дідуся до ладу можна прямо тут. Я тільки-но приїхала, всього на один день, тут займатися похоронами особливо нікому, так що ми швиденько додому - попрощатися, а потім відразу на кладовище.
«Тільки не це, - подумав Кабан, - не кашлянути, ні. Де вони будуть це робити?»
- Ну, не знаю, наскільки буде зручно, тут запах не дуже, самі відчуваєте – кондиціонер не працює, виправити нікому, а на холодильник в лікарні грошей немає. - якось невпевнено сказали сині штани. «Щось несхоже на них», - відзначив Кабан.
- У мене теж немає, - темна сукня не була налаштована на довгі розмови.
- Чого немає?
- У мене теж - на ремонт кондиціонера і новий холодильник для вашого вагономорга - грошей немає, - уточнила, дратуючись, сукня.
- Але добровільний внесок…
«А, ось чому сині брюки заїкаються – грошей хочуть», - збагнув Кабан.
- Скільки?
- Заради бога, це ж добровільний внесок, хто скільки дасть. Зазвичай дають триста.
- Гривень? – уточнила сукня.
- Ну, поки що не рублів, - уточнили сині лікарняні.
Сукня клацнула сумочкою і віддала гроші, сині лікарняні задоволено схлипнули:
- Ось на тій поличці розміщуйте дідуся, будь ласка. Заходите хлопці, тягніть його обережно сюди, переступайте наших нещасних, так, столик можна підняти, якщо потрібно.
- Скільки це часу займе? – темна сукня розслабилася, але не подобріла.
- Хвилин тридцять, не більше, - відповіли чорні штани з похоронного.
- Добре, я на вулиці почекаю. Тут кафе поруч є? Мені б випити чого-небудь, бажано, міцного. Ну і запах тут у вас.
- А ходімо до мене! У мене коньяк, – запропонували, виляючи штанинами, сині лікарняні. – В холодильничку.
- А ходімо! – молоді загорілі ноги різко розвернулися на підборах до виходу, і Кабан побачив пружні блискучі гомілки. – День попереду важкий.
- І спекотний, - підтакнули сині лікарняні.
Кабанові здалося, що він навіть відчув, як у синьоштанього санітара від передчуття коньячного задоволення заворушилися пальці ніг.
- Чуєш, Греку, а нащо ти дівці про півгодини прогнав? Тут же роботи – на сім хвилин. Дід цілком нормальний, раз-два підправити – і готовченко.
- Ага, братан, а по півштуки вона нам за сім хвилин, думаєш, відвалить? А от за півгодини – відвалить. Отже, діставай причандалля, давай діда фарбувати.
Мужики заметушилися довкола Сергія Павловича, дістали інструменти і взялися за роботу. Кабан лежав тихо, прагнув рідше дихати і думати про щось своє. Раптом він почув характерний шелест целофану сигаретної пачки і клацання запальнички, в морзі миттєво запахло міцними дешевими сигаретами. Кабан судорожно гикнув, прагнучи не ворушитися і не шуміти, і ледве стримав стогін - палити захотілося неймовірно.
- Агов, ти щось чув? – поховальник відірвався від обличчя старого.
- Що чув? – другий зосереджено відкорковував чекушку.
- Ну, начебто гикнув хтось.
- Я не гикав, - «шпок» - відкоркувалася чекушка.
- Тобто, це не ти гикав?
- Та ні, тобто, так – це не я гикав. Тобто, ні. Коротше, це пляшка гикнула, ги-га-га!
- Так тихіше ти! Не палися. Заховай чекушку, я ще не закінчив дідуся прикрашати.
- Буде тобі, давай вже.
Кабан почув, як мужиків відсьорбують з пляшки – полицю, де лежав Сергій Павлович, він не бачив, і що там відбувалося, міг реконструювати лише за звуками. «Як сліпий могіканин уночі в преріях», - подумав Кабан, колись у дитинстві він зачитувався Фенімором Купером.
- Слухай, а чого цих не забирають, з ополчення?
- Так нікому. Вони начебто і не наші, але, в той же час, начебто і наші, а забрати нікому.
- Це як?
- Ну, не місцеві вони, росіяни, з Уралу звідкись, типу розвідка «Новороссії». Невдало зайшли.
- Всі семеро?
- Нє. Ось цей, що молодше, чорнявий, я чув, наш, місцевий, іловайський, а хлопчисько – син його. Попали під міномети, їх всіх разом і накрило.
- Бля, укропи – фашисти! Дітей не жаліють!
- Та хіба ж вони кого пошкодують? Всім кишки виймуть! Бачив, що по тєлєку Росія показує?
Кабан зачаївся щосили, розуміючи, що один необережний рух, одне зітхання зараз його видасть, і всі зусилля останніх днів і ночей, вся його пруха закінчиться – здадуть із потрухами. Він набрав повний рот слини, щоб прогнати смак курива, і спробував зосередитися на обличчі доньки. Довге темно-русяве волосся, яке вона так красиво розчісує перед дзеркалом, карі очі, але несподівано перемкнувся на свій загін. А як там хлопці? Він раптом усвідомив, що за весь цей час запитання про долю товаришів лише пару разів виразно звучало в його голові. Від дружини він знав, що хлопці вийшли до Маріуполя і начебто без втрат, але що і як, детально не розпитував. Тепер Кабан зрозумів причину – він жене від себе це кляте запитання: як вони могли його залишити? Ні, як військова людина він розумів, що життя сорока чотирьох бійців, цілого загону, важливіша, ніж доля трьох прикордонників, яких узяли в Амвросіївці в полон після відходу загону, тим більше, важливіша, ніж життя і свобода його одного, а значить, командир вчинив правильно. Але чому його не попередили? Не дали шансу вийти? Не дали взагалі жодних інших шансів, ніж потрапити йому, кулеметнику, в полон? Адже, можна було подзвонити звичайним телефоном у відділення… Кабан не знаходив відповіді, але для себе вирішив на хлопців зла не тримати, врятується – тоді і запитає, як було діло. Він не вірив у злий намір, надто багато хороших товаришів у нього залишалося в загоні. По тамбуру зацокали підбори, і Кабан знову побачив знайомі ноги і край темної сукні. Схоже, ногам і сукні в гостях у синіх лікарняних штанів сподобалося, бо підбори цокали дзвінко.
- Ну, що, хлопчики, впоралися?
- Готовий ваш дідусь.
- Виносьте, машина чекає.
- Так а…
- ...грошенята? Грошенята, хлопчики, по доставці на місце, ніякого самовивозу.
- Та ви поглянете, який красень став, ми ж старалися!
- Все отримаєте. Але по факту, як і домовлялися.
Поховальники викинули сигарети, поплювалися, похмуро взялися за краї ковдри і потягли Сергія Павловича до виходу. Коли вони вийшли, у Кабана виникло величезне бажання виповзти назовні, знайти і докурити бички. Мабуть, його зупинило лише відчуття самозбереження – в половинках каламутних вікон раз у раз миготіли чиїсь ноги, та і останній дідусь, судячи з усього, саме сьогодні чекав депортації.
Приблизно за годину сині лікарняні штани привели яскраво-сині, з білосніжними потертостями, з легким кльошем за модою сімдесятих, джинси, які належали, наскільки Кабан міг визначити по голосу, людині років п'ятдесяти.
- Я за батьком. Селіванов Єгор Георгійович, тисяча дев'ятсот тридцятого року народження.
- Так-так, я в курсі, Андрію Єгоровичу.
- Спасибі, що подзвонили. Ледве добрався сюди з Новосибірська. Через Москву летів, потім поїздом, а тут - війна… Чортзна-що.
- Це головному лікарю спасибі, це він ваших родичів у Херсоні знайшов.
- Так, старшого брата... Він документами зараз займається, теж тут.
- На котру похорони?
- На дванадцяту, так що треба поспішити. А хто це в камуфляжі? Військові?
- Важко сказати напевно, Андрію Єгоровичу. У нас тепер так: сьогодні військовий – завтра цивільний, а післязавтра - знову з автоматом по посадках бігає.
- Що ті душмани.
- Ну, можна і так сказати.
Кабан лежав і дивувався – перший раз на його пам’яті сині лікарняні штани нормально розмовляють із людиною, нічого від неї не хочуть, не баламутять і не конючать грошей. Певно, якась особливо шанована людина цей Андрій Єгорович, хоча, ймовірно, і не мешкає тут уже давно.
- А що це у вас таке з моргом? Небіжчики - в залізничному вагоні, як на станції.
- Так, по суті, якщо подумати, станція і є, - відповіли сині штани.
