Усього кілька годин ефіру в новорічному праймі – а який ефект! У центрі уваги опинилися багато з тих проблем інформаційного простору, про гостроту яких воліли не згадувати практично за всі роки незалежності, навіть після Революції гідності.
І не має значення, співав Кобзон на «Інтері», чи просто посміхався. Як і взагалі, а чи був Кобзон? :)
Для вирішення ситуації з самим «Інтером» якесь значення мають мотиви його менеджменту і власників, що вирішили розбавити один новорічний концерт власного виробництва цілим оберемком новорічних шоу з Росії. Причому, шоу не тільки минулих років, а й прем'єрних, що записувалися в Москві в розпал українсько-російського конфлікту за участю артистів, які схвалюють дії Росії. Чи хотів «Інтер» просто зрубати рейтинги, без задньої думки, знаючи звичку багатьох вітчизняних глядачів зустрічати Новий рік з Галкіним, Басковим і Наташею Корольовою? Або ж демонстрував свої політичні, ідеологічні, культурні уподобання і вірність тієї аудиторії, яка ці пристрасті поділяє. Або дражнив «укропів». Або таким чином провокував можливість заявити про політичний тиск на канал і завчасно вирізав при цьому з московських шоу найодіозніші номери типу пісеньки про санкції та виступи найодіозніших виконавців, які публічно висловилися проти України – зокрема Кобзона, Валерії та Газманова. («Плюси», до речі, поставивши після «патріотичного» концерту «Океану Ельзи» в 4:00 ранку російську «Дискотеку 80-х» минулорічного випуску, Газманова чомусь не вирізали, за що вже теж, кажуть, викликані «на килим» в Нацраду 15 січня).
Але для більш стратегічних рішень важливо не терміново «розібратися» з окремими каналами, тим більше що неодноразово «напартачили» за останні місяці практично всі наші мовники, але може не так «по-фрондистськи», як «Інтер». Важливо, щоб суспільний резонанс, який в результаті виник, стимулював артикуляцію і дискусію навколо дійсно нагальних питань нашого медійного буття.
Ось деякі з них:
1. Відсутність в Україні культури соціальної відповідальності медіа. Відсутність в Україні культури саморегуляції діяльності медіа.
2. Наявність в країні п'ятої колони, яка проводить інтереси країни-агресора, Росії, у всіх сферах життєдіяльності держави і суспільства, включаючи інформаційну та культурну. Відсутність у держави політичної волі на реальний, а не показовий захист інтересів українського суспільства від діяльності п'ятої колони.
3. Відсутність в Україні культури ДЕРЖАВНОГО регулювання медіа – тобто регулювання (не плутати з контролем!) заради інтересів платників податків, які найняли і утримують державу як інструмент захисту своїх прав і свобод. Під виглядом же державного регулювання у нас й досі діє регулювання в інтересах фінансово-політичних груп, які на основі корупційних схем наймають державний апарат для захисту своїх прав і свобод.
Тепер детальніше по черзі.
Соціально відповідальні медіа, за визначенням, не могли б заповнити новорічний ефір – з його багатомільйонною аудиторією в умовах фактичної війни на сході країни і анексії Росією Криму – розважальним продуктом країни-агресора. Не зробили б цього соціально відповідальні медіа з багатьох причин. Головною з-поміж них є КОНТРОВЕРСІЙНІСТЬ даного продукту для українського суспільства, яке розколоте на даний момент ціннісно, культурно, ідеологічно (до речі, не без активної участі у цьому самих же медіа, не тільки російських, а й українських). І неважливо, що багатьом Новий рік – не Новий рік без російської попси, і що рейтинги дає, на думку більшості телеменеджерів, тільки вона. Бо чиєсь задоволення побачити Кобзона-Повалій, або чиїсь бізнес-дивіденти не варті ... приміром розбитих вхідних дверей на той же «Інтер», якщо вже на те пішло. Я вже не кажу про більше, про образу почуттів тих мільйонів, які борються зараз з агресором, і пам'яті тих тисяч, які вже віддали у цій боротьбі свої життя.
