Новини з України не перестають дивувати зовнішній світ. Але найгірше в цій ситуації те, що ми самі перестали реагувати на всі ті неподобства, які відбуваються в нашій державі.
Гучні оприлюднення компромату на найвищих державних чиновників та політиків, скандальна поведінка українських посадовців і зневага до загальноприйнятих моральних норм і принципів, стали звичною нормою для українського суспільства.
Закономірно постає питання: а чим таким особливим відрізняються українці від своїх західних сусідів? Чому в нас навіть волевиявлення одинадцяти мільйонів громадян може бути зневажене і зігнороване? Чому ті громадяни не протестують, чого не вимагають дотримання своїх конституційних прав?
Напевно, найбанальнішою відповіддю буде спихнути все на радянську тоталітарну спадщину і зовнішніх та внутрішніх ворогів, які, того й дивись, все норовлять закабалити нашу прекрасну державу та її вільнолюбний та працелюбний народ. При детальнішому ж ознайомленні з нашою дійсністю виникає зовсім інше враження. Враження несправжності й тимчасовості. А ще, якщо уважніше придивитися до нашого суспільства, то побачимо майже суцільну симуляцію, імітацію, а то й мімікрію.
В тваринному світі дуже часто можна натрапити на досить цікаві приклади вдавання, наслідування, імітування. Як правило це роблять беззахисні організми, яких природа не наділила якимись спеціальними оборонними засобами, тому їм нічого не залишається, як уподібнюватися до хижаків за формою, кольором, поведінкою. Є хамелеонські пристосування до навколишньої природи, але є і хижацькі вдавання безборонної квітки, яка відразу після потрапляння на неї комахи закривається і стає для останньої смертельною пасткою. Однією з різновидностей імітації є мімікрія. Найцікавішими її формами є колективна мімікрія, коли десятки, а подекуди й тисячі маленьких організмів зливаються воєдино і творять видимість якогось більшого звіра, як правило, хижака, тим самим рятуючи собі життя. Було б дуже вульгарним - перенести закони та поведінкові практики з тваринного світу на суспільство, але все ж аналогії надто промовисті.
Симулякри
Від самого початку, тобто з 1991 року, українці будували свою незалежну державу і самі ж не переставали дивуватися, чому вона ще не завалилася. Розвал Радянського Союзу, перш за все, знищив у людей страх бути покараними, але не дав на заміну громадянам усвідомлення жити по-справедливості. Перехідний період від радянської системи до становлення українських інститутів перетворився на таку собі всезагальну імітацію. Державні підприємства вдавали, що платять робітникам, а ті в свою чергу вдавали, що працюють, розтягуючи по хатах усе, що надавалося вкрасти. Було проведено ваучерну приватизацію, яка в реальності виявилася її великою імітацією. З метою вижити за будь-яку ціну кожен щось вдавав, імітував, створював видимість своєї ексклюзивності та потрібності. Ще недавно радянські інституції почали імітувати українські національні інститути: КДБ став виконувати роль Служби безпеки України, міліція продовжила боротьбу з «економічними злочинами», хоча вже мав би запанувати вільний ринок, радянські судді почали імітувати нове справедливе і незалежне судочинство, а парламент вдавав наполегливу законотворчу роботу.
Рівень життя опустився до найнижчої точки. Нова держава за інерцією ще вдавала, що гарантує соціальний захист і забезпечує безкоштовні охорону здоров’я та освіту. Реальність була куди жорстокішою: відсутність медикаментів, брак харчів, заборгованість із зарплат лікарям, вчителям, викладачам. Того мінімуму, який виплачувався як зарплата або пенсія однозначно не вистачало. Пенсіонери вмирали, молодші шукали порятунку за кордоном, або ж починали красти і брати хабарі. Це призвело до тотальної корупції в усіх сферах українського суспільства. Можливості для збагачення залежали від важливості посади, яку людина займала в структурі. Ситуація, коли кожен бере хабарі на своєму місці й водночас осуджує корумпованість українського суспільства стала нагадувати велетенський театр абсурду. Професіонали назвали б цей стан соціальною мімікрією, а точніше адаптивним способом життєдіяльності.
Суспільство, де жодна інституція не функціонує адекватно, а тільки імітує діяльність, є хворим і несправжнім. Симулювання і вдавання, можливо, і є доброю захисною реакцією на певний час, але не як постійно діючий і перманентний стан. Українські державні, політичні та соціальні інститути є такими собі симулякрами, а українська держава – сукупністю симулякрів. Спробуймо розглянути це на конкретних прикладах.