- Що? – не зрозуміли джинси.
- Найбільш дешевий варіант, не на вулиці ж їм лежати. Грошей держава зовсім мало дає, ось, бачите, довелося ставку співробітника моргу скоротити - нікому навіть по полицях розкладати. На холодильник в лікарні теж грошей немає, а кондиціонер зламався, полагодити нікому…
- Так, а загалом, яка небіжчикам різниця? – погодився поважний гість. – День-два перекантуватися - і в дальній путь... Хлопці, заходьте, ось вам по сотні одразу і по дві дам потім – виносьте обережно, кладіть у машину. Труна дома, там тата обмиємо й одягнемо. Дякую вам і головному лікарю ще раз, до побачення!
Сині лікарняні штани прямо аж встали дибки на колінах:
- Не забувайте рідні краї, Андрію Єгоровичу!
Останніх при Кабанові з моргу забрали Смілякових – батька-боксера Воху і сина Артемка. Сталося це п’ятого вересня, коли «Іловайський котел» вже зварив і перетворив на криваве місиво декілька сотень, якщо не тисяч людей. До цього часу Кабан значно зміцнів, і міг більш-менш упевнено пересуватися без сторонньої допомоги, ще два-три дні, рахував він, і можна сміливо звідси вибиратися. Рана сукровила, але кожна прожита доба додавала сил, і якби до нормального лікування, яке він отримував, додати нормальне харчування, то видужував би Кабан значно швидше. Але з їжею справа йшла, як і раніше, туго – ні Нюся, ні Вікуся тут йому допомогти нічим не могли - самі жили, затягнувши паски, без зарплат четвертий місяць, а своїх грошей Кабан не мав – все залишилося на заставі і, ймовірно, пропало. Отже, Кабан неабияк втратив у вазі, за два тижні - кілограм п'ять-сім, а то і всі десять.
Увечері напередодні до нього приходив Степан, батько інтерна Жені. Той якось обмовився, що у його батька є брат, тобто його, Жені, рідний дядько, що служить десь у штабі прикордонних військ у Харкові і, напевно, може допомогти. Кабан радий був схопитися за будь-яку ниточку, тим більше, що інтерну він довіряв – Женя вже декілька днів листувався з його дружиною в соціальній мережі так, що знаходився в курсі всіх проблем.
Степан, військовий пенсіонер-інвалід, сильно кульгав на одну ногу і виявився людиною, для якої теоретично немає нічого неможливого:
- Я, - сказав він, привітавшись і обережно сівши на поличку, - тут всіх знаю і мене тут всі знають. Отже, вирішимо всі питання.
- Я теж тут всіх знаю, - похмуро пожартував Кабан, дивлячись на лежачих поруч небіжчиків. Чим Стьопа займався в житті і що, окрім пенсії військового інваліда, його годувало, так і залишилося для Кабана загадкою. Зі всього сказаного він зрозумів лише одне – немає такої справи в Амвросіївці, яка не вирішувалася б без Степана. Після півгодини безглуздих бесід Кабан, утомившись від маси фактів і незнайомих прізвищ, щоб якось підвести розмову до суті, запитав, як Степан ставиться до Януковича.
- Я, - заявив Степан, суворо тримаючи вказівний палець перед переніссям, - проти війни і проти Януковича!
Кабан розплився в посмішці.
- Я, - сказав Степан, - за денеер!
У Кабана всередині все аж упало: «Ось і прийшов мій час, - подумав він. – Прийшла біда, звідки не чекали! Здасть, як пити дати!»
- До речі, - наче між іншим додав Степан, - до Харкова я братові подзвонив. Говорить, хай твій прикордонник задається у полон, а ми його потім обміняємо. Але на який ляд тобі цей полон здався, правильно я розумію? Розпитав я в своїх тут, так говорять, що за гроші можуть тебе вивезти, але я так зрозумів, що ні грошей, ні паспорта у тебе немає з собою?
«Ну, - подумав Кабан, - тепер або-або. Якщо почне шантажувати, гроші вимагати – значить, точно хана. Якщо торгуватиметься – бігти потрібно сьогодні ж вночі. Але куди, блін, куди?!».
- Але раз вже так вийшло, та і син мій за тебе просить, можу пообіцяти одне – чим зможу, тим допоможу.
«Та чим ти мені допоможеш, старе тріпло? – роздратовано подумав на Степана Кабан. А дарма.
Після того, як забрали стареньких, небіжчиків над Сірим залишилося лише семеро. І як вони з Євгеном не мудрили і не складали халабуди, все одно виходило так, що простору внизу зовсім не залишалася, і тіла навалювалися на Кабана всім своїм закляклим тягарем. Йому тепер нічого не залишалося, як лежати на спині, прикритим старою зеленою ворсистою ковдрою, і шукати такі положення для свого великого тіла, щоб нічого не давило на рану. Відносно просторий притулок перетворився на тісну нору, де голови небіжчиків похнюплено висіли в декількох сантиметрах від обличчя Кабана і скалили на нього свої прогнилі зуби і металеві фікси.
Смілякових забирав Сміляков-найстарший. У що він одягнений, Кабан не бачив, чув лише приглушений голос нещасної літньої людини, життя для якої в одну мить втратило сенс. Смілякова-найстаршого супроводжували сині лікарняні штани, головлікар – його Кабан одразу упізнав по голосу - і двоє чоловіків зі зброєю, чиї гучні голоси відразу стихли, як тільки вони увійшли до вагону. Сміляков, окрім двох-трьох коротких фраз-відповідей на формальні запитання, більше нічого не говорив, тихо стояв і чекав, поки сина і онука піднімуть і винесуть у двір. Що говорили інші, Кабан не запам'ятав, він весь зосередився на тому, щоб не почати кашляти і плакати. Серце його незвично стискалося, і він не міг стримати сліз за цим незнайомим йому хлопчиком, який так рано загинув. Закривши вологі очі, Кабан, зчепивши зуби, переживав незнайомі для себе відчуття глибокого співпереживання і розкаяння. Він страждав не лише через смерть Артемки, але і через те, що він і Воха, вони вдвох – і всі дорослі разом, не змогли втримати мир, і розпочалася війна. Ось за це Кабан чомусь відчував саме себе персонально винним, хоча головою розумів, що не в його силах простого електрика з Чугуєва було запобігти кривавим подіям. Але якби він умів молитися, то у цю мить він би помолився за те, щоб ніколи більше не вбивали дітей.
- А хто цих п'ятьох забере? – голос головлікаря повернув Кабана до реальності.
- Так не наші це, - відповів голос зі зброєю.
- А чиї ж тоді? Мої, чи що? Хто ховати їх буде? У лікарні такої можливості немає. Лежать фактично вже два тижні, а умови тут самі бачите, які…
- Так, - поспішно заговорили сині лікарняні штани, - на холодильник в лікарні грошей немає, а кондиціонер зламався, і якби ви могли нам матеріально допомогти, бо Україна грошей дає мало…
- Добре! – різко обірвав тривалий монолог синіх штанів голос зі зброєю. – Я поговорю з командиром.
Коли підняли і понесли Воху і Артемка, Кабан відчув себе сиротливо, ніби пішли рідні люди. «Шкода, що не змогли поспілкуватися з Вохою, як слід», - з жалем подумав він, і тут же почув: «Вже і не поспілкуєшся ніколи!». «Та не може такого бути! Небіжчики вранці не розмовляють!» - заперечив Кабан і тут же зрозумів, що це він сам відповідає собі.
Серед п'ятьох залітних «диких гусаків» з Росії, тут, у вагономорзі, Кабан уперше в житті відчув себе самотньою людиною. Батьки, дружина, донька знаходилися дуже далеко, та і чи існували вони? Все попереднє життя здалося ілюзією, неважливою миттю, яка наснилася, – і зникла. А важливим увижався лише цей момент, коли він, знехтувавши небезпекою, виліз з-під небіжчиків і сів поруч, утнувшись порожніми очима в задрапіроване наглухо вікно плацкарта.
Увечері прийшли Нюся і Женя з хорошими новинами. По-перше, всі сепари, які зайшли в Амвросіївку 25 серпня, відправилися на передову. В місті залишився лише невеликий загін з-під Сніжного.
- Так що тепер, Сірий, тебе навряд чи хтось шукатиме, якщо ніхто не настукає конкретно, звичайно, - сказала Нюся. – Ці нові ходять з автоматом в одній руці, з пляшкою пива – в іншій, лише і знають, що дівчат за дупи мацати. Якщо хочеш, можеш перебиратися нагору в палату, а то тебе тут і прикрити вже майже немає ким.