Так, ми не полишимо освітлення контроверсійних, жорстких, гострих тем, їх обговорення в новинах, політичних програмах, ток-шоу. Їх замовчування рівносильне ефектові баняка, який кипить із закритою покришкою, а конкуренція різних політичних ідей (заангажованість) – це умова самого існування суспільства, його стійкості. Але навіть у таких форматах соціально відповідальні медіа будуть обирати такі способи та інструменти донесення важливої інформації і думок, які були б необхідними і достатніми для осмислення суспільством проблем, але не більше того. Вони не будуть штучно скандалізувати теми. Що ж стосується РОЗВАЖАЛЬНОГО продукту, то тут для соціально відповідальних медіа критерій доцільності його розміщення-публікації один: не нашкодь. Не нашкодь, навіть якщо при цьому хтось буде задоволений (але не більше, чи не так? Адже нічого більш істотного, ніж просто задоволення, кобзони-газманови привнести у світ своїх фанатів не можуть). Крапка. І для цього насправді не потрібні ніякі закони, заборони. Треба всього лиш відчувати власну відповідальність за суспільство і країну, в якій ми живемо.
Для тих же, хто запитає, заперечуючи, мовляв, а судді хто, хто вирішує, шкодить чи не шкодить, - відповім: а немає суддів. Є моральний камертон всередині кожного з нас. Є думка загальнонаціональних моральних авторитетів. Є суспільна дискусія. Звичайно, були, є і будуть на цьому шляху помилки, а як же без них в такій складній сфері. Але коли це просто помилка – не розсилаються прес-релізи, в яких немає ні капельки сумнівів у власній правоті. Коли це помилка – не записується привітання топ-менеджера каналу на виступі Таїсії Повалій, яка для багатьох в Україні також є одіозною, тому що є особою режиму Януковича. Учасниками концерту «Жди меня в Новый год» на «Інтері» були українські співаки з нейтральним іміджем – Олег Скрипка, Тіна Кароль... Але саме виступ Повалій було розміщено в концерті «Інтера» власного виробництва відразу після привітання президента, новорічних курантів і гімну України, і саме на ньому блиснула Ганна Безлюдна ... Випадково? Не вірю.
Якби в країні існувала ефективна система саморегуляції ЗМІ – власники і топ-менеджери провідних телеканалів вже давно б виробили систему самообмежень на період нинішніх протистоянь всередині країни і боротьби із зовнішнім загарбником. З максимально виразними правилами гри і коректними інструментами корпоративного контролю за їх дотриманням. І тоді тій же пані Безлюдній в редакційній політиці керованого нею каналу довелося б спиратися не тільки на свої особисті пристрасті та інтереси власника, а й на консолідовану позицію індустрії. Знову-таки – без втручання в цей процес органів виконавчої влади, законодавців, суддів ... Самі, самі, самі – накладаємо на себе обітницю і беззастережно її дотримуємося. Чи може Індустріальний телевізійний комітет (ІТК) у нас живе поза часом, простором і поза суспільством, поза країною?
При системі саморегуляції ЗМІ, яка функціонує ефективно, пересічні громадяни також мали б можливість впливати на їхню редакційну політику не тільки через систему вимірювань рейтингів, що її сам же ІТК, тобто індустрія, і замовляє, і контролює. Але й доводити свою думку через різні формати контролю за ЗМІ з боку ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА, які вже давно придумані та відмінно діють у світі. Наприклад, за допомогою зворотного зв'язку зі своєю аудиторією на сайті кожного ЗМІ, де будь-хто бажаючий може ПУБЛІЧНО поскаржитися на дії редакції і йому зобов'язані дати відповідь по суті. І якби сайти наших телеканалів мали такий зворотний зв'язок зі своїми глядачами, а не відмежовувалися від них прес-службами, навряд чи їхні менеджери могли б так легко виправдовувати деякі свої рішення тим, що, мовляв, «глядачам подобається».
Якби у нас була ефективно діюча система саморегуляції – то вже давно б журналістські колективи деяких мовників публічно, а не тільки кулуарно і «офф-рекордс», виступили б проти багато чого з того, що присутнє зараз у редакційній політиці їх каналів. Тому що вони були б упевнені в згуртованій підтримці всіх тих, хто в силах захистити їхні інтереси та інтереси суспільства від свавілля власників і менеджерів.
