Під тотожними назвами нерідко ховаються кардинально різні речі. Про це часто забувають, говорячи про Інститути національної пам’яті у різних країнах Центральної і Східної Європи.
Посткомуністична трансформація практично всіх країн цього регіону відбулася у вигляді компромісу між частиною комуністичних і частиною опозиційних еліт. Однак у багатьох нових державах виникли інститути національної пам’яті, головним предметом вивчення яких став комуністичний досвід і рухи спротиву йому. Для одних ці інститути перетворилися на синонім «історичної поліції» та «полювання на відьом», для інших – у спробу відплати «за заслугами» і жертвам, і співробітникам комуністичних режимів.
Перше у Центральній Європі відкриття архівів (при одночасній відмові від люстрації як юридичного процесу) відбулося у Східній Німеччині (колишній НДР), де архів секретної поліції – Штазі – спочатку захопили демонстранти, а потім передали разом з будівлею новому органу з його управління і розсекречення. Першою країною регіону, яка прийняла закон про люстрацію, стала Чехія (жовтень 1991 року). В інших країнах хронологічний розрив між крахом комуністичних режимів і прийняттям законів про люстрацію міг вимірюватися десятиріччями (в Угорщині це сталося 1994-го, у Литві – 2000-го, в Грузії – 2011-го). Прийнявши першою відповідний закон, Чехія першою ж пересвідчилася у проблематичності притягнення до відповідальності винних у злочинах комунізму – попри створення спеціального підрозділу поліції, судові вироки винесли лише кільком виконавцям наказів, а не керівництву країни чи силових структур.
Практично в усіх згаданих випадках люстрація мала радше символічний характер і передбачала добровільне визнання людиною, яка претендує на державну посаду, факту своєї співпраці зі спецслужбами. Зрозуміло, що правове вирішення питання залежало від стану архівів колишніх силових відомств. До їхнього розсекречування країни регіону також прийшли у різний час. Наприклад, у Румунії Національну раду з вивчення архівів Секурітате створили щойно 2000 року, а болгарська Комісія з розсекречення документів комуністичних спецслужб почала роботу у 2007-му.
У Польщі закон про люстрацію був ухвалений у квітні 1997 року. Він зобов’язав претендентів на здобуття близько 26 тисяч посад у державних органах декларувати свою співпрацю зі спецслужбами Польської Народної Республіки (ПНР), якщо вона була. Санкції закон передбачав тільки за спробу приховати факт агентурної роботи. Чесне ж зізнання жодних правових наслідків не мало. Цікаво і те, що закон про люстрацію поширювався лише на колишніх секретних співробітників спецслужб, але жодним чином не зачіпав керівників Польської Народної Республіки та її силових відомств.
Польський ІНП як інструмент люстрації
Закон про Інститут національної пам’яті у Польщі ухвалили 22 вересня 1998 року, причому Сейм зміг здолати вето президента Кваснєвського (у минулому – одного з керівників Польської об’єднаної робітничої партії). Влітку 2000 року польський парламент затвердив професора-правника Леона Кереса на посаді першого голови ІНП. За законом, ІНП мав регіональні відділення в усіх найбільших містах Польщі, і при кожному такому відділенні створювали архівну службу для прийняття і обробки документів. На відміну від східнонімецької моделі, у Польщі архіви спецслужб передали ІНП без приміщень, тож вони підлягали перевезенню та перереєстрації у нових сховищах. Першим директором Бюро забезпечення доступу та архівізації документів ІНП став останній директор архівів Міністерства внутрішніх справ. Упродовж 2001–2005 років до архівів ІНП передали близько 80 кілометрів документів. Спочатку доступ до них відкрили лише для «постраждалих» – осіб, стосовно яких спецслужби проводили слідчі дії.
У червні 2004 року дозвіл працювати з документами ІНП отримали журналісти. Як говорилося у тексті дозволу, «для проведення наукових досліджень». А наступного, 2005 року у Польщі спалахнув справжній скандал, спричинений так званим «списком Вільдштайна». Журналіст Броніслав Вільдштайн скопіював доступний і відкритий для користувачів іменний каталог архіву ІНП і розіслав його редакціям газет з ідеєю, як він сам пояснював згодом, схилити колег до активного звернення до ІНП за матеріалами для журналістських розслідувань. Невдовзі список потрапив до Інтернету і був прочитаний багатьма як «список агентів», хоча у каталозі йшлося про людей з цілком відмінними історіями взаємин із органами. Не кажучи вже про те, що у архівах польських, як і інших спецслужб, значну частину документації свідомо знищили наприкінці 1980-х – на початку 1990-х. Зокрема, кількість зареєстрованих у документах, що перейшли до ІНП, «особистих джерел інформації» у дев’ять разів більша, ніж особистих справ, що збереглися. У кожному разі восени 2005 року Конституційний суд Польщі знову закрив доступ до архівів ІНП для журналістів, і тоді ж уперше відкрив їх для колишніх співробітників та агентів.