Кабан подумав і відмовився:
- Я краще внизу полежу. Звик якось. А людей підвезуть скоро…
По-друге, ситуація на фронті заспокоїлася – українців побили неабияк під Іловайськом. По тєлєку лише про це і говорять, але далі Волновахи сепари і росіяни не пішли. Зараз начебто йде мова про те, що підпишуть мир, за яким обміняють полонених і дозволять забрати убитих.
- Так, може, Сірий, зараз самий час у полон піти?
- Ні, в полон не піду, - Кабан залишався непохитний і до останнього вірив, що обов'язково знайдеться який-небудь інший вихід. Доля людини сама по собі так влаштована, вважав він, що завжди залишає йому маленький зазор між життям і смертю. Інша справа, бачить цей зазор людина чи ні, зможе в нього протиснутися або стала занадто великою і незграбною, зможе вигребти в потрібний бік чи понесе його за течією. Але зазор має існувати завжди, у кожної людини в будь-якій ситуації.
- А де Вікуся? - запитав Кабан. - Щось не видно її давно.
- Вона з сепарами пішла.
- Як пішла? Куди?
- Медсестрою. На передову.
- Як так? Не може бути! – Кабан здивувався і поглянув на Женю. Хлопець відвів нещасний погляд убік. – Вона ж за Україну?
- Та дуже просто, Сірий, - відповідала Нюся. – Зійшлася з найманцем-чеченцем, закохалася. В лікарні однак грошей не платять, місто маленьке, жити тут такій дівчині, як Вікуся, важко і нудно. Сім'ї немає, перспектив немає, надій на краще життя – теж немає. А там любов, війна, романтика, як в кіно. По чотири тисячі в місяць обіцяють. Так чому не піти?
- Не розумію я. А як же Україна? Вона ж мені допомагала, Жека ось по ній сохне!
- Головне, щоб до дна не висох. Україна якось і без Вікусі обійдеться. А тебе ми і без неї звідси витягнемо. Правильно, Женю?
- Кабане, я теж не розумію, - відгукнувся Женя. – Чому вона з усіма спала, а зі мною – ні? Я ж єдиний, хто її любить, я для неї готовий... - ще трохи, і він розплакався би.
- Т-ссс, - приклала палець до його губ Нюся і обійняла. – Вам, мужикам, пояснювати немає сенсу, однак не зрозумієте. Вона тебе берегла, дурнику. Вікуся рано чи пізно все одно б пішла від тебе, і щоб ти, Жека, тоді робив? Вішався?
Третя новина полягала в тому, що батько Кабана домовився зі своїм другом Віктором Тимофійовичем про операцію порятунку. Тимофійович жив у Криму, в Бахчисараї, де довгий час служив командиром військової частини. Мав дачу під Євпаторією, куди батько пару разів возив у гості всю родину на відпочинок – дружили і служили разом вони багато і давно. Десяток років назад Тимофійович успішно вийшов на пенсію і насолоджувався життям: рибалка, город, пляж. Міняти такий щасливий устрій через російську анексію Криму не мало сенсу - він провів тут все життя, тому поміняв лише український паспорт на російський. Батько подзвонив Тимофійовичу і прямо виклав суть справи:
- Забереш сина?
Тимофійович погодився одразу, від винагороди відмовився, домовилися, що візьме гроші лише за бензин. План полягав у тому, що Тимофійович на своїй машині через Керченську переправу приїде на пропускний пункт «Успенка» з російського боку і забере звідти Кабана. Завдання Кабана – у встановлений день і годину дістатися на ПП на російський бік. Куди їхати потім, буде видно, головне, перетнути кордон і сісти в машину. Можливо, цей план мав недоліки, але іншого Кабан не мав. Він добре бачив, як втомилися Нюся і Женя від постійної напруги, як із кожним днем все складніше їм турбуватися про нього, як підкосив їх Вікусин відхід у загін до сепаратистів. Кабан розумів, що терпіння навіть найдобріших людей у світі має свої межі, що всім потрібен відпочинок. Він і сам тримався з останніх сил, боявся майбутньої ночі і снів, в яких до нього можуть прийти ці п'ятеро в камуфляжах з покривалами-плащами на плечах і усадити грати в сєку на життя і смерть, а потім запитають: «Де ти заховав свій кулемет, Кабане?». Захистити його тепер нікому - Смілякови Воха і його син Артемко відправилися в останню дорогу, і Кабан знову відчув, як під серцем засмоктала туга і безвихідність. «Потрібно звалювати, - вирішив він, - і щонайшвидше».
- Напиши матері, що дев'ятого зранку я буду готовий. Хай Тимофійович чекає мене на «Успенці» з восьмої до десятої.
- Післязавтра?
- Так, післязавтра. Женю, попроси батька зайти завтра ввечері, мені його допомога потрібна буде.
Теоретично Кабан вже давно прорахував, як потрібно обставити таку втечу: з ранку вони із Степаном виходять на семигодинну маршрутку - тут від лікарні до зупинки недалеко, метрів сто; максимум до восьмої перетинають пункт пропуску і разом чекають Тимофійовича. З Євпаторії, де мешкав в цю пору року Тимофійович, до Керченської паромної переправи – близько 250-300 кілометрів, від переправи до «Успенки» – ще кілометрів 600. І хоча Тимофійович – водій із стажем, Кабан розумів, що дорога – штука непередбачена, тому давав плюс-мінус дві години. Звичайно, ідеальний варіант – він переходить кордон, а Тимофійович вже на місці, але навіщо загадувати? Буде, як буде. Стьопу з собою він хотів узяти про всяк випадок. Все-таки місцевий, знає людей, знає дорогу, не раз бував на тій стороні, та і підозр менше: «Хто це там йде? – Та це Степан із якимсь мужиком», - приблизно так він собі уявляв роль військового пенсіонера в майбутній втечі. Засинав Кабан у хорошому настрої, вперше за останні три тижні.
Вранці у морг практично одночасно поступили два нові постояльці: жінка середніх років – інфаркт; і бомж, якому товариш по чарці розкроїв голову штиковою лопатою. Що бомжі робили зі штиковою лопатою, залишилося загадкою для Кабана. Жінка здалася йому важкою, він ледве не охнув від несподіванки, коли її не дуже ніжно поклали зверху на сепаратистів. Пахла вона церквою, ладаном і смиренням зі своєю долею. «Співала в хорі», - чи то почувся з тамбура уривок розмови, чи то дійсно сказали, чи то протяг збив, наче міксер, тишу в слова. В бомжа практично повністю була відсутня ліва щока, а на шматку шкіри бовталося розірване вухо. Кров із рани практично вже не капала на підлогу, зате від смерділо від нього сечею і смітником нестерпно.
Після процедур, які сприймалися організмом останні дні порівняно легко, перед втечею, Кабан вирішив, що буде правильно зайти до головного лікаря. Одне його слово могло видати Кабана і привести до загибелі, проте доктор чомусь не здав його, залишився нейтральним благородним спостерігачем, а як лікар, можна сказати, врятував здоров'я.
- Дозвольте , Олексію Івановичу? – несміливо постукав у двері кабінету.
- А, Корнієнко, заходь, - сказав лікар так, ніби бачилися вони по три рази на день. – Я тут виписку тобі підготував, все, як годиться, написав – кульове поранення і теде. Історія хвороби хай полежить доки у мене, якщо комусь з військового шпиталю стане цікаво, то я тут на зворотному боці виписки свої номери телефонів залишив, хай звертаються.
Кабан стояв розгублений. Він так багато хотів сказати лікарю хороших слів, але простота, з якою той видавав йому документи, про які прикордонник за даних обставин і мріяти не смів, добила його остаточно.
- Дозвольте запитання, Олексію Івановичу?
- Звичайно.
- Ось ви – за денеер. Але, в той же час, лікували мене, як ви нас називаєте, укропа, три дні не відходили від мого ліжка після операції. Чому?
- Це просте запитання. Мені, як лікарю, без різниці, чий ти солдат – український, російський або китайський. Ти для мене, перш за все, людина, пацієнт, якого я мушу вилікувати. Здоров'я людини – найголовніше, і політика тут ні до чого.
Кабан подумав і запитав ще:
- Ну, добре, це зрозуміло. Але ви мене не видали. Хоча ви знали, що я ховаюся в лікарні, що мені відпускають процедури, годують. І нічого нікому не сказали. Чому?
- Так, знав, я ж головний лікар, ха-ха. Твоє перебування в лікарні відбите в історії хвороби з першого дня до сьогоднішнього. Але я не знав, де ти ховаєшся, та й не хотів знати. А допомагати шукати і тикати пальцем на своїх співробітників, наражаючи їх на велику небезпеку лише через те, що вони допомагають пораненому? Вважаю це підлістю.