Якби у держави існувала політична воля для припинення інформаційної експансії в Україні Росії – як країни-агресора, а також дій в українському інформаційному полі контрольованої Кремлем п'ятої колони – у нас би не створювали нині Міністерство з інформаційної політики з малозрозумілими, але ду-у-у-же широкими повноваженнями, які, одночасно, складно реалізувати. У нас би вже давно силами ІСНУЮЧИХ органів і на існуючій законодавчій і нормативній базі були б застосовані прості дії, які б дозволили суспільству знати відповіді на цілий ряд суттєвих питань.
Ось лише деякі з них:
- Ким і як фінансується холдинг «Медіа інвест груп», який видає БЕЗКОШТОВНУ газету «Вести», журнал «Вести. Репортер» і володіє найпотужнішим радіо «Вести», - які хто явно, хто не явно, але все-таки ведуть прокремлівську редакційну політику, маніпулюючи фактами, інтерпретаціями і балансом негативу-позитиву? Холдинг на широку ногу працює і прекрасно себе почуває в умовах колосального падіння рекламного ринку. Його власником називає себе Ігор Гужва, не помічений, як відомо, у володінні великим бізнесом. А звідки гроші? Податкова пробувала з'ясувати це, навесні минулого року навіть знайшла в «тумбочці» у Гужви велику суму готівкою. І що далі? Тиша? А чутки про те, що холдинг фінансується безпосередньо з Москви – звичайні домисли, чи як? І в СБУ, у Державної фіскальної служби перевірити це немає ніяких можливостей?
- Ким і як нині фінансується Український медіахолдинг, власником якого є оголошений у розшук утікач Сергій Курченко? Деякі його рахунки заарештовані. Не арештовані ті, звідки фінансується УМХ? А чому? Так, при Борисі Ложкіну УМХ був прибутковим, але в нинішній ситуації з рекламним ринком є щодо цього великі сумніви.
- Ким і як фінансується канал «112»? Хіба пан Подщіпков, який заявляє, що він є власником каналу, відомий країні як олігарх, якому видати зайвий десяток мільйонів на утримання телеканалу раз плюнути? А його партнер Віктор Зубрицький – учасник знаменитої «схеми Авакова», керівник медіахолдингу «Контакт» – живе-поживає нині за кордоном і знімає пасквілі про Україну. От же ж халепа: уряд планує обкласти 15% податком пенсії більші двох мінімальних зарплат, а прості медіаменеджери цілі холдинги утримують, телеканали розкручують, фільми знімають... Податки, очевидно, чималі платять при цьому? І, сподіваємося, до бюджету? А чи до бюджету нашої держави? І з прозорістю капіталу у них все в порядку?
- Ким і як фінансується «Інтер»? Як відомо, там є 29% акцій Першого російського каналу. А одного з акціонерів групи з дев'яти (!) каналів, Дмитра Фірташа, багато хто називає лише підставною особою чи то Могилевича, чи то абстрактного Кремля, чи то Газпрому – це теж такі чутки? Який вплив на редакційну політику «Інтеру» мають акціонери з Росії – хоча б ті, про яких ми знаємо офіційно?
- Чи правда, що відразу після Революції гідності багато говорили про те, що 20 лютого камери каналів «Інтер» та «112» стояли під час бійні на Майдані там (у тому числі і за спинами тих хто стріляв по активістах), де за жодних обставин їх неможливо було розставити, не знаючи ЗАЗДАЛЕГІДЬ плану дій нападаючої сторони?
І так далі, і тому подібне – багато питань. Якби ми мали на них відповіді, то, можливо, просто не мали б уже приводу обговорювати дії тієї ж Безлюдної і того ж «Інтера» - принаймні, на її нинішній посаді і в його нинішньому стані, який майже не змінився з часів Майдану.
При цьому держава б уже давно налагодила інформування громадян, які живуть в зоні АТО, українськими ЗМІ, не перекладаючи це в основному на плечі тих же волонтерів – скажімо, «Громадського ТБ Донеччини», яке фінансується західними донорами. Вже давно б запустили іномовлення на базі УТР, «Першого Юкрейн» та БТБ. А не перейшла б від слів (навесні) про те, що от-от запустить – до слів (восени) про те, що почне процес створення закону про іномовлення. Ну так… Україна і світ почекають, куди нам поспішати, і справді – якщо і без нас Росія всім і все про нас розповість?
