…скаржитись на диктатуру поетичного кіна в Україні – це завелика розкіш. Хоча б тому, що нам час од часу нагадують про цей жанр лише іноземці. Найближче нагадування відбудеться на початку лютого, коли в українському прокаті з’явиться стрічка американського живого класика Тері Гільяма “Імаджинаріум доктора Парнаса”.
Не так давно довелось мені почути від знайомого режисера, у чому полягає найбільша біда вітчизняного кіномистецтва. “Наше кіно приречене, – казав він, – бо не може позбутися поетичного прокляття. Хоч які б з’являлися таланти – всі вони опиняються в одній і тій таки писаній торбі”.
На користь цієї “містичної” версії можна було б за бажання нагромадити добрячу кучугуру аргументів. Дуже спокуслива це перспектива: уявляти нашу країну якоюсь відгородженою від часу та простору резиденцією кіношного естетизму, де кожна спроба творення бойовика – це кармічний злочин, а сам тільки намір зняти горор волає про кару до самісінького неба; і де кожен може осквернити чистоту метафори, але ніхто не здатний позбутися її заради масового успіху.
А втім, скаржитися на диктатуру поетичного кіна в Україні, – це завелика розкіш. Хоча б тому, що нам час од часу нагадують про цей жанр лише іноземці.
Найближче нагадування відбудеться на початку лютого, коли в українському прокаті з’явиться стрічка американського живого класика Тері Гільяма “Імаджинаріум доктора Парнаса”.
Одразу мушу визнати, що я теж не люблю поетичне кіно. Але не тому, що вірю в його специфічне “українське прокляття”. Бо якщо й існує тепер у світі його резиденція, то шукати її варто десь між недоїдками та сміттям на задрипанках голівудських кіностудій, чиї метафізичні філії щедро розкидані по всенькій планеті (звісно, крім нашої гордої вітчизни).
Тері Гільям, творець Монті Пайтона та його своєрідного гумористичного канону, автор жорсткої та жорстокої до глядача стрічки “Країна напливів”, майже стандартного фантастичного трилера “12 мавп” та екранізації Хантера Томпсона “Страх і ненависть у Лас-Вегасі”, – це низка карколомних перевтілень режисера, який настільки ж упізнаваний за стилем, як і непередбачуваний у своєму жанровому виборі. Цього разу він виготовив двогодинний атракціон, в якому немає нічого, крім поезії.
Є в мене підозра, що початковий задум Гільяма не передбачав аж такого розпорошення сюжетної лінії, від якої у підсумку залишилося кілька клаптів, шитих білими натяками. Почасти це сталося внаслідок загибелі виконавця однієї з головних ролей, Хіта Леджера, якого режисер вирішив замінити аж трьома акторами. За словами Гільяма, він спробував розщепити образ авантюриста й шахрая Тоні на кілька іпостасей. Так, це була вимушена й парадоксальна імпровізація. Човен тонув, і Гільям вирішив сильніше розгойдати його. Внаслідок цього внутрішня рима у верлібрі режисера зникає, й вже на наступній сторінці текст розривають вкраплення зорової поезії, мішанина різних шрифтів перетворюється на випадковий набір символів. Хоч як це дивно, численні сенсові втрати не зашкодили доктору Парнасу, а його страждання полегшили лише фінальні титри.
Зрештою, Гільям не вперше розродився стрічкою, котра гіпнотизує самою лише фантазією автора й оречевленими мареннями. Хоча це, здається, перша його робота, яка безпосередньо присвячена уяві та її межам.
Як і більшість поетичних текстів, які запам’ятовуються мені окремими рядками та метафорами, “Імаджинаріум доктора Парнаса” також залишив по собі жменьку розрізнених фрагментів, у кожного з яких – мішок за плечима.
Гільям починає свою історію з того, що світ – це театр, о’кей, але ця теза потребує кількох уточнень. Бо театр настільки застарілий, обдряпаний і нецікавий для сучасного глядача, що його вистави навіть не рятує присутність на сцені деміурга, доктора Парнаса. Вся слава і поклоніння – в минулому. Тепер він занадто старий і втомлений. Якщо простіше – це обшарпаний Дамблдор на останній стадії алкоголізму, який засинає під час п’єси і падає зі стільця. Так, свого часу він уклав невигідний контракт з демонічним містером Ніком, зіграним Томом Вейтсом (це не перша така його роль). Контракт існує, проте Гільям і сам не знає, що там понаписувано. Зрештою, для стрічки має значення лише його неподоланність.
Доктор Парнас пропонує людям втілити мрії про ідеальне життя, – кожен може ввалитися в свідомість деміурга й оселитись там на деякий час. І в цьому є безпосередній інтерес чудового Тома Вейтса. Який саме – Гільям не знає. Натомість він пропонує низку сумнівів і запитань.
Ось сходи до небесної вежі, і голос деміурга-Парнаса обвалюється на епізодичного дрібного негідника: “Ти гарно себе поводив? Напевно, не дуже, якщо потрапив сюди”.
Десь так цей розбишака і уявляв собі найближчі перспективи. Але проблема ось у чому: той, хто мислить наше існування, чию свідомість ми залюднюємо своїми чеснотами і гріхами, може виявитись у підсумку не Господом, а дрібною жертвою угоди з дияволом, якимсь фокусником з надмірними повноваженнями. Та й диявол, якщо уважніше на нього поглянути, теж недалеко втік від спитого доктора; вся його перевага – суто тактична, він виявився трохи спритніший. Гільям не просто створює якусь здрібнілу й жалюгідну модель вічного протистояння добра і зла, а ще й підпирає її низкою дивовижних метафор; чого варта лише його архітектурна галюцинація, в якій менший світ тримається на більшому, а той спирається на ще більший, – уявити істинний масштаб цієї вертикалі, звісно ж, неможливо, як немає жодного шансу визначити координати нашого земного перебування.
Режисер-сновида обрав для своїх міркувань форму, в якій приблизно однакове значення мають гігантські модельні черевички й бутафорне дзеркало, крізь яке кожен з нас може прошмигнути. І немає значення, віримо ми доктору Парнасу чи ні; набагато важливіше, чи не заснув він на сцені.