- І політика тут теж ні до чого?
- Абсолютно.
Кабан довго прокручував цей діалог в голові вночі на своїй полиці, і ніяк не міг втямити: як така людина може підтримувати денеер? Ну як?! Запитати, окрім бомжа з відірваним вухом, йому було ні в кого.
Сумку – туалетне приладдя, три запасні футболки, штук шість газет із кросвордами, які передбачливо попросив у Жені, - він склав із вечора. Упаковку бинтів засунув в кишеню куртки спортивного костюму - сумку напевно прошманают на кордоні, зайві запитання ні до чого. Спав міцно. П'ятеро в камуфляжі лежали тихо, в карти не грали, з собою не звали, де заховав кулемет - не запитували. Напевно, лежали і заздрили – їх так ніхто і не забрав, і чи забере? А якщо і забере, то додому ховати точно не повезуть, зариють де-небудь під парканом кладовища разом із бомжем. Жінка, не дивлячись на обставини, при яких пішла з життя, – стрімко і несправедливо рано, зберегла обличчя тепле, відкрите, хороше, вона лежала в простій ситцевій сукні і чорній хустці поверх сепаратистів зі схрещеними руками на грудях, ніби тримала свічку. Кабан вирішив, якщо і відбудеться сьогодні вночі уві сні розмова, то лише з нею. Можливо, вона знає про життя і смерть те, що не відоме йому.
Вранці, прокинувшись раніше, Кабан поміняв пов'язки на рані – кров ще проступала, особливо, коли він сидів або багато рухався. У шість сорок разом із Женею, який відкрив двері, зайшов Стьопа і забрав Кабана на маршрутку: узяв сумку - невисокого зросту, щуплий, маленька сива голова трохи набік – і закульгав ледве попереду. Напевно, з боку великий Кабан і маленький Степан виглядали трохи комічно, але навряд чи на них хтось звернув особливу увагу, в ті дні в тих місцях вистачало персонажів куди дивніших і небезпечніших. Вони пройшли через двір лікарні, і краєм ока Кабан помітив, що біля входу до травмпункту стоїть чоловік у білому халаті і синіх лікарняних штанях і уважно за ними спостерігає. «Холодильник, - подумав Кабан, - кондиціонер не працює, відремонтувати нікому, спасибі тобі, добрий чоловіче…» - все, що дотикалося до нього останні три тижні, в мить залишилося за облізло-зеленою металевою хвірткою. Кабан відчув, що йти йому важкувато – низ живота тягнуло, ноги слухалися погано, переоцінив він дещо свою готовність. І найнеприємніше – гумові тапочки аж надто малі, п'ята стирчить сантиметрів на два. Коли ходив на короткі дистанції: від моргу до дерева, від дерева – до госблоку або човгав коридором, цей недолік вважав неістотним, а ось тепер відчув повною мірою, як незручно йти.
В маршрутці їм дісталися задні місця. Кабан подумав, що так навіть краще, непомітніше, але жорстоко помилився. Не встигла маршрутка від'їхати, як Степан почав безкінечну розповідь про свою підготовку до поїздки. «Я вчора до сусіда зайшов, він у комендатурі денеер працює, - заговорив військовий пенсіонер не стишуючи голосу, - колишній мент, своя людина, скільки разів ми з ним – е-е-е-е! Так пообіцяв, що тебе не чіпатиме». У Кабана аж впало серце. «Я ж йому пояснив по-людськи, що ти – контрактник, не по своїй волі тут, та ще і поранений! Ось якби ти снайпером був або кулеметником, то я б тебе своїми руками, не сумнівайся, а так тобі допомогти потрібно! Пощастило тобі, Сірий: якби вони тебе із самого початку знайшли, і ти їм під гарячу руку потрапив тоді - там би в лікарні і поклали. А зараз ти нікому не цікавий, так мені сусід і сказав, а він на цих ковбасних обрізках добре розуміється».
Кабан сидів, дивився у вікно і думав: «Дурня валяє чи дійсно дурень?» Вся маршрутка їхала, нагостривши вуха, і ловила кожне слово Степана: «Так ти уявляєш, сусід мій з комендатури що подумав? Що це я тебе ховав! Ось так!» На щастя, за вікном з’явилися розбиті залишки колони, при розгромі якої Кабан отримав поранення, і всі, у тому числі і Стьопа, розкривши роти, втупилися у вікно. «Ого, наробили ми діла! Як в кіно виглядає», – здивувався Кабан. Видовище дійсно вражало: спалену техніку хоча і зіпхнули з дороги, але не прибрали, і з вікон маршрутки відкривався вигляд, який немало тішив Кабана, на підбиті і розкурочені вантажівки і автобуси, які валялися в кюветі.
Спогади трохи відволікли Кабана, і він не помітив, як під'їхали до кінцевої. Разом із іншими пасажирами, які, вочевидь, працювали по той бік кордону, вони підійшли до пішохідного пункту пропуску. Кабан із закритими очима міг ходити по цьому місцю, він неодноразово допомагав тут у нарядах - ось тут стояли його товариші, українські прикордонники на українському кордоні. Кабан опустив очі. Він не міг повірити, що саме зараз, саме в цьому місці і закінчиться його дорога. Ледве пересуваючи від страху похололі ноги, він йшов до пропускника, не наважуючись поглянути у бік двох денеерівців. Він відчував, як його свердлять поглядом, як хочуть окликнути, і раптом щось усередині, якесь сто вісімнадцяте відчуття підказало, що потрібно підняти очі і привітатися – тихо, непомітно. На пропускнику, з георгіївськими стрічками на грудях стояли Торопов і Петренко, прикордонники-контрактники, з якими у Кабана незадовго до фатального бою виник серйозний конфлікт, що дійшов до бійки. «Все, приїхав, - подумав Кабан, - зараз здадуть», - і привітався очима, ледве помітно кивнувши головою. Торопов, якому Кабан міцно тоді зарядив в перенісся і розбив ніс до крові, відповів: моргнув: «привіт», і ледве кивнув головою, мовляв, бачу тебе.
Не уповільнюючи й так тихого кроку, Кабан підійшов до будки, в якій сидів сепаратист, що видавав себе за прикордонника і ставив в паспорти штампи. Ледве нахилившись, віддаючи документ, Кабан відмітив, що «прикордонник» не мав ані комп'ютера, ані іншого обладнання для перевірки документів, перед ним лежав лише звичайний журнал, куди він від руки щось записував.
- Куди їдемо? – запитав «прикордонник».
Кабан відчував на змоклій спині погляди Торопова і Петренка. Він добре розумів, що одне невірне слово, інтонація, рух можуть привести до окрику: «Агов, Кабан, почекай! А де ти свій кулемет заховав?»
- Додому, - спокійно відповів він.
- Куди - додому?
- До Чугуєва. Там же прописка вказана.
- А чого через Росію їдемо?
- Так безпечніше. В Україні стріляють сильно.
- Ну, гаразд, тримай, - сепаратист віддав паспорт, навіть не додивившись сумку.
Російські прикордонники вбили дані паспорта в комп'ютер:
- Що в сумці?
– Особисті речі: футболки, шкарпетки, мильно-рильне.
Кабан не міг повірити, що ті двоє, яких він вважав, кінченими виродками – Петренко і Торопов, які зрадили присязі, начепили колорадки - випустили його за просто так, навіть не подавши вигляду, що знайомі. Він не розумів, чому вони так вчинили, не розумів, тому що знав – він би на їхньому місці зробив інакше.
Російський прикордонник попросив відкрити сумку, підняв газети, що лежали зверху, ліниво покопирсався в речах. «Говорили мені – спали військовий квиток, спали, викинь! Так ні ж, не послухав, упертий.», - свій воєнник він заховав у газетах кросвордів, і тепер дуже нервував.
- Закривайте сумку, щасливої дороги.
Не вірячи, що перейшов кордон, Кабан у супроводі Степана, що впевнено шкутильгав попереду, попрямував у бік залізничної станції. Він одразу ж хотів дізнатися, де зараз Тимофійович, може, пощастило, і той вже чекає де-небудь у кафе. Задзвонив телефон, і Кабан ледве не підстрибнув від несподіванки - він відзвичаївся від вхідних дзвінків. Телефонував батько:
- Серьожа, ти де?
- Батя, я вже на місці! – не стримуючи радості, прокричав у трубку Кабан.