Вже би давно Нацрада не спорадичними зусиллями ентузіастів, а злагодженою системною роботою, за допомогою відповідних експертних інституцій, силових структур, вирішила б УСІ питання про ретрансляцію російських каналів, які мають пропагандистську складову, на території нашої країни. А так насправді – мовлення того ж каналу «Росія 1», через показ новорічного концерту якого на «Інтері» і розгорівся в основному весь скандал, у нас не заборонене. Цей канал всього лише не визнаний таким, що відповідає Європейській конвенції про транскордонне телебачення. Причому по «Росії 1» немає ані рішень суду, ані рішень самої Нацради, хоча регулятор на словах і забороняє провайдерам його ретранслювати, що, саме по собі взагалі-то, доволі суперечливо, якщо хотіти з цим сперечатися ... До речі, точно так само і з «Раша тудей» ... Кумедно, правда?
Якби в країні було реальне державне регулювання діяльності ЗМІ, то у нас в принципі не міг би існувати телеканал, серед засновників якого з 29% акцій, майже через рік після анексії Криму, ОФІЦІЙНО продовжує значитися юридична особа не лише іншої країни (що вже саме по собі не відповідає нинішньому законодавству), а ще й країни-агресора. А ще це і російський Перший канал, який у своєму ефірі говорить про «розіп’ятих хлопчиків», голосить про «звірства київської хунти і карателів», супроводжує обстріли терористами житлових будинків на Донбасі.
Також мовники не ігнорувати б – про що справедливо нагадав Микола Княжицький – норми про 50% українського продукту і 80% - європейського, як і багато інших законодавчих положень. У нас би вже давно вжили потрібні заходи і норми, працювала б справедлива судова система, яка дозволила б назавжди забути про джинсу – нонсенс для всього цивілізованого світу. І це б з ніг на голову перевернуло б всю нашу медіаекономіку.
Якби в країні було реальне державне регулювання діяльності ЗМІ, у нас не було б холдингів-монополістів на медіаринку і груп-монополістів на рекламному ринку ... У нас вже давно була б зовсім інша структура власності на ЗМІ, за участю в ній західного, а не тільки російського, капіталу. Закон про її прозорість був би не фікцією, як зараз, а розкривав би кінцевих бенефіціарів ...
У нас Нацрада з питань ТБ і РМ не відмахувалася б десятиліттями від медіаекспертів, які всі ці десятиліття нагадували їй, що контролювати виконання телеканалами умов їх ліцензій – це не тільки право регулятора, а й його обов'язок. Як і видавати ліцензії тим програмним концепціям, які відповідають інтересам суспільства, а не тільки інтересам їхніх творців.
І якби все це було так, вже б давно в нашому інформаційному просторі працювали механізми чесної конкуренції, за умови яких важко знати, хто був би «головною кнопкою країни» і чи такою би вже й безпрограшною була б примітивна ставка на російське мило і російську попсу.
Також держава вже б давно запустила механізм мінімізації цензури власників ЗМІ – через підтримку інструментів, які, знову-таки, давно відомі у світі і які роблять редакційні колективи нехай і не рівноправними партнерами власників, але, в усякому разі, і не безсловесними васалами. Потужні профспілки, реальні редакційні статути і реально працюючі, а не тотально контрольовані власниками редакційні ради, потужна сума компенсації журналістам у разі різкої зміни редакційної політики їх ЗМІ, чесні суди і діючі, а не номінальні статті закону про цензуру ...
Все це радикально б змінило не те що медіа, їхні взаємини з суспільством, але й багато іншого в Україні, де, цілком можливо, не було б тоді ні захопленого Криму, ні АТО на сході країни, ні розколотого суспільної свідомості, ні навіть... чотирьох років режиму Януковича.
Звичайно, некорумповані органи держрегулювання діяльності ЗМІ, які в ідеалі працюють на благо суспільства, - це лише ланка у ланцюжку зовсім іншої політичної та економічної системи правління в державі, ніж та, олігархічна, що нині існує в Україні. Але, може, це саме та ланка, смикнувши за яку, можна, врешті, почати перетворення усієї махіни?