Ні для кого не є таємницею, що насправді українська армія не є боєздатною, а від цілковитої поразки її рятує тільки відсутність збройних зазіхань на наш територіальний суверенітет. Погодьтеся, що коли ми чуємо, що наша армія недостатньо фінансується, то чи не таким ми собі уявляємо дійсний стан української армії: величезна кількість дармоїдів генералів та вищих офіцерів, відсутність сучасної зброї, напівголодні солдати (ті, хто не зміг відкупитися від призивних комісій), які будують генеральські палаци. Зброя, яку ще виготовляє і продає Україна, є в кращому випадку зразка двадцятирічної давнини, та навіть вона не йде на переоснащення українських збройних сил, бо дорого. Про морально-політичний дух українського воїнства краще промовчати. Виникає питання, для чого нам небоєздатна армія? Для чого нам армія дармоїдів, які тільки й здатні, що пускати дим в очі своїх громадян, а при першій же зовнішній загрозі розбіжаться чи капітулюють? Для чого нам цей симулякр?
Про правоохоронну систему в Україні найбільше говорить такий промовистий факт, що більше половини населення держави за жодних обставин не бажає собі зустрічі з українською міліцією. Це напевно про щось таки та й каже. Судова влада також наскрізь вражена корупцією, а отже паралізована, бо якщо на вирок суду можна вплинути грошовими вливаннями, то це вже не суд. Особи в мантіях та з ланцюгами на шиї навіть не завдають собі труду, щоб написати текст вироку: за них це робить той, хто заніс відповідну суму грошей. Мої знайомі адвокати змушені були відмовитися від улюбленої роботи, бо статус адвоката зазнав цілковитої девальвації і звівся до ролі довіреної особи, від якої суддя не боїться брати хабар. Усім ця схема є знайомою: судді живуть в будинках, які коштують мільйони, їздять на найдорожчих автах, а суспільство, витріщивши очі, мириться з цим і нікому спитатися: звідки це все? На суддівську зарплату? Цей видовищний театр абсурду триває вже два десятиліття, а коли настане фінал цієї вистави?
Навіть школярам відомо, що демократичні інститути формуються шляхом виборів. Про виборче законодавство «українського зразка» напевно колись західні юристи захищатимуть дисертації, як про віртуозний обман і маніпулювання електоратом. Рано чи пізно виборцям стане відомо, що обираючи між більшим і меншим злом вони все-таки вибрали зло. Рано чи пізно на денне світло спливає інформація, що в закритих партійних списках найбільш патріотичних та найбільш чесних політиків значилися їхні брати і сестри, коханки і коханці, водії і кухарі, колишня кримінальна братва і «прочая нечисть». Політики весь час вдають із себе рятівників простого українця, української нації, робітників Донбасу, дружніх відносин з Росією і майже завжди спасителів України. І хоча кожного разу вони придумують все більш неймовірні сценарії, а їхнє акторство все частіше нагадує дешевий водевіль, цей театр абсурду чомусь завжди вщерть заповнений глядачами, які знову й знову заплатили свої кровні голоси за непотрібну їм виставу.
Чи є надія?
Чи є хоча б якась надія на позитивні зміни в майбутньому? При таких тенденціях як зараз, на жаль, жодної. Можна було б сподіватися на нове покоління більш кваліфікованих та з твердішими моральними принципами людей, але стан теперішньої середньої, середньо-спеціальної та вищої освіти в Україні є просто фатальним. Університети втратили експериментальну базу, їхні лабораторії безнадійно застаріли. Корупцію і непотизм та низький рівень викладання керівництво вишів намагається приховати, проводячи відволікаючі маневри: запроваджуючи «національно-патріотичне виховання» (напевно щоб заткати рота батькам на випадок скандалу, мовляв, як смієте на святе голос піднімати), мімікрують, вдягаючи ректорат в професорські мантії, щоб сховатися за звичною картинкою, характерною для вигляду західного університету. Якщо і це не спрацьовує, то треба викинути гроші на святкування 350-ліття університету, до якого сучасний український виш не має ані найменшого стосунку, хіба що стіни ті ж самі, тільки багато разів перемальовані, бо ж відкати це як життєва необхідність.
Як можуть в сучасному університеті викладачі не володіти іноземними мовами? Що вони можуть студентам порадити прочитати, як самі можуть зорієнтуватися в сучасних наукових тенденціях? А як можуть існувати бібліотеки без нових надходжень світової наукової літератури? Як можуть працювати сучасні вчені фізики, хіміки, біологи без доступу до спеціалізованих фахових видань. Виявляється можуть. Ці заклади називаються українськими академіями та університетами, які насправді є лише симулякрами їхніх західних відповідників.