- Тут така справа… Тимофійович ще в Криму, на переправі, там шторм. Говорить, години чотири ще стояти, не менше, якщо не більше, невідомо, коли черга підійде, та ще їхати скільки. Ти, певне, давай назад повертайся, а завтра в цей же час під'їжджай.
Кабан, звичайно, міг зрозуміти батька і його легкість: «Ти давай назад повертайся…», - своїм-то він розповідав, що лежить в лікарні в комфортних умовах, оточений теплом і материнською турботою, і йому нічого не загрожує. Але він навіть уявляти собі не хотів облич Нюсі і Жені, якщо він повернеться, та і морзі йому точно ніхто не зрадіє.
- Я назад вже не можу, батя! Назад дороги немає. Я тут чекатиму. Хоч до ранку! - а що йому залишалося?
Але просто сказати. А що робити далі і куди йти, Кабан не мав ані найменшого поняття. З ранку припікало сонечко, відчувалося, що день буде спекотним, і коли б не війна і його статус, то завалився б він зараз на травичці в посадці і лежав в очікуванні дива. Але коли б не війна, він сюди б і не потрапив ніколи, і не поранило б його, і не… Отже, в його положенні краще за все зачаїтися де-інде в затишному місці, подалі від патрулів і інших зацікавлених очей. Такого надійного місця Кабан не знав: вокзал, кафе, парк? Скрізь можна зустріти патруль, це ж кордон. Кабан відчув, як кулька відчаю підкочується до горла. Зате Стьопа випромінював незгубний оптимізм:
- Та нормально все, Сірий, порєшаємо. Зараз підемо чаю поп'ємо, посидимо, подумаємо.
Грошей Кабан не мав ані копійки. Більш того, дзвінок батька, якого він прийняв вже в Росії, спустошив його телефонний рахунок під нуль. Степан поміняв у знайомого в кіоску 50 гривень на 200 із копійками російських рублів, з яких 60 одразу пішли в кафе на чай і худе печиво. Неспішно рушили на поштамт, де купили сім-карту за сорок рублів, ще сорок рублів впало на рахунок. На скільки хвилин розмов вистачить цих грошей, Кабан не мав жодної уяви, тому набрав Тимофійовича і швидко попросив дзвонити на цей номер при щонайменшій зміні обставин.
- Сергію, я ще навіть на пором не заїхав, - не порадував Тимофійович.
- Ну, чекатиму. У мене інших варіантів немає.
Після розмови Кабан перевірив рахунок - залишилося 15 рублів, тобто, на хвилину-півтори розмови.
- Гаразд, - раптом сказав Стьопа, квапливо озираючись, - мені пора, у мене в три години остання маршрутка з Успенки на Амвросіївку. Запізнюся, що мені потім робити? Я ж 20 кілометрів пішки пройти не зможу. Бачиш, яка болячка у мене? – і поплескав з таким значенням себе рукою по хворій нозі, ніби Кабан міг дійсно там щось побачити.
- Стьопа, без проблем, але хоч трохи зі мною побудь тут, гаразд? – Кабан розумів, що потрібно оглядітися, притертися, знайти місце, щоб перечекати хоч декілька годин, освоїтися - після двох тижнів спілкування з небіжчиками незнайомі живі люди викликали відчуття небезпеки.
Сіли на лавку спиною до дороги. Час наближався до обіду, але обідати не було за що. Степан раз у раз поглядав на годинник. Кабан не знав, що зробити і куди себе подіти подалі від очей міліції. І тут допомогли небеса. Звідки взялася злива з неба, на якому ще хвилину тому не літало жодної хмаринки, важко сказати. Але факт залишається фактом: зверху ніби перевернули величезну цистерну води, і за секунду Кабан і Стьопа вимокли до нитки.
- У тебе парасольки немає? – крикнув крізь шум дощу Степан і тут же вибачився за безглузде запитання. Вочевидь, думками він знаходився вже далеко.
Довелося забігти в найближче кафе, поряд із залізничною станцією. Маленькі гумові капці хлюпали водою і спадали, і Кабан, щоб утримати їх на ногах, намагався підгинати пальці і підтягувати на ходу до п'ят, від чого його біг виглядав кумедно. Під дашком він зупинився, тримаючись за бік, відліпив від тіла мокру кофту і глянув на живіт – крізь бинти і футболку проступила кров. «Чорт, - рознервувався Кабан, - Чорт!»
У порожньому кафе десь у глибині шумів кавовий апарат, в лівому далекому від входу кутку над стійкою мирно працював телевізор - показували якесь ток-шоу, і бурхливі оплески з екрану вселили в Кабана спокій. За стійкою дві жінки у віці за п'ятдесят – одна в синьому фартусі і такого ж кольору очіпкові з червоним вензелем, інша в яскравій квітчастій сукні, обидві з короткими зачісками - переставляли чашки і, захоплені бесідою, навіть не поглянули на відвідувачів. Стьопа, наче місцевий улюбленець-завсідник, із чарівною посмішкою ловеласа дошкутильгав до стійки і, нарікаючи на мінливість погоди, замовив чаю:
- Чорного, з цукром і лимончиком, дві чашки, будь ласка.
Йому налили чаю, різонули великі шматки лимона і запитали, чи замовлятимуть щось ще:
- Є вафлі, печиво смачне, можна пообідати недорого.
- Даруйте, а де у вас можна руки помити? – запитав Кабан. Телевізор продовжував роздавати оплески, відвідувачів не було, і він вирішив, що кращої можливості змінити бинти і футболку не знайдеться.
Коли він вийшов із туалетної кімнати, злива, також несподівано, як і почалася, закінчилася, і у вікно щосили світило сонце. Але те, що Кабан почув від барної стійки, змусило його заклякнути від розпачу.
- Дівчатка, - казав Стьопа. – Тут така справа, - і змовницьки нахилився до них і почав говорити пошепки. – Хлопчина цей – український прикордонник, контрактник, його ще 23 серпня ранило, він в лікарні лежав, в Амвросіївці, ледве врятували. Тепер ось додому до сім'ї вибирається, мусять його забрати. Нам би посидіти тут у вас пару годин, як ви дивитеся?
Як не дивно, тут – на вулиці, в кафе, в туалеті, коли його ніхто не шукає – Кабан відчував себе в ще більшій небезпеці, ніж у лікарні і морзі, коли його шукали сепаратисти, щоб розстріляти. «Зараз заберуть, причому прямо - в російську в'язницю», - він прекрасно розчув весь бурхливий експромт Степана:
- Стьопо, Стьопо, - покликав.
- Та не переймайся ти так, я все порєшаю! - Стьопа повернувся до столика абсолютно щасливою людиною, ніби у нього народився син або він виграв мільйон у лотерею.
- Послухай, Стьопо, зрозумій просту річ – моя ситуація не налаштовує на такі одкровення. Ти зараз опів на другу підеш, а мене тут пов'яжуть.
- Сірий, я ж сказав – я все порєшаю! Я тобі 40 рублів залишу, чаю замовиш або кави, а там і Тимофійович твій під'їде. Кафе до одинадцяти ночі працює, дівчата дозволили тобі посидіти, ти лише сумку їм за стійку постав, щоб очі не муляла. Ну, давай краба, я пошкутильгав.
- Дякую за допомогу, - Кабан потиснув Степові руку
- Та нема за що! Я ж сказав - порєшаю!
- Стьопо, там у Жені моя форма і берці. Так ви, якщо хочете, собі залиште, а якщо ні, то спаліть.
Степан пішов, і Кабанові стало сумно.
- Ей, хлопче, як звати тебе? – запитувала жінка без фартуха, очевидно, адміністратор.
- Сергієм.
- Сергійку, їсти будеш?
- Так не при грошах я. Даруйте, - Кабан зрозумів, до чого хилиться справа – не замовляєш, значить, можеш бути вільний. Він і передбачав, що обернеться таким чином, у кафе безкоштовно не сидять.
- Та ми не збідніємо. Петрівно, віднеси солдатику обід, заклад пригощає.
Кабан не повірив своїм вухам. По суті, він знаходився на території супротивника, ворога, чия армія ось вже три тижні знищує його товаришів, звідки на його Батьківщину, як сарана, стікається сила-силенна вбивць і мародерів. Вірогідно, його, солдата, повинні тут, у кращому разі, терпіти, але ніяк не годувати безкоштовно. Кабан не їв із учорашнього вечора, та й їжею те, що дають на вечерю в лікарні, назвати складно. Він із нетерпінням дивився, як, стигнув і димів гороховий суп на столі, від запаху паморочилося в голові, і він стримувався з останніх сил, ковтаючи слину, щоб не загребти шматок м'яса, який плавав у гущавині. Неспішно, обережно відповідаючи на запитання жінок про сім'ю і війну, Кабан помішував суп і з захватом розглядав друге – картопляне пюре і свинячу відбивну. Нарешті, суп трохи прохолов і, зачерпнувши повну ложку, тремтячою рукою він підніс її до рота.
