Питання Криму завжди мало величезне символічне значення для російської влади та російського суспільства. Ще задовго до подій «Кримської весни» український статус автономії підважувався. У середині 1990-х були спроби від’єднати півострів від України (так звана мєшковщина), але тоді вітчизняні спецслужби ефективно спрацювали і придушили зародки інспірованого Москвою сепаратизму. Невдалою (для Кремля) виявилася й історія з островом Тузлою, котрий росіяни, насипаючи дамбу з Краснодарського краю, намагалися «прихватизувати» 2003 р.
Це вже не кажучи про діяльність у Криму різноманітних організацій «професійних росіян», котрі за гроші РФ вдавали боротьбу з міфічною насильницькою українізацією і чоботом НАТО. Правда, електоральний вихлоп цієї активності був мізерним. Відверто проросійські партії на зразок «Русского единства» були маргінальними в Криму.
На місцевих виборах 2010 р. ця політсила набрала аж 4% і провела до Верховної Ради АРК лише трьох депутатів. Значно впливовішою була Партія регіонів, яка хоч і загравала із проросійськими настроями, позиціонувала себе як прагматичну державницьку команду.
Та 2014 р. все змінилося кардинально. Скориставшись вакуумом влади в постреволюційному Києві після втечі Віктора Януковича, Кремль окупував і анексував Крим, здійснивши мрію про його «повернення в рідну гавань».
Статусний регіон
Відтоді ця тема набула воістину сакрального значення для керівництва РФ та її «зколінапідіймального» суспільства, більшість якого щиро схвалює дії своєї влади. У масовій свідомості сформоване уявлення про якусь виняткову роль Криму. Власне кажучи, міф про його сакральність базується на факті хрещення там київського князя Володимира. Президент РФ Володимир Путін виступає мало не його спадкоємцем. На цю аналогію прямо вказують підспівувачі Кремля. Мовляв, один Володимир охрестив Русь, а інший – повернув їй колиску хрещення.
Як тут не згадати слова з «Тараса Бульби»: «Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая не покорилась бы ему!»
Лаври рівноапостольного князя, напевно, не дають спокою ВВП, котрий приміряє на себе титул щонайменше Володимира Таврійського. Із цієї ж серії – спорудження неподалік Кремля пам’ятника Володимирові Великому, що стало ще одним доказом так званого дискурсивного рейдерства.
На ранніх етапах анексії особливий статус Криму підкреслювався створенням окремого федерального округу й навіть міністерства. Проте ні перший, ні друге довго не проіснували. 2016 р. Кримський федеральний округ «запхнули» в Південний із центром у Ростові-на-Дону, а МінКрим ліквідували ще 2015 р., оскільки це відомство нібито виконало свої завдання в перехідний період. Українське МЗС влучно прокоментувало ситуацію з федеральним округом, порівнявши її з тим, як украдене майно переносять з однієї хати в іншу, що не скасовує сам факт крадіжки, за яку доведеться відповідати і платити. І РФ уже розплачується за це, зокрема спорожнілим Резервним фондом. Тепер проїдатиме Фонд національного добробуту.
Усе це свідчить про те, що Крим перетворюють на звичайний російський регіон, хоча його самопроголошені очільники претендують на роль, схожу до тієї, що в РФ відіграє глава Чечні Рамзан Кадиров. Він вибудував особливі стосунки з Москвою (показна лояльність в обмін на щедрі дотації республіці й невтручання в її справи) та чи не з усіх питань має власну думку. Але Крим – не Чечня, а Сергій Аксьонов – не Кадиров.
Попри те, що федеральний статус окупованого півострова понижено, увага до нього не згасає. Окрім акцентування уваги на його сакральності для імперської свідомості росіян, Москві дуже залежить на міжнародному визнанні приналежності Криму до Росії. Успіхи РФ тут незначні. Цивілізований світ не визнає Крим російським. В ООН Росію з кримського питання підтримують здебільшого авторитарні й диктаторські режими на зразок Північної Кореї, Зімбабве, Сирії та Білорусі.
І якщо не вдається легалізувати факт анексії, то можна спробувати її легітимізувати. Власне, на це завдання і спрямовані візити європейських політиків на півострів. Своєю фізичною присутністю вони нібито мають продемонструвати, що Крим не перебуває в ізоляції, респектабельні європейці зустрічаються із самопроголошеними керманичами «республіки», бачать на власні очі, як люди радіють «возз’єднанню» з історичною батьківщиною. Цей їхній вибір слід поважати і визнавати. Ну і, звісно, знімати санкції, котрі або не працюють, або шкодять усім.
