Відень інакший – цікавий уже бодай тому, що сповнений таємниць і несподіванок, про існування яких треба здогадуватися, щоб була змога їх розкрити. Я налічив кілька десятків таких граней. Мій досвід Відня підказує, що їх півтори сотні, однак, побоююся, їх насправді кілька тисяч.
Подвійне життя повоєнного Відня
Якщо назвати перші-ліпші три речі, що спадають на думку при слові «Відень», то ними будуть віденський вальс, віденський модерн, віденський шніцель. Відтак, віденська архітектура й віденський театр. Безперечно, віденська музика. На візитні картки Відня не вистачить жодного наймісткішого візитника. Їх місто люб'язно пропонує своїм гостям, розтиражовуючи у вигляді листівок, буклетів, футболок, парасолей, торбинок, кухликів, шаликів. Мандрівник потрапляє одночасно в три історії - урбанну, що споріднює Відень з іншими містами, але й робить неповторним, історію Центральної Європи кількох сторіч поспіль, що її розповідають віденські вулиці, будинки і прізвища мешканців на входах, і сьогодення, яке теж є історією, що твориться.
У затінку туристичного Відня перебуває Відень інакший - цікавий уже бодай тому, що сповнений таємниць і несподіванок, про існування яких треба здогадуватися, щоб була змога їх розкрити. Я налічив кілька десятків таких граней. Мій досвід Відня підказує, що їх півтори сотні, однак, побоююся, їх насправді кілька тисяч.
Про Відень у різних формах сказано так багато, що можна було б облаштувати бібліотеку, яка б складалася лише з видань, присвячених цьому містові. Вона б налічувала неодмінні довідники, альбоми, енциклопедії, наукові і популярні дослідження, вірші, пригодницькі романи, любовні оповідки, книжки спогадів, залу для періодики, фонотеку, де на полицях зберігалися б голоси представників віденського фан-де-с'єклю, і відеозбірку, у якій можна було б натрапити на запис виступу Карла Крауса, видавця часопису Die Fackel й автора монументальної драми «Останні дні людства» і спізнати на собі магію жесту й голосу «першосвященика істини» (Тракль), який третину сторіччя (!) був непохитним авторитетом для культурної спільноти столиці.
Мою увагу користувача такої збірні привернули б дві кінострічки. Створені в одну епоху, з різницею в кілька років, вони обирають Відень місцем дії, зовсім не підозрюючи, як багато розповідають про саме місто, його життя і сподівання. То був Відень, який щойно підносився з руїн, і чимало пам'яток архітектури, що прикрашають палітурки і сторінки путівників, відновилися в першій половині 50-х років. Такі будівлі, як Оперний театр, - ретельні копії автентичних попередників, зруйнованих унаслідок бомбувань й обстрілів. Їх відбудовували з усією можливою дбайливістю й повагою до задуму їхніх віртуозних творців. В оздобі фасаду Опери прочитується легкий натяк на роль уявленого Орієнту в тогочасній культурі, який значно відчутніше промовляє з художніх творів, подорожніх репортажів, опер, малярства і музики і який створив незліч поетичних і політичних, курйозних і недолугих стереотипів про Схід. Час працював у поміч відбудовникам, вкриваючи воскреслі з попелища споруди накипом, аж нарешті вони мовби віднайшли втрачену автентичність.
Такий Відень-кулісу, яким місто постає в пригодницькому фільмі Керола Ріда «Третій чоловік», можна побачити хіба що в кадрах кінохроніки. Що дужче вдивляєшся в екран, то менше важить дія, і стає зрозуміло, що це фільм про місто. Відень надихнув режисера на, як на тодішні мірки, сміливий і новаторський крок: Рід відмовляється від студійних приміщень на користь відкритого простору. Побачивши Відень у руїнах зразка 49-го року, з кістяками мурів і завалами з цегли і штукатурки, напевно, годі було не відчути архаїку студії, її недоречність і контрапродуктивність. Фільмувати тогочасний Відень у студії означало б збрехати, а мистецтво воліє своєї, художньої правди. Завдяки «Третьому чоловікові» повоєнний Відень ожив. Фільм переконливо демонструє, як відроджувалося заціпеніле життя.
