Українців неприємно вразила новина про те, що Ізраїль погодився прийняти вкрадене Росією зерно з окупованих територій (на момент публікації стало відомо, що ізраїльська компанія з імпорту зерна «Ценципер» відмовилася приймати партію зерна, яке може походити з окупованих територій України). Це ледь не призвело до дипломатичного скандалу, який загрожував різким охолодженням відносин між двома країнами. Додаткової напруги додавав той факт, що нещодавно в Україні вступив у дію закон про запобігання та протидію антисемітизму. Українці, включно з вищими посадовими особами держави, дивувалися: як Ізраїль може бути таким невдячним?
Ми маємо схильність надто романтизувати міжнародні відносини. Часто видаємо бажане за дійсне. Нерідко судимо по словах, а не по діях. Сподіваємося на моральність, справедливість, емпатію та інші психологічні критерії, якими мали б керуватися держави у відносинах між собою. Але геополітика так не працює. Це доволі цинічна і прагматична сфера, позбавлена зайвих сентиментів. У ній не функціонують правила взаємності. Постійні поступки і демонстрація дружелюбних намірів сприймаються як ознака слабкості і привід до посилення тиску. А непоступливість, жорсткість і вміння відстоювати свої інтереси цінуються більше, ніж запопадливість і слабкість.
Коли у середині XIX століття британський прем'єр-міністр лорд Пальмерстон заявляв, що в його держави немає вічних друзів чи ворогів, а вічними є лише національні інтереси, він влучно охарактеризував справжній зміст зовнішньої політики. Українське суспільство і політичні еліти через відсутність традиції державотворення часто потрапляють у пастку почуттів у сфері дипломатії. І сприймають відносини між державами надто персоніфіковано, наче стосунки між людьми. Згодом це призводить до великих розчарувань. Бо особи при владі можуть змінюватися, тимчасом як основний зміст зовнішньої політики залишатиметься незмінним.
Між Україною та Ізраїлем склалися специфічні відносини. Їх можна охарактеризувати: ні дружби, ні ворожнечі. Україна з початку російської агресії очікувала від Ізраїлю значно більшої підтримки. Київ регулярно намагався і досі намагається достукатися до сумління ізраїльських політиків. Апелює до зрозумілих людських емоцій, сподіваючись зворушити серця і душі керівництва єврейської держави. У хід ідуть згадки про історію боротьби обох держав за незалежність. Про необхідність вести війну за власне виживання у ворожому оточенні. І про наявність в Україні значної єврейської громади. Але Єрусалим проводить політику жорсткого реалістичного прагматизму, де національні інтереси безпеки ставляться вище за ідеологічну солідарність з іншими демократіями.
Ще з початку повномасштабної російської агресії Ізраїль своїми діями чітко дав зрозуміти: він не бачить себе в ролі стратегічного союзника України. Так, на словах єврейські політики засудили російське вторгнення як акт порушення територіальної цілісності. Але єврейська держава не долучилася до західних санкцій проти Москви. І категорично відмовилася надати Україні летальне озброєння для відсічі російській агресії. Причому висувала не зовсім переконливі аргументи своєї відмови. Мовляв, якщо Ізраїль передасть Києву зброю, вона може потрапити потім до рук його ворогів.
Прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу наголошував, що симпатизує нашій країні. Але додавав, що для нього пріоритетом є безпека Ізраїлю. Єрусалим навіть намагався на початковому етапі війни виступити в ролі посередника між Києвом і Москвою. Ізраїль переважно голосував за резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які засуджували російську агресію і вимагали виведення російських військ з України. Проте в лютому 2025 року разом із США та РФ відмовився підтримати аналогічний документ, пояснюючи це необхідністю дати шанс мирним переговорам.
Так, Ізраїль усе ж надає певну гуманітарну підтримку Україні. Але воліє не розривати контакти з Москвою. Нетаньягу і Путін час від часу спілкуються телефоном. Попри деякі напружені моменти, сторони зберігають значний рівень взаємодії. А наявність в Ізраїлі значної російськомовної громади змушує владу країни дослухатися до її думки. Подобається це чи ні, але Ізраїль не бачить в Україні стратегічного партнера. І підтримує контакти з РФ, оскільки вважає це корисним для власної безпеки.
Українська влада від початку була не в захваті від неоднозначної позиції Ізраїлю. І робила багато, щоб змінити цей статус-кво. Київ дуже сподівався отримати від Єрусалима елементи ППО для захисту міст і був украй роздратований відмовою. Усі намагання президента Володимира Зеленського змінити зовнішню політику Ізраїлю на більш проукраїнську зазнали фіаско. Причому не допомогли ні демонстрація роздратування й обурення відсутністю належної емпатії, ні спроба зблизитися з Єрусалимом через висловлення підтримки після нападу ХАМАС та ударів Ірану по Ізраїлю.
Україна, звісно, може робити кроки назустріч. Ухвалювати закон про посилення боротьби з антисемітизмом. На вищому державному рівні спілкуватися з представниками єврейської меншини. Більш ніж толерантно ставитися до єврейських символів і традиційних свят у публічному просторі. Захоплюватися історією виживання маленької країни у ворожому оточенні. І вивчати успіх Ізраїлю у сфері розбудови економіки, науково-технологічного потенціалу й мілітарної потуги. Але, на жаль, усе це не знаходить належного відгуку політичних еліт єврейської держави. Імовірно, що нам навіть не подякують. А іноді ще й докорятимуть українськими національними історичними постатями. Та висловлюватимуть зауваження щодо трактування певних сторінок історії, як це було 2020 року у спільній заяві послів Ізраїлю та Польщі проти вшанування пам’яті Степана Бандери й УПА.
Не поспішає Ізраїль також визнавати Голодомор 1932–1933 років геноцидом української нації. Зрештою, в Ізраїлю є власна політика щодо трактування терміна «геноцид», яка узгоджується з трагедією Голокосту.
Кожний суб'єкт на міжнародній арені відстоює власні інтереси. Ці інтереси можуть збігатися з нашими. А можуть бути протилежними. Наше завдання не в тому, щоб підлаштовуватися під усіх. Потрібно розвивати власну суб'єктність і самодостатність. Чинити іноді те, що може не сподобатися іншим, але корисне для наших національних інтересів. Як це, власне, робить Ізраїль.