Кожний крок України у бік Заходу чи Сходу, окрім аргументації політичної й економічної, викликає також думки з приводу нашої ідентичності – хто нам ближчий. Подорожуючи сього літа теренами Галичини, легко було переконатися, скільки ще патріархального є в нашому народі – тих незнищенних ознак нашого історичного походження.
У часах українського бездержав’я науковці з різних країн відносили нас до індоєвропейської цивілізації. Однак досвід існування незалежної України дає нам можливість і всі підстави, щоб внести корективи у таке визначення і сміливо заявити на весь світ, що ми є народом індоукраїнської цивілізації. І що ніяка руська чи радянська окупації, ніякі австріяцькі успішні впливи в межах Просвітництва чи безуспішні польські репресії в рамках модернізації не змогли остаточно побороти в більшості наших одноплемінників ознак предковічних традицій. Більше того, нині видно, що навіть частина зайшлих народів заразилася нашою традицією і асимілювалася серед індоукраїнців.
Символи і барви древньої індоукраїнської традиції збереглися передусім завдяки кодуванню їх у предметах домашнього рукоділля – зокрема взірців вишивки і ткацтва. «Закодовані портрети» старосвіцької батьківщини висіли чи не в кожній хаті на стінах, наприклад, у вигляді барвистих домотканих килимів.
Ці килими, сповнені кольорів з далекої «брахманської» країни, котрі розносили по містах і селах наші близькі за індійським походженням родичі – цигани, завжди мали попит у гуцулів (які й понині не забули про (б)рахманський великдень), і у бойків, і в галицької містечкової інтелігенції. Багато хто прикрашає стіни й нині, а особливо – найвірніші представники галицької інтелігенції.
Інший приклад – це квітчасті хустки. Барвисті хустки з яскравим тлом і великими контрастно-кольоровими квітами завжди були популярною прикрасою в індоукраїнських жінок. Різнився тільки спосіб їх використання. Циганки, виходячи на полювання за любителями гадань на руці, носили їх традиційно на дупі; селянки завивали ними голови, коли йшли до церкви чи на весілля; у міщанок особливим шиком вважалося пов’язати їх на плечі, йдучи на спацер чи в гості.
Значний внесок у справу консервування індоукраїнських традицій за радянських часів зробив кінематограф Індії. Індійські фільми у 70-х роках минулого століття були лідером радянського кінопрокату, принаймні на теренах Західної України. Містечкові кінотеатри на неділю впроваджували додаткові сеанси, а до глядацької зали ставили додаткові лавки й крісла. Саундтрек цих фільмів часто доповнювався масовим жіночим схлипуванням, а навіть гучними плачами у залі, що змушувало більш нервових мужчин приводити їх до тями: «Ану тихо, баби, дайте кіно сі подивити». Коли ж у кіноапараті обривалась плівка, зал обурено кричав на адресу кіномеханіка – «сапожнік», а жіночки сором’язливо розтирали по вологому від сліз і збудження обличчі чорну туш, яка зрадницьки густими струмками потекла з-під очей. Інколи дотепники, щоб розрядити напружену атмосферу вимушеної перерви, дозволяли собі голосно наспівувати популярну весільну співанку:
Ти важєй, моя кохана, ти важєй,
Чорнов фарбов ти си очи не мазєй,
Бо ти фарба виїст очи,
Хто тебе сліпаку схоче,
Ти важєй, моя кохана, ти важєй.
Чорна туш сильно контрастувала з тими різноманітними фарбами, що їх під час танцю розпорошували в повітрі індійські акторки, від чого весь світ у кіно ставав таким кольоровим, таким веселим. Та що там туш, тоді навколо ж була сіра радянська буденність – темно-сині куфайки, чорні ґумаки, чорні шкіряні куртки, сірі костюми робітничо-селянської інтелігенції. Тільки «червоний кумач» був яскравим, але він був ідеологічно-ворожим.
А музика з індійського кіно? Ніщо так індоукраїнцям не нагадувало рідних «Горіла сосна-палала» чи «Розпустили кучері дівчата». Здавалось би, прості ритми, а порушували в душі предковічні струни індоєвропейської душі. У багатьох випадках нині цю функцію виконує пострадянський шансон і російська попса – мелодії ритмічні, простацькі і, як писав Шевченко, «заунивниє». Однак розвиток Голівуду, напевно, посприяє поверненню в українські оселі ритмів древньої батьківщини.
За роки незалежної України добробут індоукраїнського простолюду суттєво зріс, внаслідок чого всі ті розпорошені в 70-х роках фарби індійського кіно – помаранчеві, блакитні, рожеві, фісташкові etc. – нарешті осіли на стінах нових і старих будівель, а також на одязі сучасної індоукраїнської молоді. Особливо це добре видно на весіллях. Дружби мають тепер букети широкі на півгрудей і довгі від комірця до черевиків – ще б мали з іншого боку такий букет і виглядали б точно як фільмовий «бідний, але чесний Гопал». Дружки теж не гірші, шкода тільки, що саме зараз мода на куці блюзки і спіднички, бо інакше їхній одяг мало чим відрізнявся б від класичного індійського сарі.
Та не тільки у сфері «марноти марнот» виявляються первісні індоукраїнські ознаки, але й у робочих буднях. Тут найкращим прикладом є наше особливе ставлення до корів зокрема і ВРХ загалом. Корів, бичків і телят у нас можна зустріти буквально скрізь: вони мирно щипають травку біля крамниці чи каплиці в центрі села; об’їдають квіти на клумбах біля пам’ятників «борцям за волю України» в малих містечках; вилежуються під сонцем на травнику біля багатоповерхівок поруч з автовокзалом у Львові. Та найчастіше вони нам зустрічаються на дорогах – чи то місцевого, чи міжнародного значення. Ці священні тварини з меланхолійним поглядом здатні зупинити будь-який транспортний рух, окрім залізничного і повітряного. При цьому варто зауважити, що корів на українських дорогах гине незрівнянно менше, ніж людей, що свідчить про особливу увагу і повагу тих других до тих перших.
Корова вже давно перестала бути годувальницею родини, але залишається її божеством. Сільське ґаздівство без корови – це як сільська хата без портрета Шевченка чи сателітарної антени. Та найважливіше – це її погляд, у якому міститься квінтесенція поглядів індоукраїнців на політику і життя, на релігію і культуру, на минуле і майбутнє (правда, у деяких вихідців з села, що переїхали до міста, цей симбіоз поглядів може нагадувати погляд бика).
Отже, яскраві кольори, задушевна музика і священні корови – це і є основа нашої індоукраїнської ідентичності. Тож ще і ще раз варто подумати, чи варто нам так бездумно йти на зближення з Європою, якщо воно мало б відбутися ціною втрати всього цього. Бо, як відомо, хто не шанує свого індоукраїнського минулого, той не вартий і свого індоукраїнського майбутнього!