- Здрастуйте, дівчатка! – ляпнули вхідні двері, і в кафе зайшли два міліціонери.
Кабан повільно жував суп і відчував, як холодні цівки поту швидко біжать по спині. Їжа в мить втратила свій смак, він жував повільно, ретельно, прагнучи не дивитися на всі боки, а частіше поглядати на телевізор, де якраз крутили рекламу. Менти, очевидно, були місцеві, з лінійного відділу, й обідали тут щодня. Кабан напружено вслухувався в їх розмову з адміністратором – про війну, про Україну, про погоду, але нічого цікавого не почув. Коли перші ложки почали засвоюватися, і тепло розлилося по тілу, Кабан трохи розслабився: «Хоч поїм, - подумав, - нормально наостанок, якщо здадуть зараз. А куди я звідси від них дінуся?» Задзвонив мобільній, і дзвінок, як здалося Кабанові, почули навіть на пропускному пункті. Дзвонив Тимофійович. Кабан, мовчки вилаяв себе за те, що забув відключити звук, узяв трубку - не міг не узяти, але і виходити з кафе теж не можна – дуже підозріло.
- Так, - сказав тихим, офіційнім тоном, - слухаю вас.
- Серьожа, хороші новини – пором я переїхав, але, сам розумієш, до тебе мені ще пиляти і пиляти. Думаю, ближче до ночі буду.
«Пиля-я-ят…и», - матюкнувся в думках Кабан від безнадії, а вголос сказав:
- Добре, домовилися, так і зробимо. Чекаю. – І відбив виклик. Усю розмову Кабан уважно бічним зором стежив за ментами і співробітниками кафе - в його сторону ніхто навіть не повернув голови. Менти поїли, заплатили гроші, сказали «спасибі» і пішли, знову навіть не глянувши на Кабана.
Він допив вже холодний компот:
- Дякую вам, - звернувся до жінок, - дуже смачно. А можна у вас сигарет купити?
- Ми сигаретами не торгуємо. Це тобі треба в кіоск йти.
Палити хотілося смертельно, але Кабан не був упевнений, що 40 рублів йому вистачить на пачку. Хто знає, які тут, в Росії, ціни.
- А дорогі тут у вас сигарети? Сорок рублів на пачку вистачить?
- Я не курю, не в курсі, - відгукнулася адміністратор.
- Можна купити в кіоску, - підказала офіціантка, - тут, біля кордону, дешевше, ніж у місті. - За характерною вимовою Кабан вирішив, що вона, швидше за все, українка.
Він вийшов з кафе й оглядівся. Нешироку вулицю заливало яскраве сонячне світло, військових патрулів ніде не було видно, ментів теж; спека стояла несусвітня, але в кафе, на відміну від моргу, кондиціонер працював, і Кабан на вулиці вмить змок. Кіоск, як і говорила офіціантка, стояв за перехрестям на іншому боці. Кабан купив пачку «Оптими», і з насолодою закурив. Сигарети були, звичайно, гидотними, але він радів і таким. Після перекуру життя злегка налагодилося, адже, якщо розібратися, то все не так вже погано: Тимофійович у дорозі. Місце, де пересидіти до ночі, є. Правда, де чекати потім і куди їхати, незрозуміло. Швидше за все, через Білгородську область поїдуть прямо на Харків. «Якщо вже тут кордон перейшов, то і там пройду», - думав Кабан. Він закурив другу сигарету вже біля кафе, коли помітив наряд прикордонників, який швидким кроком прямував в його бік. Кабан затушив і непомітно викинув сигарету в урну і неспішно, перевалюючись, зайшов до кафе. Він мав три варіанти, що робити далі: сісти за столик і випити кави; зайти в туалет і там спробувати перечекати - раптом прийшли не за ним; попросити у адміністратора сховатися на кухні. Третій варіант він відкинув одразу – якщо за ним, то знайдуть при будь-яких обставинах; у туалет йому йти не хотілося – а що, як прикордонники сядуть дивитися футбол по тєлєку, і що, сидіти, там, як у морзі? Так в морзі краще, та й компанія є. Він підійшов до стійки і попросив кави, пожартував, що розрахується з дому грошовим переказом, і став чекати. Через хвилину в кафе влетів прикордонник і кинувся у бік туалету. Кабан напружився. Слідом за першим прикордонником з'явився другий, усмішливий білявий молодий хлопчина, замовив два салати і кашу з котлетою і сів за столик в кутку, за столиком майже поруч із Кабаном. Прикордонник пообідали, обговорили свої прикордонні новини – потік людей з України, - чув обривками Кабан, зовсім впав. Зараз люди, в основному, їдуть назад. Ні слова про війну, танки, «гради», вантажівки з вантажем «200», немов і не було нічого цього тут ще тиждень тому. «А, може, й дійсно, і не було?» – знову, як і в морзі, засумнівався в реальності нещодавнього минулого Кабан, але прогнав від себе цю непотрібну думку, що заважає боротися за життя.
Час йшов повільно. До одинадцятої ночі Кабан випив літра два чаю і втратив стільки ж рідини через рясне потовиділення. Незважаючи на кондиціонер, він змокав, як миша – організм важко перебудовувався, рана кровоточила, і до вечора Кабан змінив всі три скривавлені футболки, які тут же, в туалеті виправ із милом. Він подумував, що, може, буде краще за все їх викинути - раптом виявлять плями? Розгледять, що кров, обшукають, побачать рану – і відразу зрозуміють, що кульове поранення, і йди сюди, дорогенький…
Час йшов повільно, але до 23.00 все одно дійшов. Тимофійович більше не подзвонив жодного разу. Кабан радів – значить, все гаразд, їде, людина за кермом; виникнуть проблеми – тоді й зателефонує.
- Куди тут піти можна, пересидіти до ранку? - запитав у жінок. – Може, на вокзал?
- Та сиди тут, Сірий. Ну, куди ти підеш? – відгукнулася адміністратор. – На вокзалі наряди, менти, там тебе відразу заметуть. Петрівна сьогодні на три доби заступила, вона ваша, з України, ночує тут, та і я поки не кваплюся. Чоловіка дочекаюся, він мене додому відвезе.
Чоловік приїхав хвилин через десять-п'ятнадцять разом із другом-таксистом. Адміністратор, яка виявилася і господаркою кафе, поставила чайник і подала на стіл пиріжки, вийшов такий собі тихий напівродинний дуже пізній чай. Кабан у розмову не встрявав, відмовчувався, їв скромно і думав, що всі ці старання якомога менше привертати до себе увагу абсолютно марні.
- Юро, - немов на підтвердження цих думок звернулася господарка-адміністратор до чоловіка, - познайомся, це - Сергій.
- Угу, - сказав Юра, ковтаючи пиріжок і протягуючи долоню через стіл.
- Він український прикордонник, поранений у бою.
Щелепи у Юри і таксиста миттєво припинили жувати.
- Йому в Амвросіївці в лікарні операцію зробили, ледве врятували. Його Стьопа привів. Пам'ятаєш, кульгавий такий відставник з Амвросіївки? Приторговує тут усіляким непотрібом. Хай, каже, посидить Серьога тут у вас до вечора, поки за ним не приїдуть, так я і дозволила.
Кабан подумав, що, напевно, вже повністю вичерпав ліміт везіння десь там, нагорі. Вирази облич чоловіка господарки і таксиста, які жували пиріжки, не обіцяли для нього нічого хорошого, і все, що хотів знати зараз Кабан перш, ніж вони прожують, чи далеко Тимофійович.
- Щось я тебе на «Успєнке» не пригадаю, - похмуро сказав таксист. З рота у нього вилітали шматочки жовтка з яєчної начинки. Шматочки падали на стіл і спортивки таксиста, але ні він, ніхто інший не звертав на це уваги, всі в очікуванні дивилися на прикордонника.
- Так мене на там і бути не могло, - проговорився Кабан і прикусив язика. А де ж тоді він був, якщо не на пропускному пункті? В засідці з кулеметом лежав? Кабан відчув, як вібрує кишеня спортивної куртки. Телефон! Тимофійович.
- Сергію, я тут кілометрах в ста, напевно, вже. Ти не знаєш, як правильно проїхати до тебе? А то мій навігатор об'їзд показує.
- Як проїхати сюди? – повторив запитання Тимофійовича вголос Кабан, не знаючи, що відповідати.