Окрім архівного управління, в ІНП були також створені слідчі та науково-просвітницькі відділення. Кожне з них функціонувало достатньо автономно, а слідче відділення взагалі було фактично самостійною структурою. Слідче управління ІНП, яке не мало аналогів в інших країнах, задумували як регіональну мережу прокурорів, які займаються розслідуванням злочинів комуністичного режиму. Кінцевою метою була передача справи до суду. За десять років існування слідчого відділу ІНП його понад сто прокурорів висунули понад 400 обвинувачень, за якими суди винесли 120 вироків. При цьому, якщо 2008 року до суду потрапило 42 обвинувальні висновки, то 2009-го – 30, а 2010-го – лише 17.
Як і в чеському випадку, спроби притягнути до відповідальності керівників партії та силових структур зазнали фіаско. Процес генерала Кішчака, міністра внутрішніх справ ПНР, за обвинуваченням у наказі стріляти по шахтарях, що страйкують (в результаті чого загинули дев’ять осіб) завершився виправдувальним вироком на тій підставі, що суду не надали твердих доказів провини генерала, наприклад, його письмового наказу. Аналогічно закінчився розпочатий у вересні 2008 року процес над Войцехом Ярузельським та іншими ініціаторами введення «воєнного стану» 1981 року.
Третім структурним елементом польського ІНП стало Бюро громадянської освіти, на яке були покладені дослідницькі та просвітницькі функції. При цьому предметом діяльності Бюро стали не тільки злочини комуністичної системи та опозиційні рухи, а й польсько-українські, польсько-єврейські та польсько-німецькі стосунки. Також під егідою ІНП були видані документи польських дипломатичних місій у Радянській Україні про Голодомор 1932–33 років. Під час розслідування Інститутом масакри в Єдвабному, Леон Керес зазначив: «Я вважаю, що ІНП має бути інститутом національної пам’яті також про ті сторінки нашої історії, що не роблять нам честі».
Бюро громадської освіти також готувало виставки (найскандальнішою з них стала виставка «Обличчя спецслужб» із фотокартками «заслужених» співробітників органів), кінопоказами, шкільними конкурсами, конференціями, відкритими лекціями, курсами для вчителів. Також ІНП провів низку рекламних кампаній на білбордах (зокрема пам’яті Варшавського повстання 1944 року), запустив кілька тематичних Інтернет-порталів, почав випускати дитячі ігри на історичну тематику.
Справа Лєха Валєнси
З миті свого заснування Інститут був тісно пов’язаний з поточною політикою. У подальші роки цей зв’язок тільки зміцнів. Але справжнім політичним «Рубіконом» агентурних війн стала для ІНП справа Лєха Валенси. Розмови про зв’язки молодого Валенси з органами велися ще до 1989 року. Розповідав про них і сам колишній президент Польщі, який, до речі, отримав від ІНП статус «постраждалого». Однак 2008 року під егідою Інституту вийшла книжка, підготовка якої, як розповідає у своїх мемуарах «Інститут. Особиста історія» Антоні Дудек, проходила під особистим контролем нового директора ІНП Януша Куртики у контакті з Адміністрацією президента Лєха Качинського. Йдеться про збірку документів «Служба Безпеки та Лєх Валенса. Деякі матеріали для біографії». Публікація, що представила лише один бік біографії Валенси – а саме, історію його вербування як агента «Болека» та стосунків зі службами у 1960–70-ті роки, – викликала зливу негативних коментарів ще до своєї появи. А видана рік потому магістерська робота Павла Зизака «Лєх Валенса – ідея та історія» довела справу Валенси до максимального кипіння. Книга Зизака вийшла не під егідою ІНП, однак у публічних дебатах її ототожнили з позицією Інституту (у якому автор кілька місяців пропрацював стажером). Схематична й емоційна дискусія про те, ким був Валенса: «героєм або агентом?», дуже швидко перетворилася на дискусію про доцільність існування ІНП, який і без того вже мав славу інституції, яка частіше за інших піддавалася законодавчим новаціям.