Можливо хтось іще покладає особливі надії на церкву, яка допоможе українцям подолати цю моральну кризу? Даремно. Церкви зайняті більш приземленими справами: вони воюють за прибутковіші парафії, борються за душі вірних, але не для того, щоб допомогти їм спастися, а розглядають їх дуже меркантильно – як потенційних жертводавців. Боротьба, яка розгорнулася між різними християнськими церквами в Україні не є боротьбою за спасіння християнських душ, це боротьба за цілком земні блага для служителів культу. Почергово різні християнські церкви намагаються законодавчо закріпити свій ексклюзивний статус, хто висуваючи тезу про якусь дивну «канонічну територію», хто про не менш дивний «руській мір», а хто хоче всіх підпорядкувати собі, називаючи це можливе утворення «помісною церквою». А що в цій метушні Божого? Якась дивна мімікрія і більше нічого.
Можливо, в Україні з’явилися якісь нові якісні політичні партії, які здатні здійснити справжній прорив, зупинити деградацію та провести реформи? Не сподівайтеся. Попри існування в Україні понад ста партій, на політичному небосхилі так і не засіяла жодна з якоюсь адекватною програмою. Більше того, навіть назви провідних політичних сил не корелюють з їхнім ідеологічним змістом. Ліберальна по суті партія «Фронт змін», містить в назві однозначно мілітарний елемент, натомість партія, очолювана відставним міністром оборони називається «Громадянська позиція». Була в Україні і соціал-демократична партія, правда, об’єднана, але це було політичне утворення, яке складалося і фінансувалося найбільшими українськими олігархами. Комуністи, напевно, найбільш поширений мімкруючий вид, оскільки ще й сьогодні продовжують вдавати вірних більшовиків-ленінців. Вони вдягаються в костюми за тисячі американських доларів, роз’їжджають на дорожезних лімузинах, носять золоті інкрустовані діамантами «Ролекси» і горлають, що захищають знедолених українських пенсіонерів та ветеранів. При цьому, одного дорогого авта вистачило б, щоб на ці кошти протягом року утримувати кілька будинків для перестарілих. Партія регіонів є партією одного специфічного регіону, представники якого боролися не за розширення прав і компетенцій регіонального самоуправління, а за монопольний доступ до державного бюджету, для безконтрольного його розкрадання. Партія регіонів – це реальний оксюморон, навіть не симулякр.
Опозиція по-українському означає, що насправді ці політики аж ніяк не хочуть бути в опозиції, вони зчиняють лемент і набивають собі ціну, щоб тільки їх помітила влада і запросила в свої ряди. Хто може ще назвати якісь демократичні країни, де б настільки масовим був перехід з опозиційного табору до провладного (тушки)? Отже, навіть опозиція це такий собі примітивний симулякр.
В цьому тексті неможливо оминути увагою таке цікаве західноукраїнське явище як ВО «Свобода». Ця партія є цікавою ще й тому, що є класичним прикладом колективної соціальної мімікрії. «Свобода» не приховує, що її історія розпочинається із Соціал-національної партії України. Все в цій партії було змімікровано з нацистського аналога Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Лише замінено місцями слова в назві партії. Партійна символіка нагадувала дзеркальне відображення рунічного символа Вольфсангель (Wolfsangel), який використовувався німецькими нацистами і тепер використовується різними неофашистськими організаціями. Відтворення відповідних ритуалів, які практикувалися фашистами та німецькими нацистами: барабанні марші, нічні факельні походи, культ (свято) героїв – практично все було змавповано з НСДАП. А тепер, шановні читачі, пригадуєте мій опис прикладів мімікрії в тваринному світі? Так, організмам, які не мають захисних функцій (в нашому випадку, нічого собою не являють і нічого нового і корисного не можуть запропонувати суспільству), нічого не лишається, як імітувати щось велике і страшне, щоб воно шокувало і привертало увагу. В сучасному світі не прийнято вдаватися до таких методів, не прийнято експлуатувати приховані людські інстинкти. А от хлопці із СНПУ не посоромилися створити щось таке, що б імпонувало примітивним адептам порядку, наведеного «німцем з батогом».
Чи часто ви спостерігали за тим як злагоджено працюють бджоли у вулику, або ж за якими дивовижними принципами живе лісовий мурашник? Але, напевно, всі в тій чи іншій мірі мали можливість бачити як бавляться малі діти. У двох перших випадках присутня чітка ієрархія, розподіл завдань і обов’язків між членами сімейства. Підкоряючись невидимим і незнаним людині принципам, комахи слідують усталеному циклові і будують велетенські мурашники, запасаються медом, плодяться і вмирають. Інша справа з дітьми. Найцікавіша забавка може швидко набриднути дитині і вона пожбурить її в глухий кут до решти своїх колишніх улюбленців. Дитині важко довго зосереджувати свою увагу на якихось конкретних завданнях, а ще важче довго наслідувати поведінку дорослої людини. Дитина швидко втрачає інтерес, нудиться, переключається на цікавіші для неї речі, зрештою вередує і вимагає від дорослих переходу на її правила гри. Вам нічого це не нагадує?
Зі всієї цієї історії можна зробити один невтішний висновок: українці навчилися виживати, але ніяк не навчаться жити.