При цьому часто поза увагою аудиторії залишається той факт, що Крим переважно відвідують представники маргінальних політсил або відставники на кшталт італійського екс-прем’єра Сильвіо Берлусконі (Silvio Berlusconi). Практично кожен такий візит засуджує не лише українське МЗС, а й дипломатичні відомства західних держав, наголошуючи, що такі вояжі не відображають їхньої офіційної позиції щодо поваги до суверенітету й територіальної цілісності України. Ба більше, самі політичні сили критикують дії своїх однопартійців із земельних парламентів, як це нещодавно зробила навіть правопопулістська «Альтернатива для Німеччини» (Alternative für Deutschland), що відверто заграє із Кремлем.
Ліберальний імперіалізм
Інший аспект кримської теми – російські ліберали. Вони лише стилістично відмінні від класичних імперців. Більшість із діячів умовно антипутінського руху не згодні безумовно повернути Україні Крим. Їхні слова «Крим – не бутерброд» стали крилатими й симптоматичними.
Проте деякі з них намагаються вийти із ситуації, пропонуючи тезу про якийсь чесний референдум. На практиці ж подоба демократичної процедури має на меті легалізувати факт анексії. Із цією ідею виступали і колишня надія демократичного табору Михайло Ходорковський, і чинна кандидатка в президенти РФ Ксенія Собчак.
Остання постійно акцентує увагу на тому, що за міжнародним правом Крим – український, і часом виступає на захист кримських татар, зокрема Сулеймана Кадирова, якого судять за відповідні коментарі в соцмережах («Крим – це Україна, завжди була, є і буде!»). Але наполегливо продовжує просувати тезу про новий референдум, про що вона знову заговорила, виступаючи нещодавно в американському Центрі стратегічних і міжнародних досліджень (Center for Strategic & International Studies). Її аргументація – з репертуару типового імперця.
«Там (у Криму) живуть російські люди, люди, які підтримують приналежність Криму до Росії. Ми маємо це враховувати. [...] Це не фальшиве опитування – 90% росіян подобається ідея, що Крим – Росія. І людям у Криму подобається бути частиною Росії. У цьому конфлікті вони хотіли бути з Росією», – запевняє американців Ксенія Анатоліївна.
Водночас Собчак згадала і про Донбас, сказавши, що як тільки РФ забере звідти своїх військовиків, штучний конфлікт на Сході завершиться. Таким ненав’язливим чином опозиціонерка Його Величності натякає Заходу на можливий обмін Криму на Донбас. Ви визнаєте російський статус Криму, нехай і через процедуру референдуму, а ми йдемо з Донбасу.
Звісно, не забула Собчак про скасування нового потужного пакету санкцій, бо, мовляв, Путін – це ще не вся Росія. Але тоді питання: звідки взялися ті 65%, які проголосували за нього 2012 р., і 86%, які 2014 р. раділи «поверненню Криму в рідну гавань».
До речі, про «рідну гавань». Президентські вибори-2018 спеціально призначені на 18 березня, день «возз’єднання» Криму з РФ. А сам Володимир Таврійський, за даними російських ЗМІ, ймовірно голосуватиме в Севастополі. Благо, систему відкріпних посвідчень скасовано і можна здійснювати волевиявлення де заманеться.
Для російської влади дуже важлива явка на виборах. Про бажання прийти на дільниці заявляють 58% росіян. Але реальна явка може становити 52-54%. Це найнижчий показник з 1991 р., що може підважити авторитет і легітимність влади.
«Кримський синдром закінчується, наростає відчуття невизначеності, знижується матеріальний рівень, сама кампанія в’яла. Все це знижує готовність іти на вибори», – зазначає директор «Левада-центру» Лев Гудков.
Візит Путіна до Севастополя покликаний не лише підвищити очікування мешканців міста, котрі, як зазначив політолог Михайло Виноградов у коментарі для газети «КоммерсантЪ», «відчувають дефіцит адміністративних успіхів після 2014 року», а й стимулювати явку виборців у «місті російських моряків». Бо за всієї любові до Росії севастопольці не надто рвуться на дільниці.
Так, 2010 р. на президентських виборах в Україні явка в Севастополі становила 67,48%. 2014 р. на так званому референдумі за приєднання до РФ – 89,5%. На невизнаних Києвом федеральних виборах 2016 р. – 47,01%. Створити картину всезагального «одобрямсу» на півострові не вдасться з огляду на заклик до співвітчизників Меджлісу кримськотатарського народу бойкотувати голосування 18 березня.
На президентських перегонах-2018 легендарному Севастополю відведена аж ніяк не сакральна, а суто прагматична, інструментальна роль – плацдарму для електоральної мобілізації заради чергового сходження на престол усім відомого кандидата.