Чому у посткомуністичній Польщі саме ІНП та його активність стали однією з найважливіших тем внутрішньополітичної боротьби? Причини полягають у специфіці трансформації країни, вже згаданої на початку цього тексту. Один з лідерів антикомуністичної опозиції, а потім – один з творців «круглого столу», головний редактор «Газети виборчої» Адам Міхнік неодноразово підкреслював, що він з соратниками у 1980-ті роки дотримувався філософії переговорів, а не конфронтації з владою ПНР. За його оцінками, 1989 року ідея повного розриву з комуністичним минулим була абстракцією. «Антикомунізм з більшовицьким обличчям» (метафора Міхніка), на його думку, загрожував країні глибокою дестабілізацією й суспільним хаосом (зокрема у контексті присутності в Польщі радянських військ). «Шлях мирного демонтажу диктатури без реваншизму» передбачав принципову відмову від глибокого подолання минулого соціалістичної Польщі. Тому Міхнік та «Газета виборча» стали запеклими критиками ІНП.
Польська дискусія про ІНП
Перелік негативних висловлювань на адресу Інституту з вуст людей, яких за межами Польщі сприймали за символи польської демократії, може бути дуже довгим. Броніслав Геремек називав ідеї публікації імен агентів наклепом і спробою «державного перевороту». Перший не-комуністичний міністр внутрішніх справ Кшиштоф Козловський відгукнувся про люстрацію як про негуманний захід, що загрожує країні «хвилею самогубств». Яцек Куронь назвав її задумом, що загрожує виставити Польщу «посміховиськом» усього світу. Філософ Броніслав Лаговський окреслив ІНП «звичайнісіньким ЧК». Прем’єр Тадеуш Мазовецький говорив про «отруйників з ІНП». Екс-президент Валенса закликав спалити архіви Інституту. І, мабуть, найдошкульніший вислів вигадав інший екс-президент, – Алєксандр Кваснєвський, назвавши ІНП інститутом національної брехні.
Цікаво, що польська дискусія про ІНП оберталася довкола проблем не так оцінок комуністичного режиму, як репертуару співпраці з ним. Противники Інституту виступали з тезою, що про документи спецслужб, які збереглися, ліпше просто забути, особливо тому, що витягти з них адекватну інформацію про поведінку тих чи інших осіб просто неможливо. Кращим аргументом для останньої тези (більш ніж дискусійної по суті) стало кілька резонансних публікацій Інституту чи виступів його співробітників, зроблених у дусі цілком некритичного і позаконтекстуального відтворення інформації з архівів спецслужб. А оскільки першу позицію обстоювали не лише посткомуністичні політичні сили, а й ліберальна інтелігенція, яка поділяла логіку «компромісного» виходу Польщі з комунізму, ІНП від початку ототожнювався з правим політичним спектром. Така прив’язка багатьох ініціатив ІНП стала особливо помітною у часи директорства Януша Куртики і президентства Лєха Качинського (обидва загинули на борту урядового літака під Смоленськом 10 квітня 2010 року). Куртика активно анґажував Інститут у принципово важливе для Качинського питання про рішучий розрив з комуністичним минулим Польщі. Певною мірою завдяки цьому саме за президента Качинського Інститут отримав небачене раніше фінансування. Якщо 2005 року його річний бюджет становив близько 30 мільйонів доларів США, то року 2006-го – уже понад 45 мільйонів.
Ініціатива президента Ющенка
Польський Інститут національної пам’яті – і через масштаби своєї діяльності, і завдяки політичним скандалам – став відомим за межами Польщі. Більше того, типологічно подібні інституції в інших державах взорувалися на нього – якщо не за змістом діяльності, то за назвою. Так, 2003 року у Словаччині (де, на відміну від Чехії, не було проведено люстрації) створили Інститут пам’яті нації. А через три роки Інститут національної пам’яті з’явився і в Україні.
Ініціативу президента Віктора Ющенка оформили як Постанову Кабінету Міністрів від 5 липня 2006 року. Цією постановою Український інститут національної пам’яті визначався як «центральний орган виконавчої влади» у сфері «відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу». Головою Інституту (а точніше, виконувачем його обов’язків за віком) став академік-фізик, ветеран Великої Вітчизняної війни та голова одного із об’єднань ветеранів Червоної армії, що підтримали заклик Ющенка до «примирення», Ігор Юхновський.
Від самого початку в задум українського Інституту не було закладено засадничих принципів польського взірця: передачі архівів КДБ, створення слідчого відділення, відкриття регіональних філій, широкого фінансування просвітницьких та наукових програм. Сама процедура призначення керівництва Інституту не передбачала, як у Польщі, запеклих парламентських дискусій і фактично відбулася поза будь-яким публічним обговоренням.
