Люди завжди повертаються з війни інакшими. Хтось ламається і не може знайти себе у мирному житті, хтось намагається відбудувати старого себе, а хтось стає іншою людиною. Комусь війна відкриває очі і дає зрозуміти, що життя занадто крихке, аби витрачати його на речі, які не приносять ні задоволення, ні користі. І іноді варто ризикнути, сто разів помилитися, почати усе спочатку, щоб знайти себе.
Ці історії саме про таких людей, які повернулися із зони бойових дій з оновленими думками і не побоялися змінити своє життя.
Ноти Максима Перев’язка
Вчитель музики у садочку і школі, вчитель історії і початкових класів – цим жив Максим Перев’язко до Революції Гідності та війни на сході України. Попри те, що любив навчати дітей, він не міг змиритися із статичною та відверто нецікавою шкільною програмою.
«Ті програми, які мінялися раз у 20-30 років, коли треба було вчити якусь «калінку-малінку», яка була статична і не мінялася взагалі, мене в якийсь момент почало нудити. І з’явилася ідея мати якусь творчу студію, де можна було не бути прив’язаним до програми Міністерства освіти. Але почався Майдан, я поїхав туди, а після цього одразу в АТО. Після війни я для себе остаточно зрозумів, що більше не можу терпіти шкільну програму», – розповідає Максим Перевязко.
Весною 2016 року в руки Максимові Перев’язку потрапив до рук мені буклет про можливість участі у бізнес-навчанні для бійців АТО за грантові кошти. Після завершення навчання проект творчої музичної студії у Дрогобичі Максима Перев'язка став одним із тих, які профінансували.
37-річний Максим Перев’язко на отриманій безкштовно в Дрогобичі земельній ділянці будує музичну студію
«І з вересня 2016 року я почав приватну діяльність і відкрив творчу студію. Далі ми познайомилися з Львівською ОДА, і за їх сприяння нам подарували частину апаратури. Сьогодні я навчаю дітей грати на гітарі, на ударних інструментах, на синтезаторі. Окрім того, у мене є студія звукозапису та майданчик для репетицій музичних колективів – у нас вони можуть одразу записувати свою музику», – каже Максим Перев’язко.
Після двох років існування студії власник приміщення збільшив орендну плату і Максим Перев’язко почав думати над тим, щоб працювати у власному приміщенні і не залежати ні від кого.
«Сьогодні я як учасник бойових дій отримав у Дрогобичі земельну ділянку, вже залив фундамент та провів комунікації. У цьому році я хочу її поставити та відкрити», – ділиться планами він.
У вільний від роботи з дітьми час 37-річний Максим Перев’язко займається власною творчістю – разом із другом, з яким познайомився на Майдані, записує пісні та дає концерти.
Глина Андрія Геми
Уже півтора року у Львові працює гончарська студія «Yeti House». Її власники, колишній боєць 24-ї бригади Андрій Гева та його дружина, навчають дітей та дорослих працювати з глиною та створювати з неї посуд.
Ідея займатися гончарством, розказує 26-річний Андрій Гева, виникла після відвідування масйтер-класу на цю тему ще у 2013 році. Однак довший час це залишалось лише далекою мрією.
«До АТО три роки працював аніматором у дитячому центрі, там і познайомилися з дружиною. У 2014 році пішов в АТО. Після першої ротації я зрозумів, що вже не хочу працювати у дитячому центрі. Чи то вже недостатньо терпіння, чи що…і я звільнився. У 2015 році пройшов другу ротацію і після повернення додому влаштувався помічником звукорежисера, а потім знайшов іншу роботу бармена», – розповідає ZAXID.NET Андрій Гема.
26-річний Андрій Гева створив гончарну студію
У той ж період подружжя Гемів почало збирати гроші на перше гончарне коло. Дружина Андрія Геми за освітою – художниця-керамістка, відтак одразу після придбання гончарного кола почала працювати з ним. Андрій продовжував працювати барменом і складати гроші на відкриття гончарної студії.
У травні 2017 року Андрію та Тетяні вдалося винайняти приміщення та придбати більш професійне гончарне обладнання. Тоді Андрій Гема вирішив звільнитися з бару, де працював, і разом із дружиною почав займатися виробами з глини.
«І з того часу ми постійно двоє працюємо в майстерні: провадимо майстер-класи, приймаємо замовлення на посуд, їздимо по фестивалях», – каже Андрій Гема.
Популяризували свої ремесло Андрій і Тетяна через соцмережі та друзів. Назву«Yeti House», до речі, подружжя обрало не випадково. Кажуть, назва вигаданого казкового персонажа також допомагає творити казкову атмосферу у майстерні.