Таксист прожував остаточно і замахав руками: дай, мовляв, трубку, я розповім. Поки таксист детально і зі знанням справи пояснював Тимофійовичу правильну дорогу, Кабан зібрався думками і повідомив, що він - контрактник із Харкова, якого перекинули днями на підсилення на «Успєнку», але заступити в наряд він так і не встиг. Двадцять третього серпня почався обстріл, пішла стрілянина, і його ранило в живіт. Тепер, після трьох тижнів поневірянь у лікарні, він їде до дружини і доньки.
- Гадаю, години через півтори максимум буде тут, - таксист віддав мобільний Кабанові. – Так, дісталося тобі, хлопче.
Кабан скромно кивнув головою і підлив у чашку чаю. Півтори години. Якщо врахувати, що чекає він з восьмої ранку, тобто вже п'ятнадцять годин, то просто дрібниця.
Вхідні двері голосно стукнули, і в кафе ввалився дуже п'яний чоловік із георгіївською стрічкою на грудях.
- Юро, ти що, двері не закрив? – суворо запитала господарка чоловіка.
- Забув.
- О, хазяйка, ти гроші ополчення приймаєш? Дай мені пива! – неголений денеерівець недбало кинув на стійку жменю гривневих соток. – Дві літри, на всі!
Одним оком Кабан «обшукав» сепаратиста на наявність зброї – автомата у нього точно не було, можливо, пістолет і гранати, але не видно, де саме він їх носив, можливо, в розгрузці; другим – стежив за реакцією своїх нових приятелів.
- Якого ще, на хрін, ополчення? – доброзичливо запитав таксист.
- Ополчення Донецької народної республіки! Чули про таку? Ось, п'ятсот гривень, дайте пива! – чоловік ледве стояв на ногах, але в своїй наполегливості заволодіти пивом був такий же впертий, як і всі п'яні.
- Прибери ці фантики, я не розумію, що це за гроші, - господарка, вочевидь, вирішила проявити принциповість, а швидше, просто не любила, коли їй грубіянили.
- Альо, гараж! Я кажу, дай пива мені! – сепаратист стукнув кулаком по стійці. – У нас діють закони денееер!
Кабан розумів, що надрався цей гад не сам, і десь поруч, можливо, навіть просто за дверима, його чекає цілий кагал таких же упоротих, як і він, та ще й, напевно, разом із якими-небудь місцевими козачками. І якщо зараз розгориться скандал, то справа може дійти до бійки і міліції. Зрозуміло, що цих, які заблукали, заберуть і дадуть їм по довбешці, але де гарантія, що не заберуть і його?
- Машо, та продай ти йому пиво, - втрутився в суперечку таксист. Він добре розглянув купюри, які лежали на стійці. – Я тобі поміняю завтра з ранку на рублі. Гей, - звернувся він до сепаратиста, – а у тебе інших грошей немає?
- Це гроші ополчення! – заволав денеерівець.
«Якого ще, в дупу, «ополчення»? – обурився про себе Кабан. – Це гроші держави Україна, з якою ви воюєте і яку не визнаєте!»
- Я не продам цьому козлові пива, - відповіла голосно господарка, - доки він не вибачиться за свою поведінку. Юро, та встань же ти, будь мужиком, дай йому в табло!
- Та я вас всіх тут зараз замочу, - заволав сепар і потягнувся до скляних боксів з пляшками.
І тут Кабан второпав:
- Він думає, що знаходиться в Україні, - сказав Сірий пошепки чоловікові господарки.
- Гей, мужик, а ти взагалі в курсі, де ти є? – з ходу зрозумів проблему Юра.
Денеерівець обвів всіх посоловілими очима:
- В кафе!
- Ага. А кафе де знаходиться?
- Де-де? В Улан-Уде! – сам розсміявся своєму дурному жарту сепар.
- Ну, майже вгадав, але трохи ближче – кафе таки в Росії, хлопче.
- Так це що, значить, і я - в Росії? – тут складно було не посміхнутися навіть Кабанові. – Е, я не хотів, - сепар позадкував назад, - я ж не знав, у натурі! Дайте пива, у мене рублів немає! Будь ласка!
- О, чарівне слово! – змилувалася господарка і одним рухом згребла в шухлядку купюри. – Я сама завтра поміняю, сиди, - кинула розчарованому таксисту.
- О, «Клінське»! – зрадів незрозуміло чому сепаратист, запхав пляшки в розгрузку і поплентався до виходу.
Кабан полегшено зітхнув: «Пронесло!» - а компанія ще довго сперечалася, скільки потрібно людині випити, щоб поплутати країни. Зійшлися, що це питання індивідуальне, хоча таксист наполягав, що без наркоти тут не обійшлося:
- Та скільки б нормальна людина не випила, не може вона не пам’ятати такої інформації. Вони ж навіть пиво через бульбулятор п’ють.
Тимофійович приїхав близько першої години ночі. Кабан кинувся йому на шию, наче мале дитя, сам не чекав від себе такої прудкості.
- Спасибі за компанію, чай і пиріжки. Поїдемо ми, - попрощався.
- З Богом! – побажала господарка.
- А у тебе еміграційна карта є?
- Що? - не зрозумів запитання таксиста Кабан, який вже не відчував землі під ногами від радості.
- Щоб переміщатися по території Російської Федерації, потрібна еміграційна карта. Ти що, не в курсі? Голова твоя стоєросова, чому вас там, в Україні, прикордонників вчать?
- Так у мене ж паспорт є, - хапався за рятівну соломинку Кабан.
- Паспорт, - гмикнув таксист. – Ти балда! Без еміграційки тебе перший же мент як нелегала хлопне за просто так, хрін відкупишся.
- І що мені робити?
- У лікарню повертайся і чекай, поки війна закінчиться. Жартую. Їдь на митницю, до російських прикордонників, де переходив, придумай що-небудь, яку-небудь історію, схожу на правду. Може, випишуть. Інакше затримають до з'ясування, а там…
«Ну, придумувати про себе історії – це я навчився, - роздумував у машині Кабан. – А ось що робити, якщо скажуть спочатку повернутися до України, а потім зайти по новій?»
Тимофійович - з вигляду типовий відставний військовий: коротка зачіска, загоріле обличчя, прямий короткий, правильно вирубаний ніс, упевнений чіпкий погляд, пряма спина, жорстке рішуче рукостискання, загрублий від лопати і грабель долоні, задавав чіткі і короткі запитання – в армії народу побачив немало, хто там лише не служив:
- Зброя, наркотики є?
- Та що ви, Тимофійовичу. Із забороненого - лише військовий квиток, - пожартував Кабан. Тимофійович жарту не зрозумів:
- Ну, це легко заховати. Не викинув? Молодець.
Кабанові стало приємно, що хоч хтось оцінив його ризик і похвалив за збереження важливого документа.
- Дзвонив твій батько, сказав, що через Білгород краще не їхати. Передають, знову нагнали туди техніки.
- Що робити? – Кабан щиро засмутився. Він мріяв, що вже сьогодні вранці буде удома.
- Поїдемо через Крим. В крайньому випадку, у мене перекантуєшся, а там поглянемо.
На пропускнику Кабана завернули:
- Ми еміграційні карти не видаємо. Вам потрібно на транспортний перехід їхати.
Кабан офігів:
- Далеко?
- Та півтора кілометри, - махнув уздовж кордону солдат.
«Ментам і погранцям потрібно пам'ятники за байдужість ставити», - подумав Кабан. Скільки разів вони могли отримати медаль і підвищення по службі за його затримання, але небажання поцікавитися чимось більшим, ніж формальності, залишали їх без пряників, а Кабана - на волі. В іншій країні вже сидів би давно!
- Зьома, - окликнув він тінь на транспортному пропускнику, знайти який виявилося легко. Тут яскраво горіло світло, блимали фарами фури, хтось здавав назад, хтось під'їжджав до посту, звичайна митна метушня. – Мені б еміграційну карту отримати, допоможи, га?
- А звідки ти такий взявся о другій годині ночі? – прикордонник явно здивувався Кабану.
- Розумієш, зьома, сьогодні вранці сюди зайшов через пішохідний, погостювати у друга, еміграційну карту не брав. А тут можливість підвернулася копійку заробити, до Криму поїхати.
- Так Кримнаш! – пожартував прикордонник.
- Ваш-наш, мені яка різниця? Мені грошей заробити треба, сім'я без копійки сидить! – Кабан брехав відчайдушно, упевнено, так, що і сам собі дивувався. Напевно, якщо скласти всю брехню в його житті в один ящик, то розміром той дорівнюватиме ящику брехні, яку він сфабрикував за останні три тижні.
