Українцем стати легко. Декого це твердження, мабуть, здивує. Річ у тім, що в головах багатьох наших співгромадян сидить уявлення про так звану національність як щось непорушне, щось, що дається людині від народження. Напевне, таке романтичне уявлення XIX століття про націю як єдиний живий організм було закріплене у ХХ столітті радянською паспортною системою, де в документах при народженні вказувалася національність дитини. І я навіть не буду тут зупинятися на тому, що в усьому цивілізованому світі «національність» – це те саме, що громадянство. А те, що називалося національністю на просторах колишньої Російської імперії – це етнічне походження, або ж етнічність.
Річ у тому, що «бути українцем» у сучасній Україні – це значно більше схоже на «бути американцем» у Сполучених Штатах, ніж на «бути поляком» у сучасній Польщі чи «бути чехом» у сучасній Чехії. Особливо добре це помітно на прикладі іммігрантів з Росії, які стали «володарями думок» українських патріотів. І тут навіть не потрібно вчити українську мову: достатньо кілька разів написати російською проникливі пости на фейсбуці про те, що дурний народ вибрав неправильного президента та зневажив справжнього генія менеджменту і дипломатії. Усе, ти – українець! Щирі патріоти з вишиванками на аватарках перепощуватимуть твої думки, а на зауваження «але ж це росіянин!» казатиму щось на зразок «він більший українець, ніж 73% ватного бидла».
У таких умовах досить дивно мали б виглядати пасажі Забужко (та інших інтелектуалів з аналогічним світоглядом), котрі закликають досліджувати родовід бахмутських гопників в надії знайти там приїжджих окупаційних вертухаїв. Але насправді ні. Просто це погані приїжджі, вертухаї. Ви звертали увагу, що, говорячи про етнічних росіян на Донбасі (а часом і в решті України), зазвичай випливає тема Голодомору та російських селян, привезених ешелонами у спорожнілі від голоду хати? Так ось: це не просто так. Чужинець не може просто так приїхати в Україну і стати українцем. Сам момент його приїзду треба оголосити аморальним, підкріпити чимось відверто злочинним, щоб у слухача/читача навіть не виникало сумнівів, що ось цій етносоціальній категорії тут не місце. Порівняйте: «сепаратисти – це нащадки московитів, понавезених у спорожнілі від голоду хати» і «сепаратисти – це нащадки московитів, які приїхали працювати на шахтах та заводах». У другому випадку майже ні в кого не виникне жодного відторгнення: ну то й що, цілком нормальна ситуація.
Бо насправді не тільки пересічні українці, а й та їх частина, яка пишається своїм патріотизмом, насправді звикли до мультикультурності, яку важко уявити в тій же Польщі. Наприклад, я народився в Києві. На момент мого народження в цьому місті мешкало близько 130 тисяч євреїв. Для порівняння: в усій Польщі на той момент навіть 10 тисяч євреїв не було. Зате от у Києві мешкало понад 10 тисяч поляків. І ще пів мільйона росіян. І півтора мільйона українців. Наскільки я пригадую своє дитинство, ніхто ніколи ніде ні разу не згадував про етнічне походження. Звісно, такі прикрі явища, як побутовий антисемітизм, існували, але не до порівняння з іншими країнами нашого ґеополітичного реґіону. Не дивно, що зараз 73% громадян обрали главою держави людину єврейського етнічного походження. Щось подібне важко уявити не те що в Польщі чи Угорщині, а навіть у Франції чи Австрії.
Не варто забувати, що в кожній країні, у кожній нації є свій неписаний поріг входу. Стати поляком дуже важко. Стати естонцем практично неможливо. Стати українцем легко. Звісно, є певні обмеження. Чорношкірий навряд чи легко сприйматиметься як українець, але, зрештою, таки буде. А от, скажімо, циган чи курд практично без проблем може увійти в найвищі прошарки української політики – як вже увійшли туди вірменин, грузин, бурят і пуштун.
І тут я скажу важливий момент: стати українцем настільки ж легко, як і стати росіянином. Не даремно Путін намагається прирівняти поняття «росіянин» і «російськомовний» – він розуміє, що така інклюзивність Росії вигідна. Ми також є нацією з інклюзивною ідентичністю. У цьому, напевне, є свої мінуси, але плюсів, на мою скромну думку, набагато більше.
Наразі я обмежуюся констатацією цього факту, але попрошу шановних читачів добре подумати про те, що було сказано вище. Усвідомлення власної національної інклюзивності допоможе нам у багатьох аспектах: від євроінтеграції до повернення Криму. Де є межі інклюзивності? Яка лінія відокремлює націю від випадкового збіговиська різних людей з усього світу? Подискутуймо на цю тему, а не мислимо категоріями позаминулого століття. Зрештою, перемога буде за тим, хто живе найближче до реальності.