І перше, на думку вашого автора, що треба зробити – це 15 січня зібратися в Нацраді представникам всіх державних органів, які мають відношення до інформаційної сфери – починаючи від СБУ, РНБО і далі за списком, представникам усіх зацікавлених громадських організацій і рухів, представникам ВСІХ великих мовників країни. Спільно дати оцінку всім контроверсійним подіям останніх днів і місяців у сфері інформації. І почати спільно і не зволікаючи розробляти «дорожню карту» а) негайних заходів з реформування медіасфери і відображення інформаційної агресії з боку Росії та її п'ятої колони в Україні; б) заходів, реалізація яких можлива в середньостроковій перспективі; в) заходів на довгу, але кінцеву дистанцію.
При цьому слід пам'ятати три речі:
- Регламентувати всіх і вся законами та правилами неможливо. Тим більше в наших постійно і дуже швидко мінливих реаліях;
- Будь-які рішення, навіть найбільш локальні, не можуть виписуватися і прийматися під одну конкретну ситуацію і один конкретний канал. Інакше це будуть рішення на годину, не кажучи вже про ступінь їх адекватності та справедливості;
- Щоби рішення, закони, правила, норми виконувалися, вони повинні бути прийняті консенсусом між державою, громадянським суспільством і, що найважливіше, індустрією.
В іншому випадку будь-який закон можна не тільки повернути, як дишло, але й обійти. Юрій Стець хоче ініціювати поширення закону про персон нон-ґрата в ефірі. Якщо це не буде стосуватися новинних і політичних програм – припустимо, окей. Але чи вирішить це проблему, якщо список таких персон буде постійно розширюватися? Що робити, скажімо, зі старими записами? Ножиці стануть постійним атрибутом менеджерів каналів? Чи вони введуть посади цензорів?! Або ж, скажімо, що перешкодить каналам переформатувати розваги (ентертейнмент) під інфотейнмент? Вони ж частенько рекламують алкоголь під виглядом реклами торгових марок ... Ну і так далі. Є пропозиція взагалі заборонити російський продукт в Україні, будь-який. А як бути з радянським? А як бути зі спільним виробництвом – під яке не так вже й складно буде замаскувати любий серіал, концерт, шоу? Заборонити також й спільне виробництво з Росією? Окей, вивернуться при бажанні і тут – понареєстровують «дочок», наприклад, у Білорусі чи Казахстані ... або навіть в Прибалтиці, чому ні. Або відкриють там нові фірми з російським капіталом...
Ідея з введенням податку на демонстрацію російського продукту здається більш реалістичною, аналогічний досвід щодо кіно є в деяких країнах Європи. І, головне, така практика має не однозначно заборонний, а й протекційний характер для національного продукту, що не конфліктуватиме і з правом на свободу поширення інформації.
Висновок один: одними лиш заборонами проблему захисту національного інформаційного простору від російської пропагандистської експансії глобально не вирішити. Потрібна тільки добровільна співучасть у процесі учасників українського медійного ринку. І найшвидше, що, на мій погляд, може зробити зараз Нацрада – це виступити зачинателем такої ініціативи.
Ну а далі – саме так, прозорість медіавласності – для усіх (і для великих медіагруп, і для того ж «Еспресо TV» також). Обмеження частини власності в медійних активах нерезидентів – для усіх ЗМІ, з вирішенням питання про те, що робити з українськими «дочками» іноземних юридичних осіб. І так далі... І, знову-таки, весь час пам'ятаємо, що будь-які законодавчі норми будуть працювати тільки при наявності консенсусу між усіма сторонами процесу. Тому завдання держави полягає в тому, щоб різними методами, але стимулювати цей консенсус, виступати його гарантом, не поступаючись апетитам олігархів там, де вони явно суперечать інтересам громадян. І водночас не «нагинаючи» бізнес, сьогодні одних, а завтра - інших...
P.S.: Ну а що ж стосується конкретно «Інтера» - на мій суб'єктивний погляд, якби обидва його українських співвласники нарешті домовилися і провели б кілька кадрових рішень – канал став би іншим. Невже тільки в Москві знають «заповітні слівця» для «віденського в'язня»?
Оригінал статті: Media Sapience