Переглядаючи російські медіа в День незалежності України, пригадав старий ізраїльський анекдот. Сидить єврей в кафе і старанно студіює арабські газети. До нього підсідає давній друг і зі здивуванням просить пояснити таку дивну примху. Бачиш, – відповідає той, – коли я читаю наші ізраїльські газети, то мене огортає песимізм: настрій падає і жити не хочеться. І тут ми не можемо дати собі раду, і тут розкололися, а тут у нас взагалі криза і обвал. А от читаю арабську пресу і, виявляється, ми таки керуємо світом.
Хунта, фашисти, карателі потроху починають зникати з лексикону російських медіа. Щоправда, є й такі, які ніколи не зійдуть з наїждженого шляху і розповідатимуть про «жахіття», які творять українські «нацисти». Тільки тепер вони вдаються до більш «вишуканих» методів пропаганди, оплачуючи, наприклад, якусь публікацію в маргінальному західному виданні, а потім покликаючись на нього, як на об’єктивне джерело.
Якщо уважніше придивитися до сучасної російської пропаганди, то можна визначити приблизно три категорії її споживачів. До першої групи спокійно можна зачислити ЗМІ, що працюють над обалванюванням власних громадян. Тут нема тонких задумок, та й над стилістикою редакції довго не працюють. Благо, мають справу з радянським народом, який ментально застряг у часах радянсько-західного протистояння. І достатньо кинути клич «Родіна в опасності», як населення велетенської держави починає вірити у всі найбільші нісенітниці про розіп’ятих хлопчиків, відрубані руки, виколоті очі і навіть геноцид снігурів. Такий медійний продукт працює над внутрішньою консолідацією громадян держави і прищепленням їм переконання, що вони стоять на варті здобутків цивілізації і взагалі, борються за «справєдлівоє дєло».
Дивно, але у пропагандистських сюжетах неймовірним чином переплітаються і поєднуються взаємовиключні події: самодержавне з радянським, білогвардійці з червоноармійцями, козаки з міліціонерами, Романови зі Сталіним. А ще у них чітко зафіксовано екстраполювання: Росія – справедливість, Захід – фашисти. У всій цій історії найбільш дивною виглядає поведінка самого Заходу. Тоді, коли всі без винятку російські медіа, а часто і представники дипломатичного корпусу, намагалися представити події Євромайдану в Києві як інспірований «нацистським» Заходом неофашистський переворот, то у відповідь з боку Німеччини, яку також зараховували до нацистського Заходу, було або мовчання, або чергові спроби загладити «історичні провини» і за будь-яку ціну налагодити діалог з Росією.
Щоб зрозуміти таку поведінку Німеччини, потрібно вдатися до певної історичної ретроспективи. Тільки так можна зрозуміти, що в цьому випадку маємо справу з плодами старої радянської та сучасної російської пропаганди. Таким чином підходимо до другої групи споживачів російського пропагандистського продукту – європейської. Здавалося б, російська сокирна пропаганда не має жодних шансів на успіх у західних демократичних суспільствах. На жаль, не все так просто.
Згадаймо, якою інформацією про Україну були нафаршировані західні бібліотеки 1991 року. Наприклад, німецький студент-історик при потребі міг знайти в бібліотеці десятки книжок на «українську» тематику. Свідомо пишу слово українську в лапках, бо це, як правило, були дуже селективні видання. Селективність тематики виявлялася у звуженні часових рамок дослідження до Першої та Другої світової воєн. А тут український рух був представлений «дружніми» до нацистського Третього Райху силами.
Щоб продемонструвати, як це функціонувало на практиці, нагадую давню історію зі стажування в одному з університетів Баварії. Оскільки це був Католицький університет, то й публіка в гуртожитку була дуже гомогенно німецькою. З іноземців там мешкали я і один південний кореєць. Мешкав там також один дивний, як на німецьке академічне середовище, типаж. Звався він Ульріхом і прізвище мав, як у видатного німецького композитора. Музичні смаки цього студента-історика крутилися довкола Вагнера і німецьких військових маршів. Одного разу у відпочинковому залі Ульріх назвав мене росіянином, на що я різко заперечив. На слова, що я українець, Ульріх відповів, що це те ж саме, що й росіянин. Довелося присоромити молодого студента й відіслати до бібліотеки.
Яким же неймовірним було моє здивування, коли десь через місяць Ульріх підійшов до мене в барі зі словами: «Василь, давай випʼємо, ми з вами програли дві війни». Виявилося, що ретельний німецький студент з дуже правими переконаннями, простудіювавши доступну в бібліотеці літературу, прийшов до висновку, що справжні українці разом з німцями воювали під час Першої світової війни. А під час Другої світової вірно служили у батальйонах «Нахтігаль» та «Ролянд», масово записувалися в Дивізію СС Галичина, охороняли місця масової страти євреїв і активно брали участь у погромах. Прочитавши наукову літературу німецькою мовою, Ульріх впізнав у мені «свого».
У чому тут проблема? Проблема криється в тому, що вся радянська історіографія працювала на те, щоб звести весь український некомуністичний рух до колаборантів з нацизмом. Українська діаспорна історіографія прикладала максимум зусиль, щоб відвести біду від ще живих активних учасників українського націоналістичного руху, видумуючи їм усілякі виправдання. Підміняла назви військових формувань, в яких вони служили, і заперечувала колабораціонізм. При цьому за бортом таких публікацій, тут професор Іван-Павло Химка є радше винятком, залишалося майже все, що не лягало в прокрустове ложе «боротьбистів» – демократи, ліві, ліберали і навіть консерватисти.
Складалося враження, що єдиними українськими формаціями, котрі прагнули державної незалежності України, були УВО, ОУН, УПА. А оскільки учасники цих формацій встигли побувати і в допоміжній поліції, і в «Нахтігалі», і навіть у Дивізії СС Галичина, то й вони проходили в категорії «борців за волю України» і національних героїв. Тобто тоді, як більшість народів Європи, які вимушено колаборували з нацистською Німеччиною, давно відхрестилися від такої спадщини, українці продовжували чіплятися того дірявого і нікому непотрібного човна, яким хотіли випливти у незалежне майбутнє. Важко сказати, чи розуміли люди, які з діаспори переносили наприкінці 1980-х років свій «героїчний» наратив на український ґрунт, що вони закладають міну сповільненої дії під майбутнє української держави? Бо таким чином ставили перед Україною непомірне завдання: відбілити від співпраці з нацистами багатьох членів ОУН і переконати весь демократичний світ у тому, що українці в боротьбі за державність мали певне право на колабораціонізм. А так, попри певні історичні «пустощі», Україна – сучасна демократична держава.
Своєю чергою, німецькі історики, описуючи події війни, ставилися до українських «помічників» нацистів однаково критично, не виявляючи, зрозуміло, ані найменших симпатій, ані співчуття до недержавної нації, яка усілякими методами рухалася до незалежності. В результаті у німецькому суспільстві утвердилися кілька кліше: українці в Червоній армії – росіяни, а національно-свідомі українці – нацистські колаборанти.
І якщо німці багаторазово осудили і зреклися спадщини націонал-соціалізму, то молода українська нація до останнього часу чвалала манівцями історії. Спроби введення до національного наративу, без критичного переосмислення і навіть без належних пояснень, або ж свідоме замовчування важливих сюжетів про «Нахтігаль» і Романа Шухевича, про ОУН і співпрацю з Абвером не тільки підтвердили «колаборантське» минуле українців, але й продовжували розколювати їх зсередини. Героїзація Дивізії СС Галичина, нехай навіть в окремому регіоні, і пряма інструменталізація та монополізація окремими політичними партіями націоналістичної спадщини призвели до того, що і в самій Україні боротьбу за державну незалежність було марковано старими символами, родом із далеких тоталітарних 30-40-х років минулого століття.
Якщо до всього додати відеокартинки з факельними маршами УНА-УНСО, смолоскипну ходу та нацистську атрибутику СНПУ та ВО «Свобода» вже в незалежній Україні, то це тільки підтвердить клішовані уявлення німецьких бюргерів про процвітання фашизму в Україні. Такий самий пропагандистський ефект викликали подібні «історичні реконструкції» і на сході України. Прикметно, що ні одна із політичних сил, які нещадно експлуатувала мілітарну складову українського націоналістичного руху, так і не спромоглася сформувати власного добровольчого батальйону в умовах реальної російсько-української війни.
Варто сказати, що така безвідповідальність українських політиків, істориків та творців сучасної історичної політики в Україні дорого коштувала нашій державі й суспільству. Американські та канадські комбатантські середовища замість того, щоб матеріально і політично допомагати українському громадянському суспільству, різного роду волонтерським організаціям, наполегливо просували ідею героїзації власного минулого. А ті люди, що виконували старечі примхи в Україні, мали б розуміти, якої непоправної шкоди вони завдають іміджеві України у світі та сприяють антиукраїнській пропаганді.
Коли ми дивуємося, чому так легковірно німецький обиватель купується на російську пропаганду, маємо задуматися над такою проблемою: з тим, що давно відкинув цивілізований світ, ми пробуємо практикувати і представляти, як нашу національну історію. Коротше кажучи, без факельних походів, без нацистських рун та знаку «вольфсанґель» як партійного логотипу, без присвоєння звання Героя України гауптманові Вермахту та оголошення героїчною організації, що сповідувала тактику революційного терору і стояла на засадах інтегрального націоналізму та ще й до всього тісно співпрацювала з Абвером, російська пропаганда ніколи не була б такою ефективною.
Але не варто применшувати й інших чинників, які так довго сприяли успішній роботі російської пропагандистської машини. Не можна забувати, що довший час європейські інтелектуали стояли на виразно лівих позиціях, будучи здатними пробачити радянським комуністам будь-що. Вони вірили у справедливість радянської системи і навіть літали у гості, щоб поцілувати комуністичну землю. Вони виховали свої наукові школи, в яких на зміну радянофільству прийшло русофільство. Додаймо до всього неймовірний антиамериканізм, який сповідує багато громадян Євросоюзу, і коло замкнеться. Такі люди радо повірять у те, що до влади в Україні дорвалася нацистська хунта, і що це не Україна боронить свою незалежність, а бездуховна Америка атакує Росію Пушкіна, Чайковського і Достоєвського.
У другій частині циклу про пропагандистську та інформаційну війну Росії проти Заходу мова піде про її реципієнтів в Україні та західному світі, а також про свідомих і несвідомих помічників Кремля.