«Третій чоловік» був продуктом співпраці потужного тріо - режисера Керола Ріда, актора, а згодом і режисера Орсона Веллеса, про якого Жан-Люк Ґодар скаже знамениті слова «Всі ми будемо завжди йому все винні», й письменника Ґрегема Ґріна. Сценарій на замовлення Ріда Ґрін переробить на роман, який незаслужено залишатиметься в тіні його наступних творів і попереднього роману «Східний експрес». У передмові до «Третього чоловіка» Ґрін напише: «Третій чоловік» не писався, щоб його читали, а щоб побачили». Фільм відкриє частину Відня, раніше і потім сховану від людського ока тумбами і лядами, - каналізаційну систему, оповите легендами місто під містом. Саме в такій тумбі безслідно зникає, тікаючи від переслідувачів, герой фільму Гаррі Лайм. У Відні контрабандистів і чорного ринку, бучного життя вночі і лицемірного денного спокою, так наче саме життя вже означало щось контрабандне, недозволене, каналізаційна система раптом оживає, виповнюється людськими постатями і голосами, об'єднує місто в цілість, розкромсану на поверхні на чотири окупаційні зони, за винятком центральної частини міста, в якій патрулюють «четверо в джипі».
Визволителям, переможцям і водночас окупантам, в кожному разі чужинцям у місті, коштує зусиль розлущити підземну загадку Відня, в якому нічного життя на поверхні більше, ніж денного, і підземне інтенсивніше, ніж горішнє. Унікальні кадри ведуть численними рукавами лабіринту, що врешті-решт перетворюється на пастку. Творці фільму зустрічаються в тому самому нічному клубі «Казанова», що й герої, і всі вони, творці і герої, заслухані в божевільні акорди Антона Карася, Орфея повоєнного Відня. Над зруйнованою величчю, над містом, що під бруківкою, бетоном й асфальтом, і над містом на поверхні землі вивищується гігантське чортове колесо, наче відриваючись від землі й обертаючись дедалі вище в повітрі, натякаючи на людську марноту. Щойно таке зависання, між землею і небом, близьке до стану невагомості, уможливлює монолог Гаррі Лайма - одну з наймоторошніших і найгеніальніших сцен, що її вигадав Орсон Веллес: про Швайцарію з тисячолітнім миром, який збагатив світ швайцарським годинником із зозулькою, та добою Медічі, яка захлиналася в крові, підступах, війнах і залишила по собі мистецькі шедеври універсальної вартості. Веллес уласноруч вписав цей монолог в манускрипт Ґріна. Вся наступна творчість Веллеса, вершиною якої, мабуть, була кінострічка «Доторк зла», продовжує розгортати суперечність між добром і злом та злом і мистецтвом. Найколоритніші, найвиписаніші герої Веллеса, як можна здогадатися, завше злочинці, соціальний статус яких, навпаки, вповноважує їх на боротьбу зі злом. Гинучи наприкінці, негативні герої Орсона Веллеса здобувають, звичайно, не моральну, а іншу перемогу: вони знають життя, що в лексиконі Веллеса рівнозначне «доторканню до зла».
Табуйоване місце
Кінострічка з назвою «1 квітня 2000 року» насправді створена на сорок вісім років раніше, ніж відбувається дія, на замовлення австрійського уряду. Зазвичай першого квітня жартують, проте цього разу жарт має далекосяжні наслідки. 1 квітня 2000 р. прем'єр-міністр Австрії, яка все ще перебуває під чотиристоронньою окупацією, самочинно проголошує незалежність країни, вельми обуривши світову спільноту. Над містом кружляють химерні металеві діжки з антенами і блимавками - такими тоді бачили літальні засоби майбутнього. Неодмінний атрибут того часу - четверо в джипі - курсують вулицями.
