Імпічмент Трампові?

Феєрична перемога демократів у Сполучених Штатах ставить руба питання про владу і про долю чинного президента Дональда Трампа. Зокрема, ідеться про ймовірний імпічмент главі Білого дому. Ми, українці, були б страшенно втішені таким розвитком подій, з огляду на те, що Трамп чимраз виразніше підігрує нашому ворогу – Росії. Але чи дійде до цього? Наскільки високі шанси, що імпічмент вдасться довести до успішного фіналу? Спробуймо поміркувати.

Процедуру імпічменту, нагадаю, проводить саме парламент, тобто Конгрес. Активну участь у ній беруть обидві палати законодавчого органу – Палата представників і Сенат. За всю 250-річну історію Сполучених Штатів Конгрес чотири рази намагався усунути главу держави від влади. Причому дві спроби стосувалися того самого Трампа (кейс із затримкою допомоги Україні і кейс зі штурмом Капітолію). А ще були прецеденти з Біллом Клінтоном (кейс Моніки Левінські) й Ендрю Джонсоном (через політичний конфлікт навколо звільнення військового міністра). У всіх чотирьох випадках процедура провалювалася в Сенаті, оскільки вища палата мала схвалити усунення президента двома третинами голосів. Наприклад, у випадку Джонсона забракло лише одного голосу.

Американським законодавцям вдалося лише раз усунути президента. Це сталося з Річардом Ніксоном після «Вотергейту» 1972 року. Проте 1974 року президент вирішив добровільно подати у відставку, не чекаючи на принизливу процедуру. А що було б, якби він цього не зробив? Хто знає...

Отже, якщо мислити лінійно і проводити аналогії, можна дійти висновку, що й цього разу процедура не матиме успіху. Адже попри те, що демократи вщент розгромили республіканців на проміжних виборах, навіть на канонічно «червоній» території, вони так і не змогли наблизитися до двох третин у Сенаті. Республіканська партія от уже останні кілька років вважається «партією Трампа». «Партійців Трампа» в новому Сенаті налічуватиметься щонайменше 44. Цього цілком достатньо, щоб захистити національного лідера від демісії.

Але спробуймо помислити нелінійно. Дональд Трамп за останні півтора року з партійного локомотива явно перетворився на ручне гальмо. Під час останньої виборчої кампанії він активно агітував за кандидатів від Республіканської партії до Сенату, до Палати представників, на посади губернаторів штатів і на мандати в локальних органах влади. Трамп навіть закликав громадян Америки голосувати на парламентських виборах так, ніби вони голосують за нього самого, ніби в бюлетені записано «Трамп», а не «Пакстон», «Рамасвамі» чи «Коллінз». Щоправда, одразу після виборів Трамп, ніби геть забувши свої ж слова, пояснював поразку республіканців тим, що виборці ж голосували не за нього, а за тих самих «Пакстона», «Рамасвамі» чи «Коллінз». А от якби в бюлетенях було його ім’я, то результат був би ого-го. Фактично він дорікнув виборцям браком уяви.

Хоча соціологія, яка відображає настрої виборців, свідчить про щось зовсім протилежне: саме прив’язка Трампа до кандидатів-республіканців і завдала нещадних втрат «партії слона». Адже рейтинги популярності американського президента впали напередодні виборів до критичної позначки. Тому-то республіканці намагалися вдавати, що вони не з Трампом, що вони самі по собі. Навіть найвідданіші протеже президента, на кшталт кандидата в сенатори Техасу Кена Пакстона. Саме Трамп наполіг на тому, щоб цей чоловік виграв праймеріз, попри те, що в штаті вже був пристойний кандидат, перевірений роками республіканець Джон Корнін. Проте Трамп чомусь вирішив, що Корнін не достатньо лояльний до нього, не так вправно «лиже дупцю». Тож він зробив ставку на значно слабшого, але, як йому здавалося, лояльнішого кандидата.

Найпотішніше в цій історії те, що Пакстон сам вважає джерелом своїх невдач саме Трампа, його втручання у виборчу кампанію, його агітаційні тури. Він сам це необережно заявив на приватній зустрічі з партійними донорами й лобістами. Мовляв, усьому виною невдала економічна політика Трампа, його війна з Іраном, яка призвела до стрімкого зростання цін на пальне, а отже, ескалувала загальну інфляцію. Краще було б, на переконання Пакстона, якби Трамп не приїжджав у Техас для підтримки свого кандидата, бо лише йому нашкодить. Звідки ми про це знаємо? Річ у тім, що, завдяки певним метким «доброзичливцям», файл з аудіозаписом цих висловлювань потрапив до рук журналістів видання Axios, тож був розшифрований та опублікований.

І якщо таке говорить «Трамповий дуполиз» Пакстон, то можна собі уявити, що каже решта республіканських кандидатів. Очевидно, що вони дуже не хотіли б, щоб Трамп своїм антирейтингом – прямо чи опосередковано – торкався їхніх виборчих кампаній. А президент, навпаки, лише активізував свої електоральні турне. Варто лише послухати, що Трамп молов на передвиборчих мітингах. Не про нагальні потреби держави, не про виправлення ситуації з інфляцією, високими цінами на пальне чи завершення безглуздої іранської війни. Аж ніяк. Наприклад, під час одного з виступів в Огайо він зізнався, що захоплюється «пружною дупцею» сенатора-республіканця Джона Гастеда, і заявив, що вже за це той заслуговує на мандат. Розповідав про спорудження нікому не потрібної й надто коштовної бальної зали в Білому домі, вихвалявся реконструкцією Дзеркального басейну біля Меморіалу Лінкольна тощо.