- Що, туго з грошима в Хохляндії?
- Та завал, зьома! Не те слово!
- Заходь сюди. Йди он у ті двері, бачиш? Повертаєш праворуч по коридору - і в самий кінець, там розберешся.
Йти виявилося чималенько. Кабан насилу дістався до самого краю, і раптом у світлі ліхтарів і фар побачив контрольно-перепускний пункт на українській стороні кордону. Власне, жодного пропускного пункту вже не існувало - як у фантастичному фільмі, Кабан розглядав руїни підсобних приміщень, роздовбані бетонні блоки, уламок шлагбауму, що самотньо стирчав із землі, ангар самого ПП, який зрешетило осколками мін, і одночасно відповідав на уточнюючі питання заспаного прикордонника.
- Готово? – поцікавився Тимофійович, коли змучений довгою ходьбою і розмовами Кабан вліз у «шістку».
- Так, - кивнув Кабан.
- Тоді поїхали.
Кабан вирубався через тридцять секунд, але поспати йому пощастило лише до першого поста ДАІ.
- Доброї ночі, ваші документи, будь ласка.
- Будь ласка.
- Кримський?
- Кримський. Ось паспорт, російське громадянство, як годиться.
- А чому номери українські?
- Не встиг поміняти.
- А пасажир?
- Родича везу, підробити на виноградниках.
- Хай вийде з машини. Покажіть ваші речі.
До Керченської переправи Кабан пережив п'ять перевірок: документи, вийти з машини, покажіть речі, двічі його просили пройти в ментівські будки, щоб перевірити реєстрацію і час перетину кордону по комп'ютеру і чи не числиться він у розшуку, все одне і те ж, довго й утомливо. Таксист мав рацію на сто відсотків – без еміграційної карти його закрили б на першому блокпості. Кабан не чув себе від утоми, сильно боліли бік і живіт, він змінив ще три футболки – спасибі, Тимофійович здогадався узяти декілька штук. Після третьої перевірки сили настільки покинули Кабана, що він перестав хвилюватися: байдуже віддавав паспорт, байдуже відкривав сумку. Йому здавалося, що все це – довгий безглуздий сон, він просто спить у машині Тимофійовича, яка несе його крізь зоряну холодну вересневу ніч додому, а менти і шмони йому сняться, як ті п'ять небіжчиків у камуфляжі з моргу. І все, чого він боявся, так це запитання: «Ну і де ти заховав свій кулемет, Кабане?» Його тішило, що жоден мент не знайшов військового квитка, який він засунув у газети кросвордів, поклавши їх на самий верх сумки. Але інколи Кабану здавалося, що і військовий квиток – це теж сон, і сам він – сон, який йому сниться.
У проміжках між ментами і провалами свідомості Кабан розповідав Тимофійовичеві про свої пригоди. Той кивав головою і цокав язиком:
- Яку херню придумав, яку херню – між собою воювати!
Кого той мав на увазі, Кабан не запитував.
Зате на переправі Кабан поспав. Море знову штормило, від порома тягнулася величезна, як хвіст комети Галлея, черга, яка дійшла до них лише через тридцять годин.
На Чонгар вони приїхали вранці. Кабан вже втратив лічбу дням, пам'ятав чітко лише те, що з моргу він вийшов дев'ятого вересня. І коли Тимофійович мимохідь сказав, що сьогодні 12-е число, щиро здивувався і перерахував: доба на «Успєнці» в очікуванні Тимофійовича, і дві доби, виявляється, зайняла дорога? Він не врахував у своєму внутрішньому життєвому календарі цих довгих годин. Коли їхали Кримом, Кабан жадібно дивився у вікно, згадував, думав, запам'ятовував, розуміючи, що наступного разу потрапить сюди не скоро, якщо взагалі потрапить. Запитав у Тимофійовича, як живеться при новій владі:
- Нічого, - відповів той, - живеться, нормально. Особливо пенсіонерам і бюджетникам. А так, звичайно, життя немає – ні тобі сезону, ні курортників. Не цікаво, та і дихається неспокійно.
- А Путіна тут люблять?
Тимофійович покосився на Кабана, ніби той запитав щось непристойне:
- Обожнюють.
Коли під'їхали до пропускного пункту на Чонгарі, батько і дружина вже чекали Кабана на українській стороні. Тимофійович утомлено схилив голову на кермо - він був в дорозі на добу довше і мало не в два рази був старшим Кабана за віком, але тримався по-молодецьки. Кабан подивився через лобове скло на яскраво-синє свіже кримське небо. Радості він не відчував, швидше, тривогу і чергову небезпеку. Не кваплячись, виліз з автомобіля, вдихнув прохолодне повітря, глянув на спортивну куртку, чи не проступила кров через бинти і футболку, розім'яв ноги і пішов, не поспішаючи, засунувши руки в кишені спортивок, до пропускного пункту:
- Доброго ранку, зьомо, - звернувся до погранця. – Як служба?
- Здоров'я бажаю, - прикордонник не виглядав так свіжо, як небо.
- Де тут пішохідний перехід на ту сторону?
- На Чонгарі пішохідки зараз немає, звідси - лише машиною.
- А як же люди ходять? – здивувався Кабан.
- Вони не ходять. Вони їздять.
- І що, зовсім ніяк?
- Зовсім.
- Зрозуміло. Спасибі тобі, зьомо, - Кабан повернувся до «шістки» і повідомив Тимофійовича, що до України доведеться їхати на машині.
- Не вийде, - раптом уперся Тимофійович. - У мене номери до цих пір українські, а права і паспорт – вже російські. Можуть машину на штрафмайданчик поставити.
Кабан здивувався ще раз місцевим порядкам і знову засунув руки в кишені спортивок.
- Зьомо, - покликав він прикордонника, - а як мені на ту сторону перебратися? Дуже треба, а машина переїхати не може.
- Подзвони своїм, скажи, хай вони проїдуть українських прикордонників і виїдуть на «нуль», нейтральну смугу. Там зустрінетеся, ти з машини в машину пересядеш – і всі діла. «Шістка» Тимофійовича і джип батька Кабана зустрілися рівно посередині «нуля», за ними в декількох сотнях метрів майоріли на пунктах пропуску на прохолодному вітрі прапори України і Росії.
Дружина Кабана не впізнала, так він схуднув і осунувся. Ковзнула шукаючим поглядом, як по чужому, і стала заглядати в «шістку», шукаючи там свого чоловіка.
- Свєто, - сказав він, - це ж я, Сірий.
Вона впала до нього в обійми і розплакалася. «Тепер точно не уб'є, - з посмішкою подумав Кабан. – Принаймні, точно не сьогодні!»
Батько ще довго про все говорив із Тимофійовичем, обговорювали політику і рибалку, вони давно не бачилися, але Свєта, прийшовши до тями, розплакалася ще раз і вони, нарешті, роз'їхалися.
Зручно влаштувавшись на задньому сидінні, Кабан тримався за бік і дивився у вікно. Можливо, вперше в житті він так гостро відчував, що повертається на Батьківщину. Не витримавши натиску запитань батька і дружини, через півгодини він упустив голову на груди і міцно заснув. Він ще не знав, що його пригоди не закінчені, і через декілька тижнів доля подарує йому можливість відповісти добром на добро, і йому випаде нагода поклопотатися про Нюсю, яку зацькують «бандерівкою і фашисткою» медсестри і лікарі, і її чотирилітню донечку. Вони житимуть у Кабана в будинку до тих пір, доки Нюся не знайде за допомогою військового лікаря, який із важким пораненням в червні потрапив до Амвросіївської лікарні і якого вона доглядала, роботу в госпіталі, і не винайме квартиру в Харкові. Через пару тижнів до неї переїде інтерн Женя, син Степана. Але все це станеться пізніше.
А зараз Кабан, завалившись на задньому сидінні, спав у машині, яку вів його батько; на передньому сидінні фарбувала губи і приводила себе до ладу його, Кабана, кохана дружина. Він бачив уві сні, як вдома перед великим дзеркалом, в якому відбивається старий настінний годинник із оленями, розчісує довге красиве волосся їх донька – не існувало в світі в цей момент людини щасливіше, ніж Кабан, така навколо стояла тиша. І лише годинник в унісон із зустрічними, що інколи забували вимкнути дальнє світло, яке метушилося по салону, регулярно відбивав північ і турбував його сон: «Ми знаємо, де ти заховав свій кулемет, Кабане!» - і Кабан нервово здригався, прикривав рукою очі і хоч би на ці миті припиняв гучно хропти.