Вже 1952 р. фільм сигналізує бажання змінити парадигму або, якщо сказати іншими словами, затушувати одну частину історії і звернутися до іншої: дія відбувається в палаці Шьонбрунн, колишній літній резиденції австрійських правителів. Прем'єр апелює до історії, й актори Бурґтеатру, класичної сцени Відня, інсценізують її різні відтинки, щоб переконати Суд Націй у самобутності й миролюбності. Однак найпереконливішим арґументом, після якого Австрії виносять виправдальний вирок, стає, здається австрійське вино з виноградників на схилі Віденської гори. На цій другій кінострічці годі побачити відвертість камери, як у «Третьому чоловікові», за що той отримав «Оскара». В «1 квітні 2000 р.» домінує інша відвертість: настрої офіційного Відня, який прагне якнайшвидше уневажнити безпосереднє минуле.
1955 р., як бачимо, на сорок п'ять років раніше, ніж у фільмі, Австрія уклала державний договір, який означав незалежність; церемонія підписання і проголошення відбувалася в Бельведері, колишній резиденції принца Ойґена (Євгена) Савойського. І автори фільму, і фундатори Другої республіки свідомо оминули, либонь, найзнаковіше місце новітньої австрійської історії.
Людина, яка розірвала табу
Це місце - площа Героїв. Її початкова назва - «Австрійський Форум», поєднання ідеї монархії з ідеєю демократії, імператорського дому з народом. В будівельному плані Форум, злучивши простір, що входив до ансамблю резиденції Гофбурґ, з простором по той бік знесеного захисного муру, мав демонстративно завершити «архітектурне Середньовіччя», яке у Відні затрималося на довше, ніж в інших європейських метрополіях. Цій ідеї так і не судилося здійснитися: кільцева Рінґштрасе з усесвітньо відомими репрезентативними спорудами - оперним театром, музеями, парламентом, ратушею, театром, університетом, повністю повторює колишню оборонну лінію. Дві площі, Марії Терези й Героїв, так і не злилися в одну цілість.
Від ідеї Форуму залишилася лише площа Героїв, та й то у вигляді, що відрізнявся від початкового задуму. На цій площі відбувалися різні події: 30 листопада 1916 р. нею просувалася поховальна процесія - ховали цісаря Франца Йосифа I, разом з ним, якщо перефразувати Рота, ховали монархію; 30 травня 1918 р. нею йде процесія зі святими тайнами під час празника Божого Тіла, що досі є важливим атрибутом католицького Відня. Подія, яка наклала на площу Героїв табу, відбулася пізніше, 15 березня 1938 р., коли екзальтовані маси слухали тріумфальну промову Адольфа Гітлера, який у цьому самому місті кількадесят років перед тим і кількома кварталами далі провалився на вступі до Академії мистецтв. Його місце отримав Оскар Кокошка, якому належать слова: «Якби я знав, був би віддав йому своє місце. Нехай краще став би поганим художником».
1944 р. площею Героїв просувається чоловік - він іде за плугом, що його тягне кінь. Весна, і чоловік готує площу Героїв до садження бульби: місто знемагає від голоду. Плуг мовби переорює історію, проте легше переорати землю, ніж історію: ще 1988 р. героїв п'єси Бернгарда переслідують галюцинації - то з площі Героїв долинає ревище мас. «Площею Героїв» Бернгард зробив свій внесок у Bedenkjahr, рік роздумів, спровокувавши нечуваний політичний і мистецький скандал через пів сторіччя після аншлюсу - події, яку підручники історії називають анексією, приєднанням, скромно оминаючи обставину, що тоді, коли вона відбулася, знайшлося обмаль тих, хто називали її так: «німотна більшість» (Гуревич) вважала її воз'єднанням.
Фото зі сайту blog.i.ua