Кандидати-республіканці хапалися за голови, але нічого не могли вдіяти. Бо, як уже було сказано, Республіканська партія перетворилася на «партію Трампа».

Але ж у тверезомислячих республіканців був дуже слушний шанс цього не допустити. Це було ще в січні 2021 року, коли відбувалася процедура імпічменту Трампові за його чільну участь у штурмі Капітолію 6 січня 2021 року, внаслідок якого загинуло п’ятеро людей, а головне – було завдано болісного удару по серцю американської демократії. Багато сенаторів-республіканців були готові проголосувати за імпічмент, що фактично поховало б подальшу політичну кар’єру Трампа. Але зрештою злякалися й дали задню. Можливо, досі про це шкодують. Адже саме відтоді Трамп почав зухвало й методично розвалювати партію, підминати її під себе та виганяти з неї всіх гідних людей. І нині від справжнього духу «Великої старої партії» (Grand Old Party) майже нічого не лишилося.

І от зараз у справжніх республіканців з’явився дуже добрий шанс на реванш. І потроху складається враження, що вони готові цим шансом скористатися. Першою ластівкою стала поствиборча заява віцепрезидента Джей Ді Венса, у якій він хай і опосередковано, але все ж звинуватив Дональда Трампа в цій жахливій виборчій катастрофі. Спробуймо пофантазувати собі далі, наприклад, що Венс очолить фронду проти свого боса й оголосить його недієздатним через ментальні недуги. Припускаю, що знайдеться чимало психотерапевтів, які підтвердять цей діагноз, зрештою, уже неодноразово підтверджували.

Далі, згідно з 25-ю поправкою до Конституції США, віцепрезидент повинен зібрати більшість чинних членів уряду. І вони спільно мали б підписати листа керівництву Конгресу, у якому б вказали, що президент більше не здатен виконувати свої обов'язки. Повноваження президента призупиняються негайно в момент передачі листа. А віцепрезидент стає виконувачем обов'язків президента.

Ось така проста процедура, яка, на перший погляд, не передбачає складних маніпуляцій і голосувань, як у разі імпічменту. Проте є один суттєвий нюанс: так усе може пройти, якщо сам президент не чинитиме спротиву. Якщо ж чинитиме, процедура значно ускладниться.

Якщо президент висловлює незгоду з рішенням уряду щодо свого відсторонення від влади, то він може надіслати Конгресу власну письмову заяву про те, що жодної недієздатності немає, а ті, хто так стверджує, – провокатори, узурпатори й вороги держави. Після цього президент повертає собі владу. А віцепрезидент і бунтівний уряд мають чотири дні на те, щоб офіційно наполягти на своїй правоті, надіславши нового листа. Тоді Конгрес зобов'язаний зібратися протягом 48 годин для розгляду цього питання. На дебати й голосування законодавцям дається 21 день. Щоб остаточно позбавити президента повноважень, потрібна більшість у 2/3 голосів і в Палаті представників, і в Сенаті. Як бачимо, у разі спротиву президента процедура за 25-ю поправкою стає ще складнішою, ніж імпічмент.

Тому повертаємося таки до імпічменту. І, на моє щире переконання, він потрібен передовсім республіканцям. Так, демократи щиро ненавидять Трампа і страшенно прагнуть йому помститися за всі болі і приниження, але що вони отримають взамін? Джей Ді Венса – шило на мило. Теоретично можна припустити, що чинний віцепрезидент пообіцяє змінитися на краще, не хуліганити, як його бос, вести чесну гру, не використовувати посаду для власного збагачення, помиритися зі союзниками – передовсім з Канадою та Європейською Унією, поводитися жорстко з Росією, відновивши санкції, та допомагати Україні. Про те, що Венс дуже вправно вміє перевзуватися в повітрі, ми добре знаємо. Ще під час виборів 2016 року Венс називав Трампа «цинічним придурком» і «американським Гітлером». Але вже 2024 року вшановував його як найвеличнішого генія всіх часів і народів.

Тому ми віримо у здатність Венса бути, м’яко кажучи, гнучким. А якби там що, то можна і його заімпічити. У будь-якому разі найближчими місяцями події в США розвиватимуться дуже весело. Чи не вилізуть вони Україні боком? Радше ні, аніж так. Навіть якщо розмови про імпічмент виявляться пустими спекуляціями, якщо Трамп таки залишиться до завершення своєї каденції у 2028 році, він уже не зможе так нахабно підігрувати Росії, як це робив останнім часом. Він уже став кривенькою качечкою, над якою ще й висітиме дамокловим мечем загроза імпічменту й евентуального кримінального переслідування. А республіканці свою відмежованість від Трампа можуть демонструвати подоланням його вето спільно з демократами.