Росія – колоніальна імперія, яка причетна до багатьох злочинів. Гріхи Москви перед світом дуже серйозні. Серед них – геноцид окремих націй, посягання на суверенітет і територіальну цілісність інших держав, насильницька зміна кордонів, колонізація і русифікація, концтабори, масові вбивства, депортації і репресії. Та попри вчинені злочини Москва ніколи так і не була притягнена до відповідальності. А непокаране зло породжує нове зло.
Повномасштабна війна Росії проти України триває сьомий місяць. Та росіяни не відчувають докорів сумління чи покаяння за розв’язану агресію. Відсутність відчуття провини – характерна риса російської ідентичності, яка формувалася століттями. Росіяни можуть бути незадоволені мобілізацією, але не демонструють ознак якогось масового покаяння за агресію проти іншої країни.
Перекладання провини на інших і невизнання власних злочинів – національна риса московитів. Для них винні завжди підступний Захід, погані англосакси, агресивне НАТО, міфічні нацисти, але тільки не вони. Навіть мільйони вбитих для росіян – не привід розкаятися. Очевидні речі, які викликають відразу і засудження в нормальної людини, є цілком прийнятними в російській свідомості. Так було завжди.
Росіян привчають до викривленого сприйняття світу ще зі школи. У цій вигаданій реальності немає місця історичній правді. Акти агресії проти інших держав і жахливі злочини замовчуються. Або подаються крізь призму замаскованих евфемізмів. Завоювання нових земель Москвою трактується як «освоєння нових територій». Колонізація просторів Сибіру і Далекого Сходу мало чим відрізнялася від колонізації Африки і Латинської Америки. Але в російській версії історії це чомусь абсолютно різні речі. Саме тому Росія, яка є останньою колоніальною імперією, дозволяє собі докоряти за колоніальне минуле іншим країнам.
Упродовж століть Москва здійснювала багато актів агресії. Однак усі вони мають цілковите виправдання в російських історичних підручниках. Загарбницькі війни оголошуються справедливими. А територіальні незаконні претензії Москви до сусідів – абсолютно законними і виправданими.
Російські історики-пропагандисти чомусь вважають, що Росія мала всі підстави здійснювати акти агресії в Європі, адже їй були потрібні виходи до незамерзаючих портів та морів. У підручниках відверто зазначається: завоювання узбережжя Балтійського моря було історичним завданням Росії. Але інші держави і народи чомусь ніяк не хотіли зрозуміти це щире експансіоністське бажання Кремля. Та й взагалі, за версією росіян, вони тільки те й робили, що повертали землі, які колись належали їм. Визволяли, прорубували вікно в Європу, надавали «братню допомогу» – улюблені евфемізми імперії зла. От тільки як можна «визволяти» території, які ніколи тобі не належали? Як можна приписувати собі історію інших країн, тієї ж Русі, щоб потім висувати територіальні претензії до сусідів? До цього додумалася лише Москва.
Росія – колоніальна країна, народи якої мають право на самовизначення і незалежний розвиток. Але у світі чомусь прийнято говорити лише про колоніальні імперії, які вже давно зникли з політичної карти. І не помічати монстра, який системно знищує цілі нації.
Зі шкільних парт росіянам втокмачують, що національно-визвольні рухи – це щось, що може відбуватися де завгодно, але тільки не в Росії. У Росії прагнення народів, які входять до її складу, здобути незалежність, є недопустимим страшним злочином. Сепаратизмом, який треба душити в зародку. Проявом нацизму, з яким потрібно жорстоко боротися. На думку росіян, українці не мають права на свою незалежну державу. Тому 1918 року Україну могла окупувати Німеччина. Але коли в Україну вторглися полчища більшовицької армії, це було ніяке не вторгнення, а внутрішня українська війна проти «буржуазних націоналістів».
Росіяни не визнають геноциду української нації у ХХ столітті. У них немає жодного внутрішнього відчуття провини за мільйони вбитих українців. Як і відсутнє розкаяння за всі злочини комуністичного режиму. Тому труп Лєніна досі лежить непохованим у Москві. Вулиці в РФ названо на честь комуністичних діячів. А монументи Лєніна стоять на площах міст і містечок держави-агресора.
Росіяни з піною біля рота будуть доводити, що українці самі себе морили голодом, садили в концтабори ГУЛАГу, влаштовували депортації і репресії. А зараз самі ж обстрілюють свої міста та вбивають цивільних. Таке в них схиблене бачення світу і перевернуте уявлення про причинно-наслідкові зв’язки. В країні, де Сталіна вважають одним з найкращих правителів за всю історію, панує зовсім інша мораль.
Коли 1945 року Третій Райх програв війну, у переможців не було жодних сумнівів у тому, що провина за її розв’язання лежить не лише на Гітлері. Ніхто не мав ілюзій, що тільки один Гітлер з найближчим оточенням відповідальні за Голокост, а всі німці ні в чому не винні. Президент США Франклін Рузвельт чітко заявив: «Німецький народ повинен зрозуміти, що вся нація брала участь у беззаконні, у змові проти сучасної цивілізації». Тому денацифікація Німеччини полягала не просто в засудженні керманичів Третього Райху, а у своєрідному примусі до покаяння. Усвідомлення відповідальності всієї нації за агресію, за геноцид, за злочини проти людства.
Німців змушували розкопувати місця масового поховання. Багатьох із них примусово возили в концтабори, щоб показати злочини Третього Райху. Німцям показували кадри кінохронік із вчиненими ними вбивствами і катуваннями мільйонів людей. Суди розглянули 3,6 млн справ щодо залучення пересічних громадян до злочинів нацистського режиму. На вулицях висіли плакати «Ці злочини – ваша вина».
Із книгарень і бібліотек повоєнної Німеччини було вилучено близько 30 тисяч найменувань книг, які прославляли німецький імперіалізм. Змінено підручники з німецької історії. З них зникли параграфи про величні перемоги німецької зброї з ідеологічним виправданням завоювання інших народів і територіальними претензіями. У школах дітей почали навчати того, що Німеччина відповідальна за злочини і початок Другої світової. До процесу трансформації суспільної свідомості долучилися науковці. Відомий філософ Карл Ясперс стверджував: «Кожна людина відповідає за те, як нею правлять разом з іншими».
Денацифікація Німеччини пройшла успішно. Хоча зайняла немало років. Сьогодні німці визнають свою провину у злочинах Другої світової. На вулицях їхніх міст немає пам’ятників Гітлеру, Геббельсу чи Гіммлеру. Таблички на будинках, назви площ та скверів не прославляють відомих діячів Третього Райху. Бо Німеччина визнала свою провину за агресію і вбивства мільйонів.
Зовсім іншим шляхом пішла Росія. Хоча Москва разом з Третім Райхом несе пряму відповідальність за початок Другої світової війни, а злочини російсько-комуністичного режиму ніяк не менші за злочини нацистів, ніяких ознак каяття чи засудження в російському суспільстві не помітно. Навпаки, є тваринне захоплення своїми злочинами і погрозливо-нахабне: «можем павтаріть». Возвеличення і прославлення власного імперіалізму та виправдання політики знищення інших націй.
Усе це – наслідок безкарності. Росія давно заслужила на Нюрнберзький трибунал. На денацифікацію, демілітаризацію і деколонізацію. Але досі їй вдавалося цього уникати. Що має дуже погані наслідки для всього світу. Непокаране зло породжує нове зло. Розбещує, знищує усі рештки здорового глузду. Перетворює людей на зомбі, запрограмованих на вбивства і нездатних мислити за межами системи. Росія має дуже серйозний досвід загарбницьких війн, експансії і знищення цілих народів. Вміє продукувати брехню вищого ґатунку і погрожувати іншим. Але немає досвіду притягнення до відповідальності, покарання, каяття.
Щоб притягнути Росію до відповідальності й зробити так, щоб вона ніколи більше не загрожувала іншим націям і державам, потрібно безпристрасно її оцінити. Назвати імперію зла імперією зла. Геноцид – геноцидом. Колоніальну політику – колоніальною політикою. А не гратися в абстрактні евфемізми та намагатися виправдати черговий акт агресії Москви її особливими інтересами. Зло, яке Росія несе світу впродовж кількох століть, нарешті має бути покаране.