12 квітня1961 року Юрій Гагарін здійснив свій орбітальний політ, ставши першою людиною у космосі. Так до радянської міфології додався ще один елемент – про те, що саме СРСР здатен піднести людину до зірок. Втім, у 1960-х мотиви радянського керівництва були цілком прозаїчні – за будь-яку ціну випередити Сполучені Штати. З тих же міркувань того ж року радянські фізики створили термоядерну бомбу потужністю 60 мегатон, а у 1962-му спровокували Карибську кризу. Показувати світові «кузькіну мать» – саме такою була радянська національна ідея, яку транслювала офіційна ідеологія.
«Догнати і перегнати!»
СРСР намагався випередити Захід за будь-якої нагоди. Схоже, що саме в цьому радянське керівництво бачило запоруку подальшого існування держави. Там, де не вдавалося показати справжній результат, офіційна пропаганда його просто підчищала. Наприклад, давно відомо, що перед приземленням Гагарін катапультувався. Однак 1961-го цей факт приховали, аби подати до Міжнародної федерації аеронавтики більш вражаючий звіт. Легендарні кадри перемовин Гагаріна з Корольовим перед стартом – взагалі фальшивка, створена вже після польоту.
Якщо подвигів не траплялося, їх просто вигадували або інсценували. Так було з «рекордом» Стаханова, який видобув свої 100 тонн вугілля не сам, а об’єднаними зусиллями усієї зміни. Цікаво, що насправді Стаханова звали Андрієм – Олексієм він став через помилку в газеті «Правда», яку пропагандисти потім вирішили не виправляти, а просто видати «герою» новий паспорт. Так само сталося з молодогвардійцями, чиї героїчні біографії вийшли з-під пера письменника Фадєєва, та сотнями інших персонажів радянської пропаганди. І всі вони були живим свідоцтвом величі та моці Радянської імперії.
Схоже, що гонитва за подвигами та рекордами закорінена в марксизмі з його економічною есхатологією. Тому радянське керівництво, перебуваючи в полоні власної ідеології, бачило світ полем битви між соціалістичним «добром» та капіталістичним «злом». І ця боротьба потребувала від кожного максимального напруження сил та повсякчасної готовності пожертвувати собою заради перемоги. Навіть у спорті СРСР продовжував воювати з «буржуями» – згадаймо лише хокейний психоз 1960-70 років. Те, що для канадців було питанням спортивного азарту та іміджу, для СРСР було черговою битвою Холодної війни.
Зрештою СРСР – принаймні крізь призму власної пропаганди – став країною героїв. Жовтнева революція, перемога над фашизмом, здобуття статусу ядерної та космічної наддержави... Всі ці міфологеми транслювалися через ідеологію та масову культуру, зокрема для іноземної аудиторії. Не дивно, що навіть на Заході час до часу з’являлися симпатики СРСР, які бачили в червоній імперії альтернативу «загниваючому капіталізму». Та й сьогодні ця міфологія змушує пострадянську молодь ностальгувати за країною, яка відправила людину в космос.
Космос на крові
Однак радянські досягнення зумовлювалися зовсім не надлишком ресурсів, а можливістю заощаджувати на власних громадянах. З цієї точки зору космічні досягнення СРСР – не показник високого розвитку держави, а примха тоталітарної влади, «понти». СРСР був країною абсурду: відправляючи людину в космос, радянське керівництво тримало десятки мільйонів у кріпацтві, позаяк колгоспники отримали повноцінні паспорти лише у 1974-му. І це була не випадковість, а метод: «подвиги» сталінської епохи великою мірою забезпечувалися експлуатацією мільйонів рабів ГУЛАГу.
Матеріальне становище пересічних радянських громадян було хронічно скрутним. Так, в середині 1960-х Держкомцін офіційно доповідав партії, що 75% населення СРСР живуть на межі або за межею бідності. Причому багато продуктів харчування та побутового вжитку в СРСР коштують набагато дорожче, ніж у США. Потім до бідності додався ще й дефіцит. Тоді, коли СРСР спонсорував лояльні режими по всьому світові, силкуючись показати Америці «кузькіну мать», радянські громадяни товклися у чергах перед напівпорожніми вітринами.
Однією рукою радянське керівництво відписувало щедре фінансування військово-промислового комплексу, а іншою – придушувало протести власних громадян проти нестерпних умов життя. Так, у 1962-му робітники Новочеркаська оголосили страйк і вийшли на стихійний мітинг. Причини були дуже прозаїчні: ціни на продукти та виробничі норми зростали, а зарплати – ні. У відповідь влада застосувала війська: 26 протестуючих було вбито і близько сотні отримали вогнепальні поранення. І це – лише найбільш гучний епізод із багатьох. Такою була ціна геополітичних «понтів» радянського керівництва.
Закордонні симпатики бачили лише парадний фасад СРСР, але його мешканці добре розуміли, чого варта вся ця показуха. Тому у 1991-му СРСР розпався абсолютно безболісно, за винятком кількаденних збройних сутичок у Москві. А все через те, що радянське керівництво так і не збагнуло простої істини: держави існують зовсім не для того, щоб показувати сусідам «кузькіну мать». Головне завдання будь-якого уряду – забезпечувати гідне і комфортне існування власним громадянам. Якщо ж їм доводиться жити у страху та бідності, ніякі космічні польоти та «кузькіни матері» цього не компенсують.
Цей досвід актуальний і для сучасної України. Наша еліта звикла «вирішувати» проблеми громадян, вигадуючи виправдання їхньому жалюгідному існуванню. Мало не з перших років незалежності уряд закликає українців затягувати паски, посилаючись на світову економічну кризу, зловживання «папєрєдніков» і т.д. Причому замість показушних подвигів та рекордів суспільству демонструється лише неприхована корупція. Тому громадяни роблять цілком очевидний висновок, що держава не здатна забезпечити їм гідне життя, тобто не виконує свою основну функцію.
Якщо так буде далі, то Україна ризикує піти шляхом СРСР, який розвалився не через підривну роботу ЦРУ, а через головотяпство КПРС. Власне, процес вже пішов – чимало українців чекають скасування безвізового режиму, як східні німці – падіння Берлінської стіни. Питання в тому, чи усвідомлює це українська еліта. Хочеться вірити, що прозріння прийде раніше, ніж стане занадто пізно.