У російській історії все стається несподівано. Статус-кво здається вічним, але змінюється миттєво. Саме тому варто власне зараз перейнятися питаннями про життя після смерті, коли немає видимих причин для потрясінь. Наскільки життєздатні альтернативи нинішній системі? Що і як змінювати, коли наразі невідомої години ікс раптом з’являться можливості для політичних змін?
Ідея залучення з-за кордону людських ресурсів, щоб забезпечити модернізаційний прорив, набуває в Росії все більшої популярності. Федеральна міграційна служба (ФМС) намагається активізувати реалізацію державної програми зі сприяння добровільному переселенню в РФ співвітчизників, які проживають за кордоном. Якщо 2008 р. її учасниками стали 3904 людини (разом із членами їх сімей це становило лише 1,7% від загального числа російських громадян, які повернулися з-за кордону), то 2009 р., за даними ФМС, це число зросло більш ніж удвічі.
Особливу увагу приділяють залученню висококваліфікованих зарубіжних кадрів. ФМС установила для них і членів їх сімей спеціальний полегшений режим оформлення дозволу на роботу та проживання. Міністерство освіти і науки сподівається здобути провідних зарубіжних учених, ініціювавши федеральну цільову програму "Наукові та науково-педагогічні кадри інноваційної Росії". А федерації зимових видів спорту всерйоз замислюються про виступ натуралізованих зарубіжних атлетів під російськими прапорами на Олімпіаді в Сочі. Наприклад, після гучного провалу на зимових Іграх у Ванкувері Федерація керлінгу робить ставку на молодих людей, у кишені котрих наразі синій канадський паспорт.
Чому б не спробувати повчитися гри з іншими, досконалішими правилами не тільки в науці та спорті, а й у державному управлінні? Якщо зарубіжних тренерів запрошують навіть у таких чутливих для національної самосвідомості видах спорту, як футбол, то варто щонайменше замислитися про можливість модернізувати державу за допомогою успішно адаптованих до іншого інституційного середовища осіб. Це можуть бути іноземці, адже існувала ж у Великому Новгороді до його поглинання Москвою практика запрошувати на князювання чужинців (Николай Костомаров. Русская республика: Севернорусские народоправства. М., 2008). Це можуть бути і співвітчизники, які довгий час живуть за кордоном. Президент Дмітрій Мєдвєдєв навіть пожартував із цього приводу, що кандидатуру Арнольда Шварценеґґера, який іде з посади губернатора Каліфорнії, цілком можна було б унести до списку кандидатів у мери російської столиці.
Із варягів – у держуправлінці
Риси "брудної справи" прозирають у політиці не лише в Росії, а й на Заході. Однак якщо поставити питання не про наявність чи відсутність бруду, а про його кількість, то особливості національної політики стають очевидними. За рівнем корупції Росія поступається не тільки західним країнам, а й більшості інших держав, займаючи 2009 р. в рейтингу Transparency International 146-те місце зі 180 можливих. Незважаючи на всі декларації, правила природного відбору такі, що чистими руками у російській політиці не досягти жодних висот. Більше шансів знайти чисті руки власне поза сформованою системою, у людей зі сторони і в прямому, і в переносному сенсі.
Людина зі сторони, як неналежна до наявних усередині владної еліти команд, має більше шансів "опинитися понад сутичкою" й уникнути ситуації, коли будь-яка відставка або призначення мають значення лише з погляду посилення або, навпаки, послаблення конкурентів.
Представники опозиції, зокрема позасистемної, теж є продуктом нинішніх правил гри, тому що останні задають і логіку протесту. До прикладу середовище радянського дисидентства. На перший погляд, воно не мало нічого спільного з радянською владною елітою, номенклатурою. Проте культура кухонного і коридорного протесту з характерною для неї відсутністю потреби публічно захищати свою позицію вилізла боком дисидентам, коли з’явилася необхідність у публічних дебатах. Багато хто так і не навчився вести їх цивілізовано. Варто згадати і вождівські тенденції в низці опозиційних партій: щоб краще протистояти вертикалі офіційної влади, опозиціонери вибудовують власні вертикальки.
Іноземний легіон російської держави?
Незважаючи на жарти президента із цього приводу, російське суспільство – усе більше схильне до націоналізму і ксенофобії – не готове до запрошення чужоземних князів. Навіть росіяни, які є представниками нетитульних націй, практично не мають шансів бути обраними на вищі посади, що вже казати про іноземців. Під час висунення 2004 р. кандидатом у президенти РФ Іріни Хакамади одним з основних обмежень її шансів бути обраною виявилася навіть не стать (що також суттєво в маскулінному та патріархальному суспільстві), а не російська національність. Проведене тоді фондом "Громадська думка" ("Общественное мнение") дослідження засвідчило, що "мотиви негативного ставлення до І. Хакамади <...> викривають [патріархальний і ксенофобський] архетипи свідомості <...> причому під час обговорення цієї теми на дискусійних фокус-групах другий архетип проявлявся частіше, ніж перший".
Австрійське походження і збережений донині акцент Шварценеґґера не стали на заваді обранню його губернатором одного з етнічно різнорідних американських штатів. У не менш етнічно різнорідній Москві та Росії до інородців ставляться загалом набагато менш толерантно. "Левада-центр" з’ясував (дані за листопад 2009 р.), що майже дві третини росіян вважають, що уряду слід обмежити потік приїжджих, і менш ніж третина – що нема чого перешкоджати, імміграцію слід використовувати на благо Росії. Ще 2002 р. громада ділилася із цього питання приблизно порівну. Якщо ж проводити міжнародні порівняння, то лише в 10 країнах (наприклад, у Єгипті, Таїланді й Ірані) з 51, включеної у вибірку World Values Survey 2005-2006 рр., така сама потужна підтримка політики обмеження імміграції.
Співвітчизники, які здобули освіту за кордоном і ресоціалізувалися там унаслідок тривалого проживання, є ще одним джерелом потенційних кандидатів на різні державні посади. Такі люди є і своїми (у сенсі національності та мови), і чужими (у сенсі вміння грати за іншими, більш цивілізованими правилами) водночас. Саме з їхнього середовища були рекрутовані політичні лідери цілої низки пострадянських країн, зокрема, колишні президенти Латвії Вайра Віке-Фрейберга і Литви Валдас Адамкус, нинішні президенти Естонії Тоомас Хендрік Ільвес і Грузії Міхаїл Саакашвілі. Велика кількість прецедентів змушує напередодні виборів 2011 і 2012 рр. пильніше придивитися до середовища російського зарубіжжя.
Вибирати є з кого: її масштаби вражають. Тільки в Канаді, за даними перепису населення 2006 р., мешкають 64 130 вихідців із РФ, приблизно половина з них емігрувала в 90-ті. Показово, що на виборах до Державної думи 2007 р. вони активніше, ніж у середньому, голосували за демократичні партії: "Яблуко" на відкритих у Канаді виборчих дільницях здобуло 14,21% голосів (1,59% – за загальними підсумками голосування), Союз правих сил – 12,11% (0,96%).
Казус Буковського
Однак для рекрутування нових членів владної еліти за кордоном існує серйозна перешкода у вигляді ухваленої незадовго до виборів 2007 і 2008 рр. поправки до федеральних законів "Про вибори президента РФ", "Про основні гарантії виборчих прав і права на участь у референдумі громадян РФ" і ін. Відповідно до неї, будь-який громадянин РФ, що "має громадянство іноземної держави або дозвіл на проживання в ній", втрачає шанси на обрання в органи державної влади та місцевого самоврядування. Саме посилаючись на цю поправку, Центральна виборча комісія не зареєструвала Владіміра Буковського кандидатом у президенти. Та сама пані Віке-Фрейберга відмовилася від канадського громадянства вже після обрання президентом Латвії, але до того, як обійняла цю посаду. Тому якщо президент Мєдвєдєв не жартома, а серйозно розраховує на людські ресурси з-за кордону для модернізації держави, то ця поправка видається анахронізмом.
Автор: Антон Олійник – старший науковий співробітник Інституту економіки РАН, професор університету "Меморіал" (Канада)
Назва оригіналу: Импортировать политиков
Джерело: Ведомости, 200 (2718), 22.10.2010
Зреферувала: О.К.