Він був з львівських політологів, приїхав вчитися з Криму. Після навчання жив в Києві і в Коростені, з батьками. Дома залишився томик Маяковського з закладкою. 16-го лютого за мотивами вірша «Эй!» написав посвяту Майдану: Під ранок повернешся ти до братів/ змученим і щасливим. /На крок ти наблизив спільну мету/ Вчинком своїм правдивим. Його останню публікацію від 19 грудня на «Українській правді» під заголовком «Чуєш, Майдане!», де Сергій вчергове повторював свої тези про об’єднання навколо принципів, а не людей, про самоорганізацію громад і про майбутню структуру Майдану, багато хто вже читав після смерті. Він до останнього вірив у ненасильницький спротив, і стверджував, що якщо на Майдані появиться зброя, то він піде геть.
В дитинстві друзі називали його Кема, а товариші по палатці – Серхіо. На Майдані проводив по кілька днів, може тиждень. Тоді вертався на кілька днів в Коростень і створював там місцевий майдан. Своє місто називав житомирським Донецьком. 26 січня був щасливий, що Коростень нарешті піднявся і створив загони самооборони, а міська рада під тиском місцевого майдану засудила дії влади.
Сергієві політичні погляди були близькими до анархізму, здебільшого через захоплення ідеями прямої демократії, автономних систем взаємодопомоги, зокрема - кооперативного руху. Він не любив корупціонерів і вірив, що змісти і сенси можуть творити самі люди. На Майдані відразу примкнув до лівих, саме з ними і йшов в колоні вже 1-го грудня. Можна сказати, що не вірив в авторитети, тому Майдан як явище самоорганізації був йому близьким по духу, а Майдан як спроба виробити сильного лідера відторгував. У ніч з 5 на 6 лютого почав постійно ночувати у Врадієвському наметі, де неформально збиралися анархісти.
17 лютого після короткого перебування дома вернувся на Майдан, перебував у палатці в ніч з 18-го на 19-е лютого. Тоді ж, біля «Козацького», його зачепило осколком від гранати. Останні фотографії Сергія у переддень смерті – на Хрещатику на фоні барикади, з лейкопластиром на переніссі. Тоді ще був момент радіти, що осколок не зачепив ані нервів, ані ока. Вранці 20-го, після нічного чергування в палатці, зустрівся з однокурсником і з дерев’яним щитом пішов на Інститутську. Володимир був, ймовірно, останнім, з ким спілкувався Сергій: «Розмовляли мало, бо якби все й так було зрозуміло. Звісно стрьомно було, що тут казати… «Озброївшись» дрючками ми разом з іншими рушили в бік Інститутської. останнє що йому сказав: «ну що, пішли?» В сум'ятті на вул. Інститутській в районі мосту від "Глобусу" до Жовтневого я втратив його з виду…. Він усвідомлював важливість моменту, хоча, це, напевно, не його виключність». Сергій був убитий снайпером на Інститутській. Куля поцілила у сонну артерію. Сергія ще живого занесли у «Жовтневий», а пізніше тіло перенесли у Михайлівський.
20 лютого, ближче до обіду, на центральну площу Леніна в Керчі вийшло декілька десятків осіб, щоб віддати шану Небесній сотні. Лише поодинокі інформаційні повідомлення говорили, що серед загиблих є кримчанин. Тоді на траурне зібрання напали «тітушки». Через два тижні про Майдан в Криму якщо й говорили, то лише пошепки. Та й слідів Сергієвого дитинства залишилося небагато. Сім’я переїхала до Коростеня, коли він вже навчався у Львові. У Керченській школі №1 був типовим сином моряка, відмінником, займався спортом, любив ходити в гори. Для того, щоб поступити на політологію до Львова, самотужки підтягував українську.
Прощалися з Сергієм у Коростені 22-го лютого, поховали у родинному селі Великий Яблунець. Після похорону місцеві самооборонівці повалили пам’ятник Леніну.