Помітна діяльність УІНП фактично зосереджувалася довкола участі у створенні меморіалу Голодомору в Києві та підготовки багатотомної «Національної книги жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні». Ця книга була фактично видана за допомогою обласних державних адміністрацій і зусиллями місцевих істориків (часто аспірантів чи асисентів, про що автор цих рядків знає не з чуток). А чи не найцікавішою ініціативою Інституту стала розробка концепції історичної освіти в Україні. У 2007 році при Інституті було створено Робочу групу істориків з різних регіонів для моніторингу наявних шкільних підручників та розробки пропозицій до концепції історичної освіти. Цю групу очолила Наталя Яковенко. Саме завдяки такому виборові голови Робоча група запропонувала нестандартну, дискусійну і, на мою думку, малореалістичну концепцію, що виходила за межі звичної для підручників національно-політичної історії. Пропозиції групи Яковенко викликали певне обговорення у фахових колах, але не встигли (і, мабуть, не мали шансів) вплинути на державну політику.
За президентства Ющенка Український інститут національної пам’яті залишався, значною мірою, декоративною установою. Свідченням цього можуть бути і його мінімальний вплив на державну політику (вистачить згадати, що Інститут не спромігся підготувати жодного законопроекту, що пройшов би парламент), і його непомітність в академічному житті (нетривале видання під його егідою легендарного журналу «Сучасність» цієї ситуації не змінило), і навіть неспроможність тодішнього керівництва заповнити усі 105 передбачених постановою Кабміну штатні одиниці (Інститут спромігся набрати тільки 43 працівників).
Декоративність як чинник виживання
Парадоксально, але вижити в адміністративній реформі Віктора Януковича Українському Інституту національної пам’яті, вочевидь, допомогла саме його декоративність. Коли на чутки про можливе розформування Інституту окремі політики з опозиційних сил почали реагувати заявами протесту, президент Янукович «відновив» Інститут і призначив його директором історика української революції 1917–1921 років та члена ЦК Компартії України Валерія Солдатенка.
Якщо придивитися до нормативно-правової процедури переоформлення Інституту, ми побачимо, що, згідно з указом Президента України від 9 грудня 2010 року «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», УІНП був ліквідований як «центральний орган виконавчої влади». А того таки 9 грудня іншим указом Інститут був знову створений, але уже як «науково-дослідна бюджетна установа при Кабінеті Міністрів України». Пам’ятаючи про описане вище функціонування Інституту упродовж 2006–2010 років, нове формулювання видається адекватнішим (хоч і значно скромнішим). Скромнішою є й передбачена кількість штатних одиниць співробітників: 70 замість 105.
За рік існування у нових умовах в Інституті з’явилося періодичне видання – збірник наукових праць «Національна та історична пам’ять» (зі скромним накладом 350 примірників), ближчим часом має відкритися аспірантура. Тобто, за всіма ознаками, Інститут стає дедалі більше подібним до інших державних академічних установ. З тією різницею, що його працівники (як, приміром, і працівники Національного інституту стратегічних досліджень) є державними службовцями. Працюють ці державні службовці у таких наукових підрозділах: відділ дослідження теоретичних та прикладних проблем національної пам’яті; відділ дослідження впливів державотворчих та цивілізаційних процесів на формування національної пам’яті; відділ дослідження міжнародних, етнонаціональних та регіональних чинників національної пам’яті; відділ дослідження впливу на національну пам’ять соціальних і духовно-культурних чинників; відділ досліджень історичних трагедій народів України.
У першому випуску згаданого збірника «Національна та історична пам’ять» голова Інституту Валерій Солдатенко так визначив зміст політики національної пам’яті України: «Цілеспрямовані, унормовані з конституційно-правового погляду, науково обґрунтовані зусилля держави, спрямовані на виявлення, збереження, утвердження у суспільній свідомості пам’яті про найбільш значущі для відтворення й життєдіяльності політичної нації події та процеси минулого в інтересах суверенного державотворення й цивілізаційного поступу».
Це формулювання, на мою думку, відбиває достатньо очевидні труднощі із визначенням хоча б якогось ідеологічного змісту теперішньої державної політики. Фактично Українському інститутові національної пам’яті доводиться існувати в ситуації послідовного вибудовування дедалі авторитарнішої моделі управління без будь-якого чіткого й зрозумілого ідеологічного наповнення.