Кава і арт-хаус Андрія Каратнюка
25-річного Андрія Каратнюка війна витягнула з мирного життя майже одразу після завершення навчання у Польщі. По приїзду з Польщі в Україну чоловік потрохи працював на різних роботах, найдовше пробув барменом. На війну Андрій Каратнюк поїхав як доброволець, там служив у підрозділі госпітальєрів. На фронті чоловік зустрів побратима Дмитра із позивним «Гуру», з яким удвох почали думати над створенням власної справи.
«По приїзду додому зрозуміли, що треба щось робити, щось починати, аби затриматись у цивільному житті. Бо власне цей процес повернення з війни – найскладніший. Емоційно тебе тягне назад, але розумом починаєш усвідомлювати, що вже не варто туди вертатися. Дмитро підкинув ідею зайнятися власною справою. Вибір був невеликим: вагалися між тим, щоб відкрити спортзал або кав’ярню, бо власне у цих сферах я мав попередній досвід», – розповідає Андрій Каратнюк.
Побратими зупинились на варіанті створення кав'ярні. Хлопці позичили гроші і винайняли приміщення на вул. Пекарській. Потім почали працювати над концепцією кав’ярні, яку вирішили назвати «Humdrum Cafe». Андрій Каратнюк згадує, що у той час йому з Дмитром дуже допомагали й інші побратими.
25-річний Андрій Каратнюк відкрив власну кав'ярню
«Багато помилок було зроблено на початку, бо ну нас не було достатнього досвіду. Виправляти помилки нам допомагали нам також наші побратими , хто чим міг: хтось допомагав з фотографіями, хтось з маркетингом, хтось просто підтримкою. І так ми розвивалися», – розказує ZAXID.NET Андрій Каратнюк.
Зараз «Humdrum Cafe» – це не лише кав’ярня, але й повноцінний заклад харчування. Півроку тому у закладі також облаштували простір для проведення зустрічей та кінопереглядів.
«Ми підписали ліцензію на показ арт-хаузного кіно, тому у нашій кав’ярні можна у четвер або п’ятницю переглянути фільм за чашкою кави. Також здаємо це приміщення погодинно в оренду», – каже Андрій Каратнюк.
Дедлайни Станіслава Безушка
28-річний Станіслав Безушко три роки працював начальником відділу з комунікацій Львівської ОДА – відповідав за все, що пов’язано з роботою із громадськими організаціями. У 2016 році пішов добровольцем на війну, а після повернення зрозумів, що більше не хоче працювати у державній установі.
«Принаймні, не в такому форматі, в якому вона сьогодні існує», – згадує Станіслав Безушко.
28-річний Станіслав Безушко покинув держслужбу і знайшов себе у міжнародному просвітницькому проекті
«Звільнився з адміністрації я по суті в нікуди. Одного дня мені троє різних знайомих надіслали анкету по Kyiv Dialogue [міжнародний проект, що поширює знання про європейські процеси за допомогою роботи із молоддю]. Я прочитав умови і зрозумів, що не підходжу їм взагалі: ні досвіду, ні знання іноземної на достатньому рівні. Але за кілька годин до дедлайну я надіслав резюме – воно було жахливе, бо окрім державної служби і двох армій нічого не було», – розповідає Станіслав Безушко.
Згодом Станіслава Безушка запросили на співбесіду і таки взяли на посаду координатора проектів у Kyiv Dialogue.
«Було дуже незвично, бо армія і держсужба – це завжди дисципліна, визначені графіки, все чітко. А тут тобі кажуть: придумай, визнач, давай щось сам зроби. Перші місяці було складно до цього привчитися», – каже Станіслав Безушко.
У Kyіv Dialog Станіслав Безушко координує проекти, пов’язані із розвитком малих міст, в основному у напрямках «розумне місто», робота з молоддю та ревіталізація. Наприклад, за участі Kiyv Dialog створювався електронний сервіс «Дрогобич — Smart City» – портал відкритих даних Дрогобича та відкриття хабу для лекцій та зустрічей «Космодром» у Червонограді.
Полуниця з лавандою Миколи Стецьківа
На еко-ферму багатодітного 32-річного батька Миколи Стецьківа їздять сотні туристів, щоб власними руками зібрати полуницю та інші ягоди. Історія проекту «ФайнаBerry» може стати мотиваційною для людей, які звикли опускати руки після першої невдачі.
Микола Стецьків за освітою – юрист, його дружина – біогенетик, із садівництвом подружжя зустрічалось хіба у дитинстві під час «заслань» у село на літо. Однак після повернення з війни навесні 2015 року Микола, скориставшись можливістю отримати земельну ділянку у селі Раковець неподалік Львова, разом із дружиною висадив дві тисячі саджанців полуниці. Нині Микола Стецьків вже не пригадує, чому обрали саме полуницю, але каже, що усю інформацію про вирощування цієї ягоди черпали з інтернету.
«Мені хтось сказав звернутись у Центр зайнятості. У них була програма, яка полягала в одноразовій виплаті для відкриття власної справи, і так я отримав 28 тис. грн. Чому ми вирішили займатися саме полуницями – не знаю. Ми з дружиною виросли у Львові, досвіду у роботі на землі у нас не було жодного. Але коли ми це вивчали, то відчули, що це цікава річ», – розповідає ZAXID.NET Микола Стецьків.
32-річний Микола Стецьків на власній еко-фермі «ФайнаBerry»
Попри амбітні плани вирощування полуниці стало успішним бізнесом не одразу. З 2000 перших висаджених восени 2015 року саджанців полуниці вижило лише 800 кущів. Попри розчарування Микола Стецьків почав шукати шляхи: виграв грант фонду «Відродження» на закупівлю теплиці, отримав кредит з обласного бюджету та кошти від інвесторів. Після цього Миколі Стецьківу вдалося збільшити площу земельної ділянки майже до гектара. На цій ділянці упродовж двох останніх двох років сім’я Стецьківів вирощує полуниці восьми сортів. Ягоди відвідувачі ферми збирають самостійно, при цьому можуть її дегустувати. У 2018 році ферму Стецьків відвідало близько тисячі гостей.
У 2019 році ферма Миколи Стецьківа переїжджає у село Гончари (за 6 км від Львова), де оформлює ділянку площею 8 га. Тут сім’я Стецьківів планує вирощувати різні види ягід, а також створити лавандове міні-поле. Микола Стецьків каже, що місцеві селяни у захваті від такої ідеї.
«Плануємо, що у 2019 році уже будуть перші ягоди та лавандове поле «Прованс» – фотозона площею півгектара, де будуть відбуватися весільні церемонії. У майбутньому плануємо збирати трави та виготовляти з лаванди олію. Також там плануємо скористатися можливістю краудфандингу і створити проект «Світ ягід» –плануємо там вирощувати вишні, черешні, ожину, малину, лохину, жимолость, виноград. Також там буде атракційна територія, де люди зможуть побачити, як вирощується трав, зелень, овочі, ягоди», – ділиться планами із ZAXID.NET Микола Стецьків.
Польоти Олесі Котлярової та Ігоря Пікулицького
26-річна Олеся Котлярова та 23-річний Ігор Пікулицький познайомились на війні – разом служили у батальйоні «Айдар». До початку АТО харків’янка Олеся навчалася на в університеті на факультеті міжнародних відносин, а Ігор закінчував коледж у Львові.
Ігор Пікулицький також займався боксом і планував пов’язати своє майбутнє лише зі спортом. Однак після повернення з війни у чоловіка з’явились проблеми і здоров’ям, і він не зміг повернутись до боксу. Тим не менш під час служби у Олесі та Ігоря з’явилось нове захоплення, яке згодом виросло у власну справу.
Захоплення безпілотниками Ігоря Пікулицького і Олесі Котлярової переросло у власну справу
«У нас в батальйоні були хлопці з розвідки і вони мене вчили управляти безпілотником, це було цікаво. Але я взагалі не знала про існування безпілотників у мирному житті, думала, що їх використовують лише у воєнній справі. Після повернення додому у 2016 році ми зіграли весілля і почали шукати себе у мирному житті. Одного дня рідні запропонували нам купити квадрокоптер. Ми спочатку сумнівалися, не знали, чи у нас щось вийде з цього. Але зрештою ризикнули і замовили квадрокоптер», – згадує Олеся Котлярова.
Спочатку Олеся з Ігорем кожної неділі виїжджали у Карпати, щоб практикуватись у зйомці. Перші клієнти, згадує Олеся Котлярова, знаходили їх самі: просто підходили, розпитували і пропонували їм щось познімати. А от нині подружжя вже не уявляє себе за іншою роботою, окрім зйомок: Ігор знімає відео, Олеся їх змонтовує.
«Зараз у нас вже є постійні клієнти, для яких ми літаємо, також працюємо на весіллях. Зараз працюємо вдома, але хочемо орендувати приміщення і облаштувати студію», – каже